Кладовища на узбіччях шляху, що веде на Шлюбний бенкет
Євангельський уривок Неділі 14-ї після П'ятидесятниці - про весільний бенкет, про відвідувачів, які відмовилися, і тих, що дорогою на бенкет втратили білизну одягу.
Божий бенкет... Хто може його осягнути?
Преподобний Парфеній Київський, побачивши рай лише здалеку, говорив людям: «О, якби ви тільки знали, якої краси позбуваєтеся, якби б тільки знали, яку радість ви заміняєте на бруд гріха». Преподобний Серафим Саровський також говорив про те, що якщо б людина тільки краєчком ока побачила те, що Бог приготував тим, хто любить Його, то вона би погодилася навіть на те, щоб все життя провести в ямі з хробаками, які б гризли її тіло, аби лише не втратити Царства Божого. Можна приводити багато подібних прикладів висловлювань святих отців. Але ніхто з тих, хто бачив це Царство, не знаходив у земній мові таких слів, якими можна було б передати те, що їм було відкрито.
Як можна розповісти сліпому з народження про цвітіння весняного саду? Як глухий може дізнатися про красу співу?
Але, як би там не було, простий обиватель, який живе звичайним людським життям, знає за своїми відчуттями, що коли їси хорошу їжу – це смачно, коли спиш на м'якій постелі – це приємно, коли їдеш на хорошому автомобілі – це зручно і т. п. Виходячи зі свого досвіду, він, звичайно ж, буде прагнути до того, що смачно, приємно і зручно. Так живуть всі тварини, а людина за своєю біологічною природою є однією з них.
Відправитися в цю далеку і важку дорогу, довірившись лише словам посланців, може далеко не кожен.
Для того, щоб піти на званий Бенкет, потрібно залишити те, до чого ти звик; залишити те, що, можливо, не так ситно і зручно, як хотілося б, але зате зрозуміло і стабільно. Відправитися в цю далеку і важку дорогу, довірившись лише словами посланців, може далеко не кожен. Тут на перше місце між Царем і покликаними на Бенкет виступають посередники, які передають запрошення на це свято. Якщо у тих, хто розносить запрошення, не буде живого досвіду смаку цього Бенкету, якщо у них у роті не буде присмаку від його страв, то навряд чи їм хтось повірить.
За великим рахунком, ті, хто запрошують на Бенкет, вже самі повинні бути його досвідченими учасниками. А якщо цього досвіду немає, залишаються лише правильні, але порожні слова, всередині яких немає солі переконання. Багато серед нас тих, хто правильно і розумно говорить про Христа, але мало тих, хто зміг у самому собі явити Його світу. Виявляється, сьогодні можна солодко співати про Бога, а завтра розтоптати своїми ногами священицьку рясу. Сьогодні можна їздити по всій країні і вчити, як потрібно правильно вірити, а завтра власним прикладом показувати, як лукаво хулити Церкву і брехати на її служителів.
Тому так і виходить – Цар царем, але мені мій власний город ближче до серця: «Господи, я в Тебе, звичайно, вірю, але неділя – це ж єдиний вихідний. А в мене стільки справ. Дружина, чоловік, діти, господарство, робота... Все потрібно встигнути переробити».
Те, до чого приліпилося наше серце, є нашим першим ворогом. Поки воно намагнічене земними прихильностями, ми ніколи не зможемо піднятися на ноги, щоб рушити в дорогу.
Встигнути до чого? До завтра, до смерті? Встигнути марно і безглуздо прожити одне єдине життя для того, щоб піти в землю, на якій вже інші будуть щось сіяти, вирощувати, щоб потім розділити ту ж долю. Те, до чого приліпилося наше серце, є нашим першим ворогом. Поки воно намагнічене земними прихильностями, ми ніколи не зможемо піднятися на ноги, щоб рушити в дорогу. Вантаж землі, подібно до цементного розчину, сковує наші душі, не пускаючи їх на дорогу, що веде в Царство Боже.
Саме тому значно легше на заклик запрошувачів відгукуються бідні та злиденні. Вони ні до чого не прив'язані, їм не буде за що триматися. Ми забуваємо, що все, що нас оточує, включаючи нас самих, є лише малюнок зимового морозу на склі. Світ і все, що в ньому – тільки візерунки води небуття. Зміст цих візерунків – порожнеча нічого, з якої створено все суще. Тільки на Царському бенкеті Творця є їжа, яка може дати нам ситість вічності. Тільки на Царському бенкеті є вино безсмертя, є любов, що заповнює своїм ароматом серце. Але на цей бенкет ще треба дійти.
Вся дорога цього тернистого шляху засіяна мертвими тілами мандрівників, що не дійшли до мети. Хтось, замилувавшись красивим виглядом своїх молитов, впав зі скелі, хтось, не розрахувавши ваги свого смирення, провалився під лід. Але більшість із подорожніх просто втомилися і, заснувши сном зневіри, замерзли від крижаного подиху пекельного холоду.
Єдине, про що нас строго і невпинно попереджають ті, які пройшли цей шлях, так це про те, що, якщо впав на цій дорозі, потрібно відразу ж підніматися і йти далі.
Є й такі, які пішли на Бенкет неправильною дорогою і тому не зберегли білизну свого шлюбного одягу. Замість того, щоб йти стежкою, прокладеною батьками, вони зрізали шлях, піднімаючись по кар'єрній драбині, спиралися на важелі влади і зв'язків, прокладали собі шлях грошима. Все життя вони ходили за Христом, але не заради Христа, а заради власної вигоди. При цьому обманюючи не тільки інших, але і себе самих, вважаючи, що живуть заради Бога.
Досвідчені мандрівники говорять про те, що, вирушаючи в дорогу, вони мали в кишені серця тільки віру. Але у міру того, як вони піднімалися по серпантину вузького шляху все вище і вище, їхня віра міцніла, переростаючи у впевненість. Вони стали чути ночами музику, що долинала з палацу Царя; вони чули запахи зі столів святкового Бенкету; вони бачили заграву немеркнучого Світла, що виступає далеко за горизонтом... Інколи їм не вистачало кисню рішучості, але зате після подолання чергової вершини, шлях до цілі ставав все легше і легше.
Єдине, про що нас строго і невпинно попереджають ті, що пройшли цей шлях, так це про те, що, якщо впав на цій дорозі, потрібно відразу ж підніматися і йти далі. Того, хто після падіння вирішує трохи полежати, чекає неминуча загибель.
