Ми маємо зробити все, що в наших силах, інше зробить Бог
Проповідь у Неділю 6-у після П'ятидесятниці.
«Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго» (Рим. 12:9).
Чим далі, тим більше світ, в якому ми живемо, стає схожим на божевільного старого. Люди нещадно вбивають один одного, множаться горе, сльози матерів, зруйновані оселі, жахи війни. Але найголовніше те, що ніхто і не збирається все це безумство припиняти.
Таке почуття, що правителі різних країн – це психічно хворі деспоти, які задерикувато, з дитячим азартом, грають у комп'ютерну військову гру, а люди, тваринний і рослинний світ планети для них – лише елементи гри. Їх не цікавить ні горе людське, ні їхній біль, ні їхні сльози. Пересичені ситістю, спокоєм та достатком, вони легко та із задоволенням грають чужими життями.
Нам дано лише одне, дуже коротке життя, щоб спробувати увійти в блаженний спокій вічної радості. Для цього потрібно стати небіжчиком ще до свого упокоєння.
«Ніхто із зв'язаних тілесними пристрастями і втіхами не достойний приходити або наближатися, або служити Тобі, Царю слави» (з молитви священника, що читається під час Херувимської пісні).
Як знайти цей спокій духу? Як навчитися довіряти свою долю і долі своїх близьких у Божі руки так, щоб отримати цей спокій? Непокоїться не наш дух, а наша душа. Наш дух – це безмовна свідомість, яка перебуває у Христі. У його безмовності зникає все: егоїзм, помисли та всі мирські бажання. У ньому живе лише спокій та радість.
Світ – це велике занепокоєння. Бог – це великий спокій. Світ – це кошмарний сон, наповнений страхами і стражданнями, це нескінченна уявна метушня, біг по колу доти, доки смерть не зупинить його. Христос – це тиша, вічне щастя, блаженна безмовність.
«Потім», «колись» – це міраж, майбутнього немає. Спасатися треба саме зараз, у цей момент. Іншого часу в нас не буде.
«Благословляйте ваших гонителів, а не проклинайте», – навчає нас апостол. Іноді мені здається, що сьогодні для того, щоб спастися, достатньо від щирого серця сказати одну фразу: «Господи, пробач тих, хто вбиває наших дітей, руйнує оселі, гонить монахів, відбирає храми, тому що не знають, що творять». Сказати вустами – це не важко, але чи зможе це повторити серце, сповнене доверху гіркотою, болем та стражданнями?
Молитися за розпинателів і власних убивць – безкровне мучеництво. Ненавидіти легко, полюбити осатанілі душі заблукалих людей – ось що по-справжньому важко.
У нас тільки один вибір – чи ми з Христом у всьому і до кінця, чи зі світом. Стара людина – це гріховний розум, егоїстичні інтереси і старіюче тіло. Нова людина – перетворений дух, чистота тіла, святість душі, смирення серця.
Стара людина – це наш егоїзм, який тільки і вміє, що накопичувати і прив'язуватися до накопиченого. Він, як Плюшкін, тягне себе все що попало, починаючи від матеріальних благ і закінчуючи знаннями і уявленнями.
Мені доводилося бачити, як після смерті стариків їхні родичі викидали тонни непотребу, які ті стягували до дому десятиліттями. Якось я зайшов у квартиру, схожу на бібліотеку. У ній полиці та шафи з книгами займали основний простір. Але це виявилося не все. Спадкоємець житлоплощі повів мене в гараж, в якому було три рівні, і всі вони також були набиті книгами. Він не знав, куди це діти.
– Ваші батьки багато читали? – Запитав я.
– Ні, вони працювали спочатку на заводі, а коли вийшли на пенсію – працювали на дачі, їм ніколи було читати, – відповів чоловік.
– А навіщо тоді їм потрібно було стільки книжок?
– Так вийшло. Почали збирати змолоду, тоді це був дефіцит, а потім уже не могли зупинитись. Казали, що на пенсії читатимуть.
Ні часу, ні бажання у спадкоємця возитися з усім цим багатством не було. Потрібно було робити ремонт квартири. Енциклопедії з мистецтва, медицини, інших наук, підшивки журналів за десятки років, сотні зібрань творів різних письменників були закинуті на самоскид і вивезені на смітник разом з іншим мотлохом.
Якщо хочеш народитися заново, треба навчитися відкидати все, що не Христос.
Спасіння – це залишення всього минущого, тимчасового, всього того, що не може успадкувати Царство Боже. Ми нізащо не зможемо це зробити, поки не відкинемо те, що є для нас каменем спотикання, таке як обжерливість, сріблолюбство, хіть, гнів, смуток, зневіра, марнославство, гордість.
Наш дух, який перебуває у Христі, завжди вільний. Його буття не залежить від нашого тіла, думок чи бажань. Дух живе в серці під товстими шарами невігластва та пороку. Поки наше серце віддано світу, а увага зосереджена на тому, що відбувається довкола, наш дух похований у серці, як у труні.
Боротьба за спасіння і є боротьбою за наше духовне серце. Якщо воно буде спрямоване у зовнішній світ, ми загинули, якщо до Бога – ми на шляху до спасіння. Тоді, може, настане мить, і ми зрозуміємо, що таке «внутрішня людина» (Еф. 3:16), і що таке простір, в якому живе дух (Еф. 3:18). Але це не настане доти, поки в серці живе диявол, який керує душею батогами незліченних помислів
Ми дали волю нашим думкам, і вони сіли нам на шию. Думки можуть нас осідлати, але своїх ніг вони не мають. Ми самі даємо їм силу руху. Помисли – це возничі, а кінь – наша душа.
Навіщо монаху та мирянину постійна Ісусова молитва? Хіба це мантра, яку треба нескінченно повторювати? Хіба це чарівна формула, заклинання, що відчиняє браму в Царство Боже? Ні, це єдиний ефективний засіб боротьби з помислами. Той, хто навчився творити її постійно, хто засинає з нею вночі і прокидається зранку, хто пам'ятає про молитву вдень, намагаючись не відволікатися на дрібниці, приходить наприкінці шляху до того, що набридливі думки перестають його турбувати, а душа починає водитися не помислами, а благодаттю Духа Святого. А Дух Божий, у свою чергу, вводить душу у ворота розумної мовчанки або священної безмовності.
Нам, людям, які живуть у світі, це надзвичайно важко, але якщо ми будемо намагатися хоча б півгодини на день наповнювати серце ім'ям Ісусовим, звільняючи розум від будь-яких думок, як добрих, так і злих, то ми також зможемо досягти на цьому шляху якихось результатів.
«В міру твоїх зусиль і старань, коли ти, віддавшись безмовності і всі турботи поклавши на милосердя Боже, укорінишся без помислів, твоє духовне серце непохитно утвердиться в присутності Божій. В цій серцевій тихості, у великій лагідності, у крайньому смиренні і безмежній любові тобі відкриється присутність Господа нашого Ісуса Христа, який просвіщає Своїм світлом твої духовні очі і перетворює твій благоговійний дух тихим віянням Своєї святої благодаті. Це є ісихія, це є безмовність, це є святоотцівське таємне бачення» (старець Симон Безкровний).
Біда наша в тому, що ми сподіваємося досягти спасіння завдяки духовній літературі. Ми сподіваємося, що живучи чужою головою, аналізуючи думки та досвід інших людей, самі станемо на них хоч у чомусь схожими. Так ми підживлюємо свої думки, розпалюємо уяву, живучи розумом, а не серцем. Хоча ті ж отці вчать нас: «Не живи чужою головою, живи своїм серцем», «Читаючи книги, умій відкласти їх убік, краще посидь у мовчанні та тиші, без усякого уявного аналізу, без роздумів, проведи у присутності Бога, у безмовності розуму та серця хоч якийсь час».
Духовна практика – ось те, що може вивести нас із мертвого лабіринту хибної релігійності. БеЗстрастність починається з беЗстрашності. А страх – це первородне дитя егоїзму. Егоїзм тримає нас у своїх обіймах до тих пір, поки ми живемо на поверхні душі, поки наш розум блукає зовнішнім світом. Як тільки людина почне занурюватися у свій дух, світ її звідти дістати вже не зможе, надто короткі руки. Він не може проникнути в блаженну тишу духовного спокою. Тому світ робитиме все, що від нього залежить, щоб ми розумом жили зовні, і нам не було часу задуматися про те, а що ж живе у нас усередині.
Бог знає нашу міру та наші можливості. Тому нам потрібно лише одне – зробити те, що в наших силах, а все інше зробить за нас Господь.
