Божевільні ченці. Присвячується аутисту Соні Шаталовій

Інок – значить інший, інакший, не такий, як всі. Так називають людей, які ведуть життя, відмінне від простих обивателів. В православ'ї іночеством називають першу сходинку відречення від світу. Але є ченці, які прийняли постриг не від людей, а від Самого Бога. Вони разюче відрізняються від звичайних людей. Їх іноді бояться, над ними нерідко сміються, хто вважає, що таких людей потрібно піддавати насильницькій евтаназії, як марне біологічне сміття, від якого немає ніякої користі суспільству. Глибокі аутисти, дауни, шизофреніки... Хто вони? Люди-паразити, непотрібні нікому соціальні викидні? Чи ж вони просто інші?

*   *   * 

Цю публікацію я присвячую Соні Шаталовій, якій 12 листопада виповнюється 27 років. У півтора року дівчинці поставили страшний діагноз. Для любителів Ніцше вона – просто трава, особа, ведуча рослинний спосіб життя. У неї немає жодних контактів із зовнішнім світом, вона не розмовляє, ні на кого і ні на що не реагує, не може себе обслужити. У неї найстрашніший ступінь аутизму – перший.

Але ось загадка... Дівчинка, яку ніхто не вчив, та й не міг вчити читати, писати, не кажучи вже про такі поняття, як Бог, вічність, душа, виявляється всередині свого серцевого космосу складає вірші.

Одного разу мама Соні повела її на чергові заняття для таких же, як вона, дітей. Задача була проста – взяти в свої руки руку Соні і, тримаючи олівець у руці дитини, підписувати назви над малюнками. Раптом мама зрозуміла, що її донька хоче писати сама, їй потрібно лише підтримувати руку, щоб вона змогла втримати олівець між пальцями. І тут сталося диво:

Мені чомусь так дуже треба

Скло заходу бордове

У ранок помаранчевий перетворити.

Своєю радістю забарвити

Будинки і паркани,

Плачем і сльозами

Помити вікна і дороги.

Все сміття життя

Потужною рікою крові

Знести і в своєму серці підпалити.

І це все не жертва, ні,

А просто допомога заблукалому світу. (8 років)

Сторінка за сторінкою стали покриватися Соніними віршами. Казки, вірші, афоризми – все це полилося з її багатого закулісся. Ось лише деякі приклади її стислих визначень сутності речей:

Гріх – короста на душі, що відокремлює людину від Бога. Думка або дія проти Образу Божого в собі. (9 років)

Дитинство – схід долі в людському житті. (10 років)

Душа – це порожнеча в людині, яку вона заповнює або Богом, або дияволом. (8 років)

Життя – подих щедрості Божої на створену Ним природу. (8 років)

Книга - річ, в якій можна зберегти знання і почуття людей у часі. (9 років)

Птах – втілена думка Бога про пісню і політ. (8 років)

Виявляється, десь там, глибоко, в самій собі, Софія живе глибоким і не по роках мудрим життям:

Костер горел, и пламя пело

О Солнце и о гордости людей.

И голова моя горела

От горечи прожитых дней.

Мне скоро девять. Это вечность

В сравнении со временем костра.

Но он согрел людей.

А я?

Немая, неумелая,

От мира за стеной.

Зовется аутизмом

Недуг проклятый мой.

Неужто одиночество –

Судьбой мне до конца,

И в пепел превращусь я,

Не согрев сердца?..

Костер заплакал, догорая.

С поленьев капает смола.

И плачу я.

Ведь дорогая цена безмолвия.

Боже, дай слова!  (8 років)

Соня могла сидіти за столом і плакати від голоду, поки їй не скажуть взяти в руку ложку. Вперше вона змогла піднести її до рота у три з половиною роки після Причастя. Їй потрібно було давати команди: бери ложку, неси в рот, ковтай... І так у всьому. Сониній мамі лікарі не раз говорили про те, що її дитина безнадійна, радили не псувати собі життя і здати доньку в інтернат для недоумкуватих. Так і казали – не «віддати», а «здати», як тварину на ферму. Не говорячи, ні на що не реагуючи, Соня все це розуміла, хоча і не могла висловити свої почуття словами. Про це її вірші:

Знаешь, мама, ты ошиблась,

Так отвергнув свой талант.

Сколько вынесла обиды,

Нас держа, как небо – Атлант.

Отказалась от работы –

Очень сложная семья,

Постоянно болен кто-то

И никчемушная я.

Тяжкий крест, до гроба горе,

Лучше было б в интернат,

Все устроилось бы вскоре,

А так у вас никто не рад.

«Ведь она неизлечима» –

Ты смеялась всем в ответ:

«Моя дочка молодчина,

И матери счастливей нет!»

Счастье выпало нам вместе,

По воле Божьей, жизнь пройти.

Теперь это дело чести.

И нет ошибки.

Мы в пути. (9 років).

Коли у Соні з'явилася ціла книга з віршами, її вірші стали набувати популярності. Ще б пак, не кожен філософ зможе так глибоко і мудро дивитися на світ:

Прости согласно просьбе сердца

Мне мутность чувств и смуту мыслей.

Я не могу уйти из детства,

Пока не разберусь со смыслом

Происходящего со мной.

Ослабли разума вдруг вожжи,

От жгучей боли просто вою,

И сердце лишь работать может,

В себя вбирая вместе с кровью

Огромный шар земной. (12 років)

Коли на заняттях у літературному гуртку Віктор Кротов, дитячий письменник і філософ, читав поезію Софії Шаталової, він просив своїх слухачів описати за цими віршами портрет автора. За відгуками виходило, що автор гарна, освічена жінка середніх років, начитана, культурна... Потім Віктор показував відео про Соню з фільму «В ауті» або «Клеймо». Після цього в залі запановувала повна тиша. Неможливо було поєднати ці вірші з виглядом їхньої авторки.

Что заставляет уходить в бессмертье

Мельчайшие частицы бытия?

Их разделяют звезды и столетья,

И вместе с ними исчезаю я.

Но, исчезая, во Вселенской книге

Я оставляю четкие черты.

И в каждом атоме, и в каждом миге

Меж мной и Вечностью наведены мосты. (12 років)

Люди, ласі на сенсації, відразу ж зарахували Соню в розряд савантів і стали пророкувати їй велике майбутнє, популярність і т. п. Тим більше, що дівчинка навчилася, хоча і з працею, набирати текст на комп'ютері. Але цим пророцтвам не судилося збутися.

У дев'ятнадцять років у Соні був сильний психічний зрив, після нього – мікроінсульт, а в двадцять чотири роки важка операція на кишківнику. Всі ті навички соціалізації, які з таким трудом до цього вдалося розвинути, були зруйновані. Стався відкат в більш глибоку форму аутизму. Все повернулося на круги своя. Про Соню всі відразу забули, вона знову стала нікому не цікава. І все як завжди – матеріальні проблеми і вічне запитання в голові матері: «Що буде, коли мене не стане?»

Треба сказати, що батьки таких дітей, як Соня, які не погодилися віддати своїх дітей в інтернат (де найчастіше ці діти швидко вмирають), стають хрестоносцями в самому прямому сенсі цього слова. При тому, що чим старше стає дитина, тим обважнює цей хрест. Лікарі-психіатри спостерігають особливий зв'язок між дитиною-аутистом і її матір'ю. Цей зв'язок неможливо до кінця зрозуміти і пояснити. Ця невидима нитка дає постійну напругу, не дозволяє розслабитися і відпочити.

Одного разу Соня поїхала на заняття не з мамою, як зазвичай, а з її подругою. Мама ж хотіла в цей час переробити свої домашні справи. Але цього не вийшло. Жінка почала рвати, від болю в тілі вона не могла рухатися і пролежала, як хвора, пластом на ліжку. Те ж саме було, коли Соню забрали на три дні у дитячий табір. Зв'язок між матір'ю та такою дитиною особлива, так що в буквальному сенсі мама несе на собі таких дітей.

Зараз Соня живе в сільському будинку в передмісті Москви. У неї в кімнаті нічого немає, крім ікон і ліжка, на якому замість матраца застелено лінолеум. Всі спроби покласти матрац не увінчалися успіхом. Соня постійно причащається Святих Дарів, у неї своє духовне життя, відоме тільки їй і Богу. Головним лікарем для Соні є сільський кінь, на якому в якості терапії катає її мама. Ось як Софія пише про це у своїх віршах:

Лошади, теплые лошади,

Теплом живым растопите мой страх!

Лошади, быстрые лошади,

Галопом мой страх разнесите в ветрах!

И все проблемы не так уж важны,

Когда я гляжу с лошадиной спины…

*   *   *

Ось таке у Соні чернецтво... Розмірковуючи про життя таких, як вона, людей, я думаю, а що ж таке «нормальна, повноцінна людина»? Де є ця норма, в якому місці? Нормальна людина – це коли все у неї працює в організмі добре, і вона володіє всіма тими навичками, які дозволяють їй жити в суспільстві собі подібних? Але це норма для соціального тваринного, а не для людини. Можливо, нормальний – це той, хто навчився любити, хто знає ціну життя, у кого є близькі стосунки з Богом. Якщо це так, то Софія Шаталова, при всій своїй зовнішній недорозвиненості, і є та норма, до якої не дотягує більшість з людей, що населяють нашу планету.

Про це у Соні теж є свої вірші:

Когда-то все уйдет в воспоминания:

Моя тревога, грусть, непонимание…

Закройте занавес у лжетеатра.

Фальшь даже в ярких красках неприятна.

Ну что творите вы на этой сцене?

Друг другу врете, что готовы к перемене,

А сами, корчась, не снимая маски,

Живете, прячась от людской огласки.

Жизнь за кулисами идет совсем иначе.

Тут все рисуются, решая, кто богаче.

Момента не упустите польстить…

Потом у Господа вы просите простить.

В партере зритель аплодирует, играя.

Смирился с выраженьем «жизнь такая!»

Обманывая всех, смотрите – сами

Не окажитесь в оркестровой яме!