Що потрібно для того, щоб після смерті потрапити прямо до раю
Проповідь на Євангельське читання у Неділю 7-му після П'ятидесятниці.
Євангельське читання неділі розповідає нам про перших трудників Іісусової молитви. Вони були, як і ми, сліпі, але хотіли побачити сонячне світло. Ми також сліпі душею й шукаємо Світло Істини. Коли тіло не має очей, це погано. Набагато гірше, коли душа сліпа.
Хворий просить про допомогу доти, доки не одужає. Іісусова молитва, як і будь-яка інша, звучить доти, доки Дух Христовий не запанує в людському серці, тоді вже не буде потреби в молитві. Тому що в душі настане великий спокій, в якому немає місця словам, думкам, бажанням і покаянним зітханням. Тоді чиста, благодатна радість горітиме в душі безперестанною молитвою, як незгасна свічка. На думку отців, така чиста радість не приходить ззовні, вона є сутністю нашого духовного серця, яке не має жодних перешкод та обмежень. Вона може виходити з нас сама собою, коли благодать прибере все зайве та непотрібне, те, що становить основу старої людини.
«Тоді за ущербністю і потворністю людської гріховності і порочності, подібних до піни на гребенях морських хвиль, ти духовним зором осягнеш повноту і достаток Божественної доброти і милосердя. За людською жорстокістю і ненавистю, подібних до хмар пилу на небосхилі, ти очима духовного серця побачиш безмірні виливи і витоки Христової любові і співчуття. Саме в цьому духовному серці ти знайдеш любов, яка не залежить ні від чого земного» (старець Симон Безкровний).
А доки цього не сталося, нам потрібна молитва й покаяння. Поки наша голова заповнена купою думок, серце не зможе перебувати біля ніг Христа. Потрібно розуміти, що за великим рахунком нашому егоїзму однаково заперечувати Бога чи доводити, що Він є, говорити, що світ створив Творець чи стверджувати, що все це зробила природа, міркувати, як цинік, чи закликати до чесноти. Для нього важливо одне – щоб у нашій голові була не тиша, а вулик із бджолами думок.
У двадцяті роки минулого століття в Москві були популярні атеїстичні диспути міністра А. Луначарського з обновленцем О. Введенським. І той, і інший отримували від них естетичне задоволення, а гроші, зібрані з продажу квитків, вони ділили навпіл. Коли Христос скаже нашому розуму: «Мовчи, перестань» (Мк. 4:39), то в душу увійде велика тиша, в якій немає нічого, крім любові й радості. Без любові неможлива ні радість, ні мудрість.
Любов не може бути безрадісною, а мудрість без любові – це похмура бібліотека.
Між внутрішнім і зовнішнім християнством величезна різниця. Релігія шукає Бога на небі і звертається до Нього «кудись туди». Християнин знає, що Бог перебуває скрізь, але знайти Його можна тільки всередині власного серця. Релігія вірить у Бога головою, вона хоче керувати людьми та наказувати їм, а християнство живе вірою й свободою, дарованою нам Христом. У релігії поклоняються і шанують Христа, а в християнстві з'єднуються зі Христом і живуть у Ньому.
Релігія – це страх і примус, а християнство – радість у Дусі Святому. Релігія – це інструмент політики, а християнство – це любов та життя вічне. Це і є єдина, свята, соборна й апостольська Церква, це є Церква Любові. Порівняйте це і подумайте: чи ви люди віруючі, чи релігійні?
Хтось хоче знайти гарантії спасіння в юридично досконалій огорожі канонічності, хтось − у житті за буквою церковного статуту, хтось − у людинодогоджанні церковному начальству, називаючи це послухом, хтось шукає його в книгах, хтось − у церковній кар'єрі, хтось − у вченому званні доктора богослов'я. Але спасіння є лише в одному місці – у досконалому уподібненні Христу в смиренні, лагідності, мудрості й любові, в пізнанні свого безсмертя, своєї безмежності та своєї всюдисущості у Богові; у відновленні своєї богоподібності, синоположення та єднання зі Христом у Святому Дусі.
Нам не треба рятувати світ, достатньо перемогти своє «Я», свій егоїзм − і весь світ буде врятовано.
Тому що він – це те, що живе у нас. Тому подібно до Христової перемоги і наша перемога нам світом і дияволом важлива не тільки для нас самих, але і для всього людства. Христос прийшов не для того, щоб покращити наше перебування на землі, Він прийшов для того, щоб урятувати нас від світу та диявола. Тому й духовне життя – це не пошуки того, як ублажити стару людину, а як взагалі повністю позбутися її і стати вільною.
Люди шукають чудес від мощей і святих, захоплюються мироточивими іконами, але не помічають, що найголовніше диво приховано в нас самих. Не на небі, а тут, на землі, у нашому серці прихований скарб спасіння. Але не дає цьому диву здійснитися наш егоїзм. Егоїзм обманює нас, змушуючи думати, що він −це ми. Поки ми так вважатимемо, егоїзм керуватиме нами аж до смерті.
Але насправді ми – це наш дух. Наша особистість вільна, над нею немає влади гріха й смерті. Поки ми залежимо від свого егоїзму, ми скуті світом, а значить − і путами смерті.
Будь-яке земне щастя пов'язане зі страхом його втратити. Тільки в Божій благодаті немає страху, оскільки в ній живе лише повна довіра Божому промислу з надією на Його святу волю. Кожна людина має свій світ. Дитина живе у світі радості. Дорослий – у світі скорботи. Старий – у світі страху. Людина, яка не має Бога, живе у світі зла, яке вона часто плутає з добром і виправдовує його злочини. Віруючий живе у світі добра. Але ніхто з них не має постійного щастя, хоча всі їхні дії спрямовані на пошук цього невловимого переживання.
Здобути його можна тільки вийшовши зі світу, забравши з собою розум і вирушивши з ним усередину власного серця. Там він заспокоюється і довіряє себе Христу – це єдиний надійний шлях до здобуття благодатного незагублюваного щастя, вільного від егоїзму з усіма його страхами.
Звичайна душевна людина, що бачить і чує, тому й вірить. Що їй скажуть по телевізору, що прочитає чи подивиться в інтернеті, то для неї правда в останній інстанції. Духовна людина так не робить. Вона не довіряє зовнішньому, її не візьмеш пропагандою і політагітацією. Суперечок вона уникає і пустословів не слухає, яких би рангів і статусів вони не мали.
Вона довіряє не харизматичним проповідникам, і тим більше не політикам, а тільки Духу Божому і тій молитовній благодаті, яка підказує її серцю правильні дії і пояснює суть подій, що відбуваються. Все це духовна людина звіряє зі святим Євангелієм і таким чином стає вільною від оман і помилкового розуміння того, що відбувається. «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1 Кор. 2:14).
Багато вірян сподіваються, що, вмираючи, вони вирушать до Бога. Однак, за твердженням преподобного Софронія (Сахарова), якщо не готуватимешся до цього заздалегідь, утримати розум у пам'яті Божій у момент виходу буде дуже складно.
Сани треба готувати влітку. Тому рішуче взятися за практику спасіння в покаяній молитві і почати спасатися треба задовго до того, як будемо помирати. Важливо встигнути це зробити, поки ми ще вільні від болю та смерті. Бо разом із ними це буде набагато важче. Коли ми здорові, потрібно розвивати смиренність, коли хворі − на покаяння, а в духовній практиці в будь-який час потрібно розвивати залишення всіх уподобань. Тоді під час результату ми не будемо скуті паралічем страху.
Спасіння – це свобода від будь-якого страху.
Більшість людей десятиліттями займаються тим, що намагаються стати кращими і позбутися своїх недоліків, але в них нічого не виходить. Тому що потрібно шукати «найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6:33). Це означає, що потрібно перш за все позбутися повністю егоїзму, а не душевних недоліків. Коли ми зрозуміємо, що наша істинна батьківщина – не цей суєтний світ, а блаженне Царство Христове, яке живе всередині нашого власного серця, тоді ми всією душею звернемося до його набуття. Той, хто заради Христа відпустив усе, до чого був прив'язаний, стає вільним у Христі.
Помилково думати, що спасіння нам гарантовано лише тому, що ми за всіма канонами вважаємо себе грішниками, а в душі переконані, що загалом хороші люди. Тут все вирішує те, наскільки ми чесні самі з собою і з Богом. Тому спасіння не приходить явно. «Царство Боже не прийде помітно» (Лк. 17:20). Будь-який висновок про те, хто гідний спасіння, а хто − ні, завжди помилковий. «Знай себе і вистачить із тебе», − говорили преподобні подвижники.
«Як спасалися наші святі отці? В першу чергу вони дбали про здобуття глибокого смирення, самозречення і відсутності самопочуття, а потім уже прагнули набути невпинної молитви і Богоспоглядання. Сам Господь служить усім, такий же і смиренний подвижник. Чим відрізнялися усі православні святі? Своєю смиренністю. Для розумників їхня поведінка виглядає приниженням, в очах Божих смиренність – це всеціле уподібнення Богу та досконала свобода у Дусі Святому» (старець Симон Безкровний).
