Чим пишатися в «місяць гордості», або Чому нас дедалі менше

«Місяць гордості» (Pride Month). Що це взагалі? На самому початку літа, у червні, представники ЛГБТ усього світу урочисто святкують той факт, що вони «не такі», як інші, і відчайдушно цим пишаються. У межах «святкування» по всьому світу вивішують прапори з ЛГБТ-символікою, проводять паради, а масмедіа забиті інформацією про ЛГБТ. Навіть у Ватикані посольством США було вивішено різнокольоровий ЛГБТ-прапор...

З боку це все виглядає як істерика, яка викликає подив у розсудливих людей: а чим ви, власне кажучи, пишаєтеся? Які-такі «не такі»? Хіба Господь не створив чоловіка та жінку? Людство дійшло до того, що за такої активної пропаганди ЛГБТ-ідей під питанням наше майбутнє.

Європа і діти: сьогодні

Цілком можливо, що майбутнє у людства все-таки буде. Але в якого саме людства? Хто житиме на нашій планеті через 50, 100 років? Уже сьогодні вчені з різних країн дедалі частіше порушують питання щодо депопуляції, і йдеться не про відсталі країни Африки чи Азії (там якраз усе добре, населення збільшується), а йдеться про високорозвинені країни Старої Європи, такі як Німеччина, Франція, Італія, Англія, Швейцарія. У цих країнах корінне населення стрімко зменшується: у сім'ях народжується в середньому один малюк, тоді як для відтворення населення потрібна модель 2 батьки, 2 дитини, а для природного приросту на кожних 2 батьків має бути 3 дитини.

Але сьогодні дедалі частіше навіть одну дитину просунуті європейці народжувати не хочуть – або на догоду новомодному рухові чайлдфрі (англ. childfree – вільний від дітей; англ. childless by choice, voluntary childless – добровільно бездітний), або під впливом екопропаганди, яка останнім часом повторює, що саме людство вбиває нашу планету й тільки за умови призупинення процесу розмноження та зменшення кількості населення Землі можливе існування планети в майбутньому, або ж під впливом саме ЛГБТ-пропаганди. І це за наявності державних програм із забезпечення та допомоги батькам із дітьми, орієнтованих на стимуляцію та виправлення демографічної ситуації.

Якщо до цього додати ще й ювенальну юстицію (у Європі це не просто орган нагляду за дітьми та їхніми батьками, а ціла «каральна система» з жорстко регламентованими правилами), то ситуація з дітонародженням виглядає просто катастрофічною.

Що ж чекає на країни Європи, якщо все розвиватиметься так, як зараз?

Європа і діти: майбутнє

По-перше, як уже говорилося, це депопуляція. Тобто зменшення чисельності населення, і йдеться саме про корінне населення.

По-друге – це зміна етнічного складу населення. Тут усе гранично просто – приріст населення відбувається не через народження дітей у країні (що називається «природним приростом»), а завдяки в'їзду до країни мігрантів з-за кордону.

Візьмемо, наприклад, Німеччину: на кінець 2022 року чисельність населення становила 84,3 мільйона жителів, що на 1,1 мільйона більше, ніж на кінець 2021 року. Водночас природний приріст населення в країні продовжує зменшуватися, і порівняно з 2021 роком він упав на 7% – до 735–745 тисяч новонароджених, а кількість смертей зросла на 4% і становить 1,06 мільйона.

Згідно зі статистичними даними, починаючи з 1972 року населення Німеччини не зменшується тільки завдяки чистій імміграції – його приріст відбувається завдяки мігрантам, які в'їжджають до країни.

Як ми чудово розуміємо, мігранти утворюють діаспори. І якщо в 70–80-х роках ці діаспори асимілювалися, поступово розчиняючись у німецькому соціумі та культурі, оскільки було ще де розчинитися, то згодом кількість мігрантів зростає, відповідно, асиміляція стає дедалі складнішою і деколи утворюються цілі анклави в містах, що живуть за своїми законами. І, що найцікавіше, – найчастіше це закони шаріату, нехай не так жорстко, як на Сході, але...

Таким чином відбувається «заміщення» одного етносу – іншим, однієї релігії – іншою, однієї культури – іншою. І в результаті цих процесів у недалекому майбутньому ми можемо вже більше не побачити тієї Європи, до якої звикли, про яку писали класики – Скотт, Дюма, Гюго, Сервантес, Данте, оскільки Європа перестане бути християнською і «європейською». До речі, подібні процеси вже активно відбуваються і в Україні.

Європа і «нове середовище»: чи є шанс на виживання

Не дивно, що найактивніша пропаганда ЛГБТ відбувається саме в християнському світі, оскільки в мусульманському це практично неможливо. Там навіть спроба щось подібне пропіарити в прямому сенсі слова може коштувати життя.

У Китаї також ЛГБТ-пропаганда апріорі неможлива, і туди не рекомендують їхати відкритим геям, лесбіянкам або трансгендерам через реальну загрозу життю. Також заборона на ЛГБТ присутня і в інших країнах. Так, нехай ці країни не вважаються розвиненими, нехай у них є серйозні економічні та політичні проблеми (наче їх у Європі немає), але, виступаючи проти гендерної ідеології, уряди цих країн намагаються зберегти внутрішню цілісність народу, який має власний вектор розвитку та на який дуже складно вплинути ззовні. Це, своєю чергою, сприяє продовженню існування цього соціокультурного утворення.

Ба більше, саме вихідці з таких соціокультурних утворень, зберігаючи свої особливості, утворюють ті самі анклави, усередині яких створюють уже «під себе» нове середовище проживання. Поступово це нове середовище захоплює дедалі більші території, фактично знищуючи все, що там було до нього. Це і є так звана «загибель цивілізацій».

На прикладі Західної Європи ми бачимо, що сучасне суспільство погано справляється з таким викликом. Новоприбулі мігранти, як правило, мають сім'ї або створюють їх уже тут і починають інтенсивно народжувати дітей, які отримують громадянство країн Євросоюзу. І ці діти – точно не європейці... Сумно, але факт: у Франції це араби, у Британії – індуси, у Німеччині – турки...

Що ми маємо в підсумку

Корінне населення країн, які на державному рівні підтримують ЛГБТ-рух (а це здебільшого країни Європи), стрімко зменшується, і це невблаганний і незворотний, на жаль, процес. Відбувається депопуляція європейців. Тобто на їхньому місці з'являються представники нових народностей, культур і релігій.

Водночас спостерігається приріст населення в європейських країнах, який відбувається завдяки імміграції, а не народженню корінних жителів. У європейські країни масово в'їжджають мігранти, здебільшого – вихідці з країн Близького Сходу.

Майбутнє Європи в цій ситуації цілком залежить саме від кількості та «якості» мігрантів, які приїжджають сюди щорічно. Інакше кажучи, час ставити одне, але дуже страшне і болюче запитання: як швидко Європа перестане бути сама собою?

Відповідь на це запитання залежить від кількох чинників (швидкість міграції, народжуваність і смертність, спроби політично перешкодити усім цим процесам), але, очевидно, що часу в Європи залишилося обмаль – йдеться не про десятиліття, а про роки.

Чи є вихід із цієї ситуації? Звичайно, і кожен політик його знає: пропаганда традиційних цінностей, традиційних шлюбів, стимулювання дітонародження економічно і політично, повна соціальна підтримка багатодітних сімей. І, за всієї плачевності ситуації, у Європи ще є шанс зупинити процес і встояти. А ось чи є цей шанс у нас, в України?

Україна і депопуляція: скільки часу в нас є

Питання не просто складне, а дуже болюче. За час повномасштабної війни країну покинуло 8,6 мільйона громадян, наразі в країні проживають близько 29 мільйонів (і це за «найоптимістичнішими» підрахунками), коефіцієнт фертильності впав нижче за 1, а для збереження і зростання чисельності населення має бути 2 та більше.

На тлі такої страшної демографічної кризи наш уряд розглядає законопроєкти про одностатеві шлюби, підписує меморандуми про співпрацю з американським фондом Arcus Foundation (головним спонсором ЛГБТ-спільноти у світі, що просуває гендерну ідеологію в системі освіти), розв'язуючи таким чином справжню війну проти своїх же дітей.

Яке майбутнє чекає на країну, в якій залишилися жити в переважній більшості люди старше 35-40 років, велика частина з яких – пенсіонери?

Яке майбутнє чекає на країну, в якій тій невеликій кількості дітей, що залишилися в ній жити зі своїми батьками, будуть змалечку вбивати в голови ідеї гендерної рівності та навчати статевого розмаїття? Природно, виховані таким чином, ці діти в майбутньому навряд чи стануть утворювати нормальні традиційні сім'ї та народжувати своїх дітей...

Європа прийняла близько 5 мільйонів українських біженців, переважно це жінки з дітьми. Найбільша їх кількість проживає в Польщі, Німеччині, Чехії. Є також у Британії, Австрії, Італії, Іспанії, Норвегії. Цікаво, що дедалі частіше ми зустрічаємо інформацію про те, що європейські чиновники з ювенальної юстиції забирають в українських матусь їхніх дітей, відправляють їх спершу до сиротинців, позбавляють українок батьківських прав, а потім віддають дітей на всиновлення громадянами своїх країн. І дитині ще дуже сильно пощастить, якщо вона потрапить до нормальної сім'ї, а не до гомосексуальної.

Навіщо це робиться

Усе елементарно просто: українці – це європейці (з відповідною зовнішністю) і християни (з більш-менш схожим менталітетом). Європейські чиновники мислять так, що краще нехай вихідці з України заповнять дефіцит населення та поповнять генофонд країни, ніж це зроблять східні мігранти. Але найсумніше тут те, що Україна фактично відмовляється від своїх громадян, не втручаючись у наявні конфлікти з ювенальною юстицією європейських країн, залишаючи мам без підтримки та захисту. Ані чиновники, ані правозахисники не визнають наявної проблеми.

Ба більше, в деяких країнах, наприклад, у Чехії, уряди створюють максимально комфортні для проживання й асиміляції умови, стимулюючи в такий спосіб новоприбулих біженців до якнайшвидшого включення в життя країни, щоб не було бажання покинути її й повернутися до України, а навпаки – було бажання перевезти сюди свою рідню й усю сім'ю та жити звичайним «європейським життям».

То що ж на нас чекає

Якщо не зупинити процеси, що відбуваються, то на нас чекає повна депопуляція, зміна етносу, втрата ідентичності. Ми просто зникнемо, як зникли трипільці та етруски. І сьогодні нас має хвилювати не тільки війна з Росією, а й питання про те, чи залишиться Україна українською.