За що вбили двох варягів у Києві, або З чого починалася Церква
25 липня – день пам'яті мучників Феодора варяга та сина його Іоанна. Цього дня ми поговоримо про нас, наше минуле і наше майбутнє.
Як починалася Церква? Нам добре відомо, що своєрідними першопрохідниками були апостоли, які пройшли з проповіддю Євангелія Христового весь сучасний їм цивілізований світ. Служіння апостолів продовжили мученики, ділом засвідчивши те, що говорили апостоли. Ставши сім'ям Церкви, вони заклали практично невичерпний потенціал, завдяки якому Церква вистояла в тривіковому протистоянні з язичницьким Римом і змогла зберегти себе від небезпеки перетворитися на одну з інституцій стародавнього суспільства тоді, коли Рим став християнським.
Цим потенціалом Церква Христова жила за всіх часів. Одночасно з цим, віра Христова поширювалася світом нерівномірно і неодночасно, тому кожна окрема церковна спільнота проходила власний шлях християнізації, однак так чи інакше кожна з них свого часу була просвічена проповіддю, і кожна має своїх мучеників.
Наша Церква не є винятком.
Незважаючи на те, що хрещення Русі було наслідком скоріше вольового княжого рішення, ніж результатом кропіткої праці місіонерів, все ж таки Слово Боже в ній було проповідано, і своїх мучеників вона має.
Першими з них були варяг Феодор та його син Іоанн. Феодор був християнином, служив у княжій дружині і, мабуть, ніяк не припускав, що йому не пощастило жити на стику епох. Однак логіка історичного розвитку настільки ж невблаганна, як невблаганний сам час.
Зайнявши Київський престол, Володимир почав думати про те, як йому об'єднати давньоруську державу, яка представляла собою тоді своєрідну конфедерацію самостійних князівств. Київський князь був державником, якому потрібна була єдина Русь, і найбільш сприятливим фактором об'єднання він бачив релігію.
На перший погляд, праця зі зміцнення основ язичництва могла принести швидкий і відчутний результат – там, де одна віра, одні «боги» та один ритуал, цілком логічною є побудова єдиної держави. Спочатку здавалося, що князь обрав правильний напрямок руху: підвищення градуса релігійності подіяло на народ і дружину об'єднуюче. Однак дуже скоро стало зрозуміло, що радіти рано, адже цей градус доведеться тепер підвищувати постійно. І ось тут, як то кажуть, не задалося.
З одного боку, в ідеї людського жертвопринесення не було нічого нового: археологи неодноразово знаходили людські скелети у фундаментах культових споруд язичницької Русі.
Так, давньоруське язичництво не вимагало регулярних людських жертв, але це не означає, що такі не практикувалися в надзвичайних випадках і з особливих приводів.
Тож у тому, що князь захотів принести людську жертву з нагоди перемоги на полі бою, немає нічого дивного. Дивно було інше – те, як на цей намір відреагували юнак, призначений у жертву, та його батько. Хоча в їхньому випадку відмова не могла розглядатися навіть як варіант: вони спочатку відмовилися, а коли їх спробували змусити силою – без жодних вагань обернули мечі проти недавніх побратимів зі зброї.
Безнадійність такого опору була очевидна, але, як ми знаємо, смерть смерті різна – варяги-християни померли мучениками, а людське жертвопринесення так і не відбулося.
А тепер давайте трохи поміркуємо. Християнство в давньоруській державі існувало задовго до Володимира: були праці місіонерів і перші хрещення при Аскольді та Дірі, навернення княгині Ольги.
Про християнство знали, до християн звикли. При цьому їх було небагато, своїми силами проповідувати їм було важко, тому склалася ситуація, в якій християни не заважали обивателям-язичникам жити, а ті, у свою чергу, не заважали християнам вірити. Інакше кажучи, язичницька Русь була до християн ані ворожою, ані дружньою. І якби князь не вирішив принести в жертву юнака-християнина, ні про яке мучеництво не було б і мови.
Але сталося те, що сталося: зіткнення світоглядів сталося раптово, різко та жорстоко. І в кожної зі сторін виникла потреба задуматися. Для християн те, що сталося, цілком могло передвіщати прийдешні гоніння: на своєму шляху до Київського престолу новгородський князь Володимир свого брата не пощадив, чи варто сподіватися, що ця вольова, цілеспрямована і жорстока людина стане церемонитися з якоюсь релігійною меншістю, яка в його очах може з'явитися перешкодою до досягнення настільки жаданого об'єднання Русі під його великокнязівською рукою?
Язичникам теж не перемогу святкувати треба було: ті нечисленні люди, що жили між ними, недвозначно показали, що для них власна віра важливіша за волю князя, військового братства і благополуччя держави разом узятих.
І вбивством Феодора з Іоанном їм християн не налякати – така смерть для християн не відплата, а перемога.
Крім того, згаданий релігійний підйом у суспільстві вже досяг свого піку – далі язичництво лише буде видихатися і, навіть можливий релігійний терор стане лише його агонією.
Зайти ситуації в глухий кут не дозволив князь Володимир – як державний діяч він побачив нікчемність язичництва, що мутувало на той час з віри в суміш порожніх ритуалів і дрімучих забобонів, і став на шлях пошуку віри, на якому в результаті знайшов Христа.
А тепер небагато висновків. В історії Церкви не раз траплялися моменти, коли, здавалося, що вона майже приречена, а той, хто намагається її здолати, сильний як ніколи. Це й історія мучеництва Феодора та Іоанна, і гоніння Діоклетіана, яке, крім особливої жорстокості, було ще й найбільш системним із усіх попередніх, до того ж чи не вперше в історії охопило Римську імперію цілком.
Здавалося, що християнство тоді знаходиться за крок від повного знищення, проте не минуло й десяти років з моменту залишення влади Діоклетіаном, як воно було зрівняне в правах з офіційним римським язичництвом і, ймовірно, що старий ексімператор побачив це на власні очі.
До речі, хрещення Русі від смерті Феодора та Іоанна відділяли ті ж вісім років, що й Міланський едикт Костянтина Великого від зречення Діоклетіана.
Нашій Церкві зараз не пророкує повного знищення лише найледачіший. Дехто прямо так і пише, що УПЦ знаходиться за крок від повного краху. Я не буду переконувати ні тих, кому не терпиться, ні тих, хто очікує цього з острахом. Чекайте.
Не знаю, чого ви дочекаєтеся, але історія вчить тому, що кожного разу, коли, здавалося, що Церква майбутнього не має, Бог відкривав перед нею несподівані й небачені досі перспективи. Тож не бійтеся, не скаржтеся і не нийте. Краще готуйтеся до місії, яка має бути в недалекому майбутньому. Швидше за все, вона буде масштабною і вимагатиме від нас праці та самовіддачі.
Прикро буде, якщо страх і саможаління сьогодення завадять нам гідно підготуватися до завтрашнього дня.
