Про Божу корівку, втоплену Каховськими водами
Реквієм за невинно убієнними комахами та не тільки.
13 червня – міжнародний День сонечок, або божих корівок. Цю маленьку симпатичну комаху багато народів чомусь пов'язують із Богом і Богородицею. «Жук Марії», «птах Богоматері», «курочка Бога» – так її називають у різних країнах. Пам'ятаю, як у дійстві ми акуратно брали на руку сонечко і, доки воно підіймалося на найвищу точку піднятої долоні, ніжно примовляли: «Божа корівка, полети на небо, там твої дітки...» Як радісно було нам дивитися, як вона розправляла крильця і злітала вгору.
Боже, допоможи нам не захворіти на ненависть і не дати злобі знищити все живе в наших душах! Зберегти те, що нас об'єднує одне з одним, те загальнолюдське, що робить нас людьми. Дай сили не проклинати тих, хто сіє на нашій землі біль і страх, хто вбиває безневинних людей, перетворює на щебінь села та міста, а поля й пасовища – на пустелі та болота.
Дай, Боже, нам мужності все перетерпіти до кінця.
Мова любові, як і мова ненависті, для всіх народів одна й та сама. Світ сонечок, павучків, жучків, мурах, коників живе своїм життям. У них свої клопоти й турботи. Ми проходимо повз їхній дивовижний світ, навіть не помічаючи його. Але ви спробуйте хоча б іноді дозволити собі стати на коліна або, ще краще, лягти в густі зарості трави і побути там у гостях стороннім спостерігачем.
Владика Антоній Сурозький згадував про такий досвід, якого він набув мимоволі під час Другої світової війни:
«Пам'ятаю, якось я лежав на животі під обстрілом, у траві, і спочатку тулився міцно до землі, а потім набридло тулитися, і я став дивитися: трава була зелена, небо блакитне, і дві мурахи повзли й тягли соломинку, і так було ясно, що ось я лежу і боюся обстрілу, а життя тече, трава зеленіє, мурахи повзають, доля цілого світу триває, продовжується, неначе людина тут ні до чого, і насправді вона ні до чого, крім того, що псує все».
Ще й як псує. Цілий світ, величезний, як всесвіт, бездонний, як океан, прекрасний, як зоряне небо над головою, дихаючий і живий у різнотрав'ях полів і лугів, убили потопом Каховського водосховища. Ми бачили будинки, забрані течією, страдницькі очі переляканих кішок і собак, безодню людського горя. Але там, під водами цього кладовища, загинув ще один світ, про який ніхто не згадав. Серед невинно убієнних мільйони жертв тих, хто будував мурашники, літав по заростях польових трав, жив своїм мирним, тихим життям.
Бог одягав із любов'ю польові квіти, дбав про поживок кожної комахи, аж поки не прийшла на цю землю зла й нещадна людина та все це вбила.
Божа корівка не полетіла на небо, її втопили божевільні люди заради якихось своїх божевільних, народжених пеклом, ідей в ім'я торжества смерті на землі. Але, слава Богу, є ще божі корівки на землі, як є і надія, що людина зможе покаятися ще до того, як її тіло спуститься на нижній поверх, де вирують найрізноманітніші форми життя черв'яків, що чекатимуть і радітимуть такому новоселові.
Ми прийшли в цей світ не для того, щоби вбивати й радіти смертям, а для того, щоби бути разом із Тим, Хто сказав про Себе: «Я Той, що є». Для цього потрібно пізнати те Світло, до якого прагнуть сонечка, відлітаючи на небо. Долучитися, увійти в Його таємницю, зустрітися лицем до Лиця. Але ми ніколи не зможемо цього зробити, поки не навчимося розрізняти відображення цього Світла в тому морі життя, що оточує наше існування з усіх боків.
Придивіться, прислухайтеся до всього того, що росте, тече, шумить, дихає навколо нас. У глибині будь-якого, навіть найменшого і, здавалося б, нікчемного творіння закладено нескінченний подих Духа Святого. Бог очікує нас у кожному зі створених Ним творінь, щоб явити нам Свою красу. Здивування красою Божого світу – це провісник дивовижної зустрічі з Тим, Хто створив цю красу. А від зустрічі народжується Євхаристія. «Подяку складайте за все» (1 Сол. 5: 18) – буквально «творіть Євхаристію в усіх речах».
Стежка краси веде в таємницю богопізнання, якщо йти нею з ліхтариком любові. Світ, який намалював і прикрасив для нас Бог, написаний фарбами любові. І тільки жадібна, горда, оскаженіла людина малює картини смерті пекельними фарбами крові, болю, жорстокості та злоби. Для цього вона взяла пензлі танків, снарядів, ракет, гармат – усього того, що працює на розрив, що розчленовує плоть, кришить будинки, спалює вщент світ життя, створений великим Художником.
Не вперше світове зло безсоромно одягає на себе одежі Євангелія. Під знаменом хреста сіяли смерть конкістадори, спалювали людей і розбивали голови немовлятам в Америці.
З благословення священноначалля вершився геноцид аборигенів Австралії, і з їхнього схвалення тубільці Африки перетворювалися на домашніх тварин. Індіанці та жителі Сибіру не знали, що таке алкоголь і замки на дверях, поки до них не почали приїжджати християнські місіонери. А скільки пишномовних улесливих слів подяки було сказано духовенством тиранам і катам цілих народів. Скільки з вуст проповідників Бога-Любові прозвучало виправдань цим злочинам, починаючи від історії візантійської імперії і до нинішнього часу.
Усе це не ново, так було й так буде. Антихрист, коли правитиме на землі, звісно ж, отримає свою корону з рук духовної влади, яка обґрунтує його диктатуру найбільш пишномовними проповідями. Ми добре бачимо, як це відбуватиметься, на прикладі сучасних подій. Не треба цим бентежитись, «бо статись належить тому» (Мт. 24:6-7).
А поки що «неправедний нехай чинить неправду ще, і поганий нехай ще опоганюється, а праведний нехай ще чинить правду, і святий нехай ще освячується» (Ів. 22:11). До кінця днів цього світу діятиме закон – праведний і святий завжди буде гнаним, приниженим, обмовленим і зганьбленим. Якщо побачиш когось у пошані, славі, загальній повазі, здоров'ї, достатку, і водночас тобі скажуть, що це людина свята, – не вір, це неправда.
«Істинне Я або "Я Єсмь" – це Бог. Егоїстичне "я" – всього лише жалюгідна диявольська імітація Божественного "Я Єсмь", безглузда лукава підміна Божественного буття індивідуальним неосвіченим егоїзмом. Уся мета духовної практики полягає в тому, щоб нарешті відокремитися від цього "я"-вбивці, "я"-підміни, "я"-імітації, і стати преображеним вічним духом, сповненим благодаті Христової. Тоді серце починає переповнювати велика любов до всього живого, найглибша жалість до всіх творінь Божих, і найбільше – співчуття до всіх людей, смуток за людьми, щира слізна молитва за них, без усяких уподобань та розрізнень». (старець Симон Безкровний)
* * *
Так хочеться тиші. Хочеться, щоб припинили своє виття сирени. Щоб чути було лише спів птахів, шум вітру, шелест листя... А ще, щоб об асфальт дзвінко вдарявся м'яч і розливався чистий дитячий сміх. Щоб чиясь маленька долонька трепетно зняла з травинки червону намистинку з чорними крапками і, загадавши найзаповітніше бажання, відпустила її в небо, проводжаючи Боже творіння своїми блакитними, як небо, очима.
Нехай завжди буде Сонце!..
