Не буде так, як нам хочеться, буде так, як нам потрібно
Проповідь у Неділю 4-ту після П'ятидесятниці.
«Кажу ж вам, що багато хто прийде зі сходу та заходу і ляже з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному; а сини царства будуть вивержені в зовнішню темряву: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8:11-12).
В Євангельському читанні цієї неділі описано найстрашніше, що може статися з людиною. Все, що ми переживаємо в цьому житті, тимчасово, колись воно пройде. Але те, що ми отримаємо як результат нашого життя, залишиться з нами назавжди. Сума зусиль усіх дій, які звершить людина на землі, завжди дорівнює нулю: збудований нею будинок зруйнується; посаджене дерево засохне, діти, онуки колись стануть прахом; накопичені багатства перетворяться на пил. Усі це знають, розуміють, але все ж лише одиниці живуть для того, щоб спастися. Решта прикрашає своє тимчасове перебування на землі рюшами з дипломів, грошей, досягнень, зручностей тощо.
Страшно, коли все життя стає однією великою помилкою. Нестерпно боляче розуміти, що вже пізно щось виправити.
Жодна зовнішня катастрофа не зрівняється з внутрішньою. Милосердя Боже закликає нас здобути благодать, а егоїзм – забути і «жити як усі».
Людьми створено цілу індустрію розваг, аби вони не думали, навіщо живуть на землі. Інтернет – величезний стіл, накритий для ненажерливого розуму, який хоче все знати. Розум – гачок, який чіпляється за все, що йому впадає в очі. Він належить світові, тому що в ньому перебувають усі його помисли та уява.
Поки сини світла невпинно шукають Бога, сини темряви об'їдаються стравами ЗМІ, щоб потім вирвати їх із себе нечистотами засудження, гніву, заздрощів, зловтіхи тощо. Поки сини світла творять поклони, молитви, утихомирюють помисли, прагнуть безпристрасті, сини темряви читають, слухають, обговорюють, обурюються, ненавидять, борються «за справедливість» і свято вірять, що все те зло, яке вони творять на землі, до вподоби Богу.
Світ тягне нас у пекло, а Бог простягає нам руки, щоб обійняти і ввести в Царство Любові. Для того, щоб за них ухопитися, треба віддати Йому все життя, стати Новою смиренною людиною, через яку діє Христос.
Бог є Істина, а світ завжди брехун. Він навчив брехати не лише політиків, а й служителів Христа, які благословляють творити в «ім'я Боже» будь-яку сатанинську справу.
Прийде час, і слова Євангелія засудять їх, і всі, хто воював проти Любові, вирушать назавжди в царство зла, яке вони збудували для себе ще на землі, прикриваючись добрими намірами.
Монах Симеон, батько старця Симона (Безкровного), говорив так: «До спасіння є два підходи: пам'ятати про те, що з останнім зітханням нічого не заберемо з собою, другий – залишити все людям». Все, що існує в цьому світі, потрібно залишати, поки в тебе нічого не залишиться. Тоді й світ дасть тобі спокій. А те, що є в духовному світі, треба отримувати сьогодні, інакше завтра буде пізно.
«Щоб спасатися, треба вчитися спостерігати за собою, своїм розумом, своїми думками. Усі святі були дуже спостережливими, бо дослухалися себе, а не світу. Якщо за злодієм спостерігають, він одразу тікає. Так само і розум. Такі ж і всі його думки. Просто вміти бачити внутрішнім поглядом, як думка крадеться в серце, достатньо для того, щоб вона відразу випарувалася. Якщо ж помисел – міцний горішок, необхідно більш тривале спостереження за ним, доки він зникне. Така духовна практика можлива лише тоді, тоді серце достатньо вже зміцнене і підготовлене уважною молитвою». Старець Симон (Безкровний).
Нова людина – це уважна людина. Не роблячи зусиль, вона не втрачає жодної секунди життя. Як тільки розплющить очі вранці, відразу ж слухає своє серце, тримає в розумі Ім'я Боже, спостерігає, що робить думка, бачить, як світ намагається проникнути в її розум. Нова людина завжди стоїть на варті серця, а Ім'я Боже та його благодать постійно підкріплюють пильність та увагу.
Відходячи до сну, подвижник уважно спостерігає за тим, щоб розум не відвернув його від перебування в духовному серці, від Божої пам'яті.
Аналізувати розумом нічого не потрібно, вчить старець, треба вчитися жити за інтуїцією, відчуваючи, що приносить благодать, а що її викрадає.
Шлях спасіння лежить через серце, тільки воно може відчувати живу присутність Бога в душі і смердючу мертвість диявола у світі. Діяти інтуїтивно – це і є жити за благодаттю, згідно з Божою волею. Ніколи не буде так, як хочеться, буде так, як нам потрібно.
Розчарування – це колючі пагони егоїзму та мирських думок. Благодатна інтуїція знає все без будь-яких роздумів, бачить, як треба діяти без будь-якого обмірковування, осягає без жодного вивчення, як треба чинити. Але діє така інтуїція лише в тому, хто живе у блаженному невіданні, тобто у тому, хто нічого, крім Бога, не знає і знати не хоче. Такий подвижник не цікавиться новинами, не думає наперед, живе завжди тільки в сьогоденні, не переймаючись майбутнім.
Найвища смиренність – найкоротший шлях до Христа. Але мало хто може на цей шлях зважитися, бо всі ми намертво заплуталися в павутинні думок та земних уподобань.
Той, хто зміг розірвати це павутиння, приходить до ясного усвідомлення того, що духу чи свідомості померти неможливо, оскільки він вічний і безсмертний.
Він ясно і глибоко переживає істинність Божественного буття. Його душа, осягаючи свою сутність, сповнюється спокоєм безпристрасності й тихим світлом радості. Як тільки егоїзм відкидається і викорінюється, дух починає своє власне життя як справжня людська особистість, що перевершує межі тіла й розуму. Людина стає непідвладною обмеженням простору та часу. Вона долає владу гріха і смерті як нетлінний дух, як безсмертна свідомість, як істинний образ і Божа подоба.
«Одного разу, в поїздці в горах, коли назустріч мчали блакитні гірські простори, з усіх боків миготіли річечки, поля, гірські поселення, а молитва тихенько звучала в серці, душі довелося побачити, що насправді все нерухомо. Є рух і немає руху. Є зміни і немає жодних змін. Все було нерухоме всередині, незважаючи на те, що все змінювалося ззовні. Ці зміни відбувалися на тлі нерухомості чогось одного, що перевищує за своєю неосяжністю все, що змінюється і рухається. І все те, що змінювалося і рухалося, повністю залежало від того безмежного і нерухомого, що було моєю сутністю, було моїм духом, що народився, моєю свідомістю. Воно було живою тишею та нескінченним мовчанням. Воно було справжнім реальним життям, незмінним і вічним, а те, що змінювалося і рухалося, здавалося просто тінню цього великого, невимовно знайомого і незбагненного Божественного буття, з яким був нероздільно злитий мій дух, що прокинувся». Старець Симон (Безкровний).
Мертве серце живе у світі мертвих релігійних форм і в холодних променях слави зовнішнього блиску. Живе серце прагне благодаті – тихої, спокійної, смиренної. Церковне богослужіння теж можна перетворити на неживу церемонію – правильно стояти, куди «належить» дивитися, кадити, «давати вигуки», здійснювати руками певні жести, переходити з одного місця храму на інше згідно зі схемою статуту, і скрізь нести із собою свою порожнечу та неживість.
Можна від імені Христа вчити людей служити кесарю або розповідати на проповіді фантазії своєї хворої уяви. Таке життя стало давно звичною «формою спасіння» для релігійних фанатиків цього світу. Це і є справжнісінька «спокуса» або духовна самоомана.
Якщо в душі у священника немає простоти і любові до всіх людей без різниці, якщо він не несе в собі мир і спокій, якщо в ньому немає тепла та співчуття до людей, то краще було б йому більше мовчати і молитися, а не вчити і говорити.
Але, якщо ви побачите перед собою одержимого політичною агітацією проповідника, диктатора з очима, що горять, як вугілля, і жорстоким виразом обличчя, знайте – перед вами біснуватий батюшка, тримайтеся від нього подалі.
Всі ті, хто прагне володарювати, керувати і наказувати, чи то миряни, чи ієрархи – це люди, чий розум повернутий до світу, і кому, на жаль, надзвичайно важко повернути його всередину. Їм недоступне їхнє власне духовне серце. Розум збуджений і перезбуджений, прив'язаний до речей та обставин, неможливо повернути всередину та повернути у серце. Уява буде обманювати таких людей, вони будуть вірити брехні, вважаючи, що це істина.
Нам потрібно шукати те Царство, яке «всередині нас є», у спокої духу, світла і радості. Коли розум спокійний, він сам починає відвертатися від зовнішнього і тягтися до Христа, прагнучи потрапити до Його обіймів. Ми з Христом стаємо єдиними, коли живемо в дусі, перетвореному благодаттю. Якщо ж ми одержимі гнівом, заздрістю, якщо живемо тілом, то ми одне ціле з темрявою, невіглаством та егоїзмом. Тоді наше християнство – це лише мрія, а спасіння – брехливий плід уяви. Християни нині тому й убивають один одного, що втратили всякий страх Божий, а «православну віру» перетворили на зброю диявола.
«Гріховний розум приносить у світ всю свою плутанину і метушню. Гріховне мислення завжди вважає, що скрізь повно недоліків та неправильностей. Гріховні думки хочуть все влаштувати по-своєму. Але Божественне життя йде своїм шляхом, де навіть маленький птах не впаде на землю без волі Отця вашого, у нас же й волосся на голові все пораховане (Мф. 10:30). Упокорений розум означає заспокоєний розум, який смиренно ходить перед Господнім лицем. Коли ум упокорюється, Бог відкривається лагідному серцю, що назавжди відкинуло усілякі помисли страху, сумніву й омани, бо повністю довіряє дух свій Тому, Хто сказав: Не бійтеся ж, ви кращі за багатьох малих птахів (Мф.10: 31)». Старець Симон (Безкровний).
