Що буде з мощами Києво-Печерських святих

24 серпня 2023 року у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври відбулася екскурсія для ветеранів війни та парафіян ПЦУ. Одна з активісток, яка прибула на екскурсію, заявила, що мощам преподобного Меркурія Печерського не місце в «українській лаврі». «А він зі Смоленська сюди прийшов? Нехай там лежить у Смоленську. Навіщо він нам потрібний в українській Лаврі?», − сказала вона.

На цей неприємний для православної та взагалі для будь-якої нормальної людини інцидент можна було б не звернути уваги, якби не одне «але». Річ у тому, що ситуація навколо Української Православної Церкви в нашому суспільстві розвивається так, що слова цієї активістки будь-якої миті можуть із дурості перетворитися на керівництво до дії. Чому? Розгляньмо це питання.

Києво-Печерська лавра є досить великою проблемою для влади України. Причому незалежно від того, кому вона належить. Тому що залишити її у власності УПЦ, як того вимагає закон та логіка, влада не може – нібито «народ проти». А віддати Лавру у власність ПЦУ означає взяти її на баланс держави.

Але Києво-Печерський монастир – це величезний (і за площею, і за значенням) архітектурний об'єкт, який треба доглядати, а для цього потрібні великі гроші. Адже йдеться не лише про оплату мільйонних рахунків за комунальні витрати, а й про елементарну підтримку у належному стані будівель монастиря, багато з яких – це історичні пам'ятки. Ось проблема. Тому що всі ми бачили, як держава підтримує Верхню лавру. Хто не бачив, подивіться на «стіну Мазепи» чи ті приміщення, які зараз закриті для відвідувачів. Вони в жахливому стані.

Вирішити цю проблему можна лише в тому випадку, якщо матеріальна підтримка обителі залежатиме не від держави, а від самих вірян (як це було донині з Нижньою лаврою). Але для цього треба цих вірян мати, а їх немає. І навряд чи будуть, бо в ПЦУ немає ченців. Віруючі люди – це не туристи, до Лаври вони йдуть за духовною втіхою, шукаючи благодаті Божої і з бажанням помолитися. А якщо нічого з цього немає, то хто піде до Лаври? Правильно, лише туристи.

Ось держава і намагається якось вийти з ситуації – ініціює концерти, проводить виставки, оголошує про створення реабілітаційних центрів. Чому Лавру використовують саме таким чином – цілком зрозуміло: ні на що інше ні фантазії, ні можливостей влади просто немає. А значить із монастиря робитимуть музей, склад, театр чи щось на кшталт «культурно-розважального центру». 

Тому чим далі, тим більше ми зустрічатимемося з такими дикими ситуаціями, як з мощами преподобного Меркурія Печерського. Ці ситуації, кількість яких зараз стрімко зростає, свідчать про віддалення так званого українського православ'я від Православ'я Вселенського.

Вимога прибрати мощі святого Меркурія до Смоленська показує, що в українському суспільстві все більше людей, які не розуміють суті християнства, показує глибоку хворобу нашого суспільства, яке в пориві гніву прагне знищити все, що має хоча б якесь відношення до сучасної Росії.

Так, ця дама могла, звичайно, не знати, що місто Смоленськ раніше входило у сферу впливу Київської Русі, а відповідно преподобний Феодосій Києво-Печерський та преподобний Меркурій фактично жили на території однієї держави.

Вона також могла не знати, що в Лаврі, окрім преподобного Меркурія, спочивають мощі Мойсея Угрина чи Іллі Муромця, який прибув до Києва з далекого для України, навіть за сучасними мірками, північного міста Мурома. 

Але вона не могла не знати, що Євангеліє має універсальний характер, а перед обличчям Божим немає національностей, а всі люди – брати і сестри. Отже, її вимога «прибрати» преподобного з Києва до Смоленська – це вимога скасувати Євангеліє, прибрати з нашого життя Самого Христа.

Так, хтось скаже, що її слова – це лише свідчення якогось «містечкового синдрому», який зараз вразив багатьох наших співвітчизників. Цей синдром проявляється, коли ми історичне значення власного народу чи власної культури намагаємось утвердити через заперечення значення чи культури іншого народу. І вражає він не тільки простого обивателя, а й, що найстрашніше, можновладців.

Сьогодні ми спостерігаємо за «відміною» російської культури, знищенням пам'ятників Пушкіну, перейменуванням вулиць Толстого, забороною пісень Віктора Цоя або концертів Чайковського. Нам здається, що такі дії справедливі, оскільки вони диктуються болем від війни.

Але, по-перше, боротьба з фашизмом не означає «скасування» Шиллера чи Ґете, а боротьба з армією Росії не повинна означати «скасування» Достоєвського.

По-друге, ці люди не винні в тому, що відбувається сьогодні між Україною та Росією, і якби вони жили зараз, то ніхто з них війну не підтримував би.

Взагалі, боротися проти Росії, знищуючи її культуру − це не правильний шлях до досягнення перемоги, а, швидше за все, навпаки. Адже разом із водою ми можемо виплеснути й немовля, а разом зі знищенням російської культури – ми знищимо частину своєї ідентичності, частину самих себе. Адже не секрет, що саме українці доклали руку, перо та багато трудів і талантів до того, що зараз називається «російською культурою». У цьому переліку не лише Микола Гоголь, а й Мелетій Смотрицький, і Олександр Потебня, кияни Михайло Булгаков, Микола Бердяєв та Семен Франк, одесит Георгій Флоровський та багато інших.

Але ще більшу помилку ми робимо тоді, коли намагаємося з'ясовувати, де «наші», а де «чужі» святі, коли святість людини ми визначаємо не її життям перед Божим обличчям, а місцем її народження чи подвигу. Це вже не просто «містечковий синдром» і не просто боротьба проти російської культури – це війна проти святих, і, зрештою, війна проти Самого Бога, для якого святість не має національності і не має кольору шкіри. У Христі, тобто в Церкві, «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол. 3, 11).

Ось той принцип, який кардинально відрізняє Церкву від усіх мирських та політичних структур. Якщо цей принцип порушується, якщо всередині Церкви з'являються партії, розділення на своїх і чужих, то вона перестає бути Церквою. У Церкві всі люди – Божі, і стверджувати протилежне може лише людина, яка до Церкви не має жодного відношення. І дуже шкода, що сьогодні саме такі люди одержують у повне розпорядження православні святині.

Неважко здогадатися, що вони зроблять із мощами тих подвижників, які нині сяють своєю святістю в печерах Києво-Печерської лаври, бо якщо врахувати моду на боротьбу проти всього «російського», яка активно набирає обертів, то можна припустити, що ця боротьба обов'язково торкнеться і Церкви. І приклади цього вже є. Згадаймо, що однією з причин переходу ПЦУ на новий стиль стало саме бажання «бути далі від Москви».

Що ж нам робити? Нам залишається лише молитися, щоб Господь уберіг Своїх святих, Свою Церкву від наруги безбожників. Але наша молитва має бути підкріплена покаянням, тому що все, що відбувається, – це потурання Боже за наші гріхи і для нашого виправлення.