Як увійти в великий спокій Бога через його творіння
Недільна проповідь у Неділю 13-ту після П'ятидесятниці.
Перша неділя вересня – День Божого творіння. Шкода, що ми не маємо ікони цього дня. Це має бути ікона сонму мучеників. Злі люди після того, як розіп'яли Творця всього сущого, почали розпинати Божий світ. Тварини, птахи, дерева, повітря, вода – все те, що є на Землі, стало їхньою жертвою.
«Як вівця був ведений на заклання, і, як ягня перед стриготником його безгласний, так Він не відкриває уст Своїх» – ці слова можна сказати про все творіння. Людська жадібність і жорстокість не знає меж. Безвинне, смиренне, тихе, лагідне, що дає тільки світло і радість, творіння Боже щодня приноситься в жертву людському егоїзму.
Я не пророк і не знаю майбутнього, але відчуваю, що весь біль, який люди приносять нашій матінці Землі, колись обернеться для них вселенським горем. Творіння Боже все відчуває та розуміє. Це наші серця стали бездушними та мертвими, а навколо нас усе живе, навіть бездушний камінь. Коли по страждальному тілу Землі почнуть пробігати судоми від того, що вона вже не зможе терпіти на собі тяжкість людського гріха, тоді ми почуємо її стогін. Тоді дізнаємось на власному досвіді, що людина звучить зовсім не гордо. Що вона всього лише дрібна, тендітна істота, що легко вбивається.
Сила вітру, вогню, води й землі така, що людина перед нею і справді «не більше за кінчик волоска на кінській шкурі» (Чжуан-цзи). А те, що Земля терпить нас досі, є її справжнє мучеництво за людей.
Але сьогоднішня наша розмова не про це, а про те, що Бог нам розкриває у Своєму творінні, про те, що ми можемо дізнатися про Нього, завдяки всьому навколишньому.
«Дерева − це наші душі, що пішли від суєти» (З. Міркіна). Справді, як багато ми можемо навчитися у Божого творіння. Дерева беруть життєву силу в тому, що глибше за них, а тягнуться до того, що вище за них. Чому б і нам так не жити?
Інший світ і світ земний переплетені в Божому творінні. Духовний світ, таємничий і нетутешній, проступає у німоті лісу. Він закутаний пухнастим снігом. Його можна розрізнити у складках кори дерев та в темних провалах між зірками. Небесний Єрусалим пропливає над нами замками оксамитових білосніжних хмар.
Березовий гай біліє лампадою під зоряним храмом небесного іконостасу. Тишею Бога наповнена кожна голка ялинки, кожна прожилка кленового листочка, кожна крапля дощу. Наші серця оглухли від вовчого виття світу, тому ми повністю розучилися чути тишу Божого творіння, а в ній вся сіль і суть. Якби ми тільки змогли почути голос тиші, то не потребували жодного іншого Одкровення. Бог щодня розмовляє з нами через цю тишу, але ми чуємо лише виття ЗМІ. Тому стаємо все злішими й злішими, виходячи за межі самих себе в безодню вічної темряви, туди, де немає любові.
Квіти − це ікони, стовбур дерева − храм. Троянди, бузки, ялини – клірос, який співає славослов'я Творцеві. Краса могла б урятувати світ, але людина молиться перед іконою неподобства. Тому наші обличчя не перетворюються на лики.
Чаша заходу сонця і чаша світанку наповнена Ликом Бога, в них зібрана вся світова краса. Все те, що ми бачимо, піднімаючи голову на зоряне небо, є прямим відображенням того, що є в глибинах нашого серця. Благодать Божа ходить по світу тихим снігом, лагідним промінням сонця, ніжним стукотом дощу, солов'їним співом, серпневим цвіркуном. Але ми біжимо, летимо, прямуємо до смерті, хоча називаємо це все життям.
Бог хоче увійти в нашу душу світлом, Він обіймає нас Своєю тишею, а ми все шукаємо Його десь далеко, не розуміючи, що Він уже давно тут, поряд із самого нашого народження.
Дерева – просунуті ісихасти. Вони вдень і вночі стоять нерухомо, творячи невпинну молитву. Смиренно схиляють голову на плаху лісоруба, вогнем багаття віддають нам благодать вічного світла.
Коли думки на нулі, тиша сама входить у душу. Тоді серце готове захлинутися висотою, а небеса заливають груди земні. Думки та слова мають свої межі, але Буття безмежне та бездонне. Ми побудували з земних слів концтабір, оточивши його колючим дротом ідей та ідеологій, простягнутих між бетонними стовпами людських правд. Тільки птахи, пролітаючи над нашою головою по натягнутій, як нитці, смужці світла, звуть нас туди, де на вершинах сосен ангели зустрічають схід Сонця. Вони летять до відчинених дверей вічності.
Книжні богослови, дивлячись каламутними очима в Боже Слово, роблять висновки про те, що тварини не мають надії на те, щоб увійти в Царство Боже. Тільки от твар вже спаслася, а чи спасуться такі знавці – ще велике питання. У кому більше вічного життя? У дрозді, який співає на сосні, чи в мертвому диханні знебоженої людини? З птахами, деревами, горами та полями не страшно. З людиною буває страшно, тому що вона небезпечніша за будь-якого звіра.
Дай Бог нам відмовитися від земної тяжкості самих себе і увійти у великий океан Божественного спокою через мовчання неба над головою.
Хмари, як ангельські думки, пролітають над нашою землею, намагаючись зазирнути в обличчя людей. Чи побачать вони хоч одного Чоло-віка, що ходить по землі з піднятою вгору головою? А серед тих, хто зумів відірвати погляд від землі, чи знайдуться ті, в очах яких відбивається небо?
У Бога немає стін, є лише простори, які не знають термінів та кордонів. Всю цю бездонність здатне вмістити наше людське серце. У Божому Царстві не буде нікому тісно. Тому що кожен із тих, хто входить туди, принесе з собою простір своєї душі. Чому так добре вранці біля моря, коли перші сонячні промені здіймаються через горизонт? Та тому, що море дихає благодаттю та прозорістю іншого світу. Ця благодать розлита у всьому Божому Творінні – у прозорій зелені лісу, у смарагдах польових квітів, у співі птахів на світанку…
Світ не може говорити нам про Бога безпосередньо. Навіть у ангелів немає такої мови, якою вони могли б нам розповісти про Творця. Тому творіння розповідає нам про Нього повноводдям річок, зеленню трав, осіннім шепітом листя. Бог торкається до нас кішкою, що треться об наші ноги, цілує нас сніжинкою, що падає на обличчя, малює нам картини морозними візерунками на вікні.
О, якби ми тільки могли відчути Його у всьому цьому! Кожен стовбур дерева – провід, прокладений у нескінченність. Потрібно лише зуміти до нього підключитись. Тоді розімкнуться всі межі, і ми ввійдемо в життя, якому немає межі.
Що на нас чекає за межею смерті – незрозуміло. Те, що зрозуміло – неправдиво.
Той, хто думає, що він щось, як йому здається, знає, весь час говорить. Занадто багато таких «балакунів» з'явилося довкола нас за останні кілька десятків років. Всі вони з розумним виглядом розповідають нам про Бога, про те, що на нас чекає після смерті, про ангелів і демонів, вчать, наставляють, тільки чомусь так пусто від усіх цих розмов на душі.
А той, хто справді знає, він мовчить. Тому й мовчить, що знає – слова не приводять до Бога, вони лише віддаляють від Нього.
Я только переводчик. Знали б вы,
Как мало мне отпущено свободы,
Как будто ждет лишенье головы
За каждую неточность перевода.
Когда бы смерить, сколько нужно мне
Немого неотрывного вниманья,
Чтобы понять, что зреет в тишине
И что звучит в глубинах мирозданья…
И сколько нужно тайного труда,
Чтоб в слово превратить касанье Духа
И то, что молча говорит звезда,
Доступным сделать для чьего-то слуха.
Когда б вы догадались, сколько зла
Скрывается в одной фальшивой ноте…
Зінаїда Міркіна
Боже творіння доносить до нас благу звістку про Істину, яка спокійна, як місяць, тиха, як ліс, мудра, як гори, світла, як небокрай. Я сподіваюся на те, що ми колись таки прокинемося. Коли відгримлять війни, припиниться виття сирен, перестануть литися сльози та кров. Коли безумство піде, ми увійдемо в простір і далечінь сяйва вічного життя. Ми згадаємо тоді, що воно було поряд із нами завжди, у всьому тому, що нас оточувало з дитинства.
Тільки ми не були в ньому, бо жили не в Божому, а у своєму вигаданому егоїзмом світі.
В последний день откроются все тайны,
И пелена спадет с печальных глаз.
Тогда поймем: все было не случайно
В судьбе земной у каждого из нас.
Узнаем цену выбора и шага,
Несказанных кому-то нежных слов.
И как бесценна вера и отвага
Среди неверья и греха оков.
И без ответа многие молитвы
Окажутся исполненными в срок.
И что в моменты самой страшной битвы,
Никто не оставался одинок.
Увидят все, как бережно, надежно
Хранил Господь среди земных тревог.
В Нем стало невозможное возможно.
Окончен путь. Мы дома. С нами Бог!
О. Обревко-Лазаренко
