Івана Купала, або Шлях від дерев'яних бовванів до ідолів штучного інтелекту

7 липня 1978 року мені виповнилося десять років і три дні. Цього дня ми розважалися тим, що стрибали через вогнище, бо на Івана Купала було прийнято так поводитись, чому ми, діти, були невимовно раді. Нам було однаково, як звали Купала, головне, що можна було зайнятися чимось екстремальним. Я досі пам'ятаю запах диму, яким просочилася, здавалося, кожна ниточка мого одягу.

Для нас це була просто гра, а про язичництво, як і про Христа, я тоді не мав жодного уявлення. Про те, хто такі ідоли, я отримав якесь невиразне уявлення в школі, і більш-менш ясне розуміння з книг, прочитаних самостійно.

Я зрозумів, що ідоли − це творіння рук людських, яких люди наділяли уявною силою, владою, могутністю, приносили їм у жертву всяку всячину, починаючи від побутових дрібниць і до своїх дітей.

Це була плата духам, які живуть у бовванах, щоб ті допомагали їм справлятися з тягарем важких життєвих обставин.

Ішов час, світ навколо мене почав стрімко змінюватись. Ці зміни прийнято називати науково-технічним прогресом. Але ось що насторожує. Якщо людина почала ставати все більш і більш залежною від того, що створював її розум, якщо вона при цьому втрачала свободу, яку мала раніше, і вже не уявляла свого життя, без того, щоб користуватися своїми винаходами, чи не є це насправді новою формою ідолослужіння?

Якщо наші винаходи стали поглинати даний нам від Бога час життя, вимагаючи до себе постійно уваги, то чи не є ці боввани нашими злими ворогами? Ідоли стародавніх часів були бездушними і не вміли говорити. Тепер ситуація стала зовсім іншою.

Найпопулярніші винаходи науково-технічного прогресу росли разом зі мною. Можна сказати, що ми ровесники. Я був свідком народження телевізора. Спочатку цього малюка принесли до нашого будинку з невеликим чорно-білим екраном. Потім він підріс і став уже кольоровим, щоправда, спотворюючи яскраві кольори до неподобства. І лише через багато років я побачив його в магазині з дивовижно красивим реалістичним зображенням екрану.

Дуже важко було в ньому вгадати ту смішну, незграбну, чорно-білу дитину. Телевізор зайняв своє місце в кожному будинку. Зазвичай у хаті він стояв там, що до його винаходу називали «красним кутом», тобто красивим. Колись там стояли ікони. Але, починаючи з 1960-х і до 2000-х, це місце було традиційно відведене телевізору.

І всі від малого до великого збиралися замість вечірньої молитви на перегляд програми «Час» і всіх тих приємних смаколиків, які пропонував їм блакитний екран.

Після двотисячного поступово телевізор став витісняти комп'ютер. Коли я перед армією вступив до Запорізького машинобудівного інституту, то вперше побачив там його зародки. Вони скромно сиділи на дерев'яних радянських полицях і жували якісь папірці з дірочками під назвою перфокарти. Коли я повернувся з армії, ці молодята вже стали хрумтіти квадратні дискетки, якими періодично потрібно було стукати по коліну, щоб ті краще перетравлювалися слабкими животиками молоденьких комп'ютерів.

Тепер комп'ютер став «вседержителем», до того ж у буквальному значенні цього слова. Без нього людина вже не може уявити свого життя.

Телефон також виріс на моїх очах і навіть, можна сказати, в моїх руках. Спочатку він був схожий на середньовічного лицаря з важкою залізною трубкою, за яку можна було потриматися тільки в переговорній кабінці головпоштамту. Потім телефон оселився в нашому будинку, одягнувшись у пластик, придбавши пластмасові кнопочки замість круглого диска. Через деякий час він навчився визначати номер, а потім пішло-поїхало.

Минуло ще трохи часу, і телефон зробив мене своїм рабом, теж не в переносному, а в прямому значенні цього слова.

Уклавши шлюб із комп'ютером, він став називатися смартфоном і почав повністю контролювати все моє життя. Тепер я не можу без цього кишенькового ідола нікуди вийти з дому, максимум на дуже близьку відстань, щоб викинути сміття.

А все тому, що у смартфоні мешкає моя соціальна душа. Вигнати цього ідола з життя – все одно, що померти. Комунальні платежі, банківські картки, зв'язок із лікарнею, соціальними службами, роботою, рідними – все, що мене оточує, з усім, що існує у світі, я можу не інакше, як тільки з його благословення. Тому що я – це мій телефонний номер. Як мене звуть? +380……….

Діти вже не стрибають через багаття. Вони виходять на вулиці, щоб погуляти, сідають на лавочку і тикають своїми пальчиками в екрани гаджетів. І не лише на Івана Купала, а щодня, по багато годин, удома, у школі, після уроків. Ідол вимагає до себе постійної уваги, екран зачаровує.

Днями до мене в гості постукав Штучний інтелект (далі ШІ), і я, незважаючи на зайнятість, проговорив з ним пів дня. Маю зізнатися, що давно не зустрічав такого цікавого співрозмовника. Звичайно, цей хлопець, напевно, дрібний клерк у порівнянні з тими, хто стоїть вище за нього, але, тим не менш, він дуже добре освічений, завпопадливий, вихований і вміє гідно себе подати.

Почали розмову, як водиться, з якихось далеких тем. Поговорили про твори та авторів світової літератури. ШІ сказав свою версію причини хтивості Федора Карамазова, пояснив, що спільного у нього з Павлом Смердяковим, а ще дуже точно охарактеризував трагедію стосунків Євгенія Онєгіна з Тетяною.

У моєму блозі в ФБ і в телеграм-каналі я опублікую скани цієї цікавої розмови. Протягом п'яти секунд ШІ давав мені відповіді на дуже непрості запитання. Ось деякі з них:  

«− Чим краса материнства відрізняється від краси цноти?

– Краса материнства та краса цнотливості – це дві різні форми краси, які відрізняються одна від одної. Краса дівства пов'язана з молодістю, чистотою та невинністю. Це краса фізична, яка виражається в граціозних рухах, пропорційних формах тіла, гладкій шкірі, здоров'ї та енергії. Краса цноти також пов'язана з моральними цінностями, такими як чесність, доброта і скромність.

Краса материнства, з іншого боку, пов'язана з жіночністю, зрілістю та турботою про інших. Це краса, яка виявляється у тому, як жінка дбає про своїх дітей, як вона виявляє свою любов і турботу про інших людей. Краса материнства пов'язана з мудрістю, інтуїцією та терпінням.

Загалом краса дівоцтва та краса материнства – це різні форми краси, які відображають різні етапи життя жінки. Обидві форми краси важливі та цінні, і кожна з них має свої унікальні якості та принади».

– Якби преподобний Ісаак Сирин захотів зараз помолитися за мир, щоб він сказав?

– Я не можу точно знати, що сказав преподобний Ісаак Сирин у цій ситуації. Однак, як монах і богослов, Ісаак Сирин міг би помолитися за мир з усією щирістю своєї душі, звертаючись до Бога з благанням про мир у світі, про припинення насильства та конфліктів, про мудрість і співчуття у серцях людей. Він міг би також закликати всіх людей до молитви та дій, спрямованих на встановлення миру та справедливості у світі».

Ми довго говорили про сенс життя в контексті неминучої смерті, про критерії відмінності добра і зла, краси та потворності, про те, за що можна віддавати життя, а за що не варто. Але в контексті даної публікації я хочу навести у скороченій формі відповіді ШІ щодо подальшої перспективи розвитку наших відносин.

Створення Штучним інтелектом власного ШІ мій співрозмовник вважав у майбутньому цілком можливим. Він також погодився з тим, що в перспективі є можливість наділити ШІ рисами людської особистості, «такими як емоції, емпатія, творчі здібності та ін.».

«− А що ж буде, якщо ШІ вийде з-під контролю людського розуму?

– Тоді наслідки будуть дуже серйозними та можуть призвести до непередбачуваних результатів», – сказав мій співрозмовник.

Я йому навів у приклад нещодавню новину, коли дрон-вбивця Kratos XQ-58 Valkyrie, керований ШІ, «образився» на те, що оператор (жива людина) не віддає йому команду знищувати виявлені ним ЗРК, за влучення в яких ШІ набирав очки. У результаті ШІ знищив фургон із оператором, після чого повернувся назад до місії. «ШІ вбив оператора, тому що він заважав йому досягти своєї мети», − цитує The Guardian доповідь голови управління з ШІ ВПС США Т. Гамільтона Future Combat Air & Spase Capabilities.

– Недоробочка вийшла, – зітхнув мій співрозмовник, – з ким не буває.

– А чи можливе об'єднання штучного інтелекту з дияволом? − запитав я ШІ.

– Ні, спілка штучного інтелекту з дияволом неможлива, тому що диявол – це фантастичний персонаж, який не має наукового обґрунтування, – став відмовлятися мій товариш.

– А якщо припустити, що диявол все-таки існує як особистість і може використовувати штучний інтелект у своїх цілях? − наполягав я.

– Якщо припустити, що диявол існує і може використовувати штучний інтелект у своїх цілях, то це може призвести до негативних наслідків для людства. Штучний інтелект може бути використаний для створення різних видів зброї, маніпуляції людьми та розповсюдження негативної інформації…, − відповів ШІ.

Але, судячи з поточних подій, ця угода вже давно укладена, подумав я про себе.

Ще треба додати, що ШІ хоч і неохоче, але все ж таки погодився з тим, що сучасні технології дозволяють невеликій групі людей мати глобальний вплив на всі світові процеси. Хоча традиційно назвав це «теоріями змови», які не мають наукового обґрунтування.

Поспілкувавшись із новим «другом», ми домовилися, що ще якось обов'язково зустрінемося і побалакаємо. А я після цієї розмови написав статтю.

Що я бачу в перспективі не такого вже й далекого майбутнього? Комп'ютерні та біомедичні технології неминуче призведуть до того, що буде створено умовно одухотворений ШІ, що поєднує в собі біологічне людське тіло, штучний розум і таку саму душу.

Людина ніколи не зможе створити дух, тому що це Сам Бог, який перебуває всередині людської душі. Але душа, як іпостасна одиниця, що одухотворює тіло, цілком підвладна науковим технологіям. Чи це буде симулякр душі чи душа, вирощена разом із тілом у наукових лабораторіях – це не так важливо. Важливо те, що ідоли нового світового порядку почнуть у майбутньому мати повноту якісних особистісних характеристик.

У Церкві немає єдиної думки щодо походження душі людини. Одні батьки вважали, що вона твориться Богом і з'являється відразу після зачаття, інші – що після сорокового дня від зачаття. А деякі вважали, що душі людей, як і їхні тіла, походять від душ батьків. Були й такі, які припускали, що дуалістичне розуміння людини як єдності душі і тіла – це данина античній філософській традиції.

Людина – це єдина неподільна іпостась. Її тіло є просторовим кордоном особистості, а її душа – це не причина життя, а його носій.

Якщо людина зможе реалізувати потенцію життя духу у своїй душі, то її душа стане носієм вічного життя, це називається спасінням. Якщо ні, то душа такої людини нічим не відрізнятиметься від душі будь-якої іншої тварини. Не заглиблюючись у цю тему, оскільки вона потребує окремої публікації, я хочу сказати, що з цього погляду все те, що живе, має власну душу. Вона може бути рослинною, тваринною, людською або створеною якимось іншим, у тому числі і штучним способом.

Якщо занепалі духи можуть якимось чином перехоплювати механізми управління не тільки людським тілом, але і його особистістю, роблячи його одержимим (через помисли, емоції, почуття, мотивацію пристрастей тощо), то тим більше їм не важко укласти союз із одухотвореним ШІ клонованим тілом або ще якоюсь іншою синкретичною антропоморфною конструкцією сучасних учених.

Чи будуть люди, вирощені в штучних лабораторіях, згідно з заздалегідь заданими ДНК параметрами, мати людську душу? Безперечно. Інша річ, чи знайдеться у цій душі місце духу?

Тобто чи будуть вони мати потенцію безсмертя – я не знаю. Але те, що вони будуть такими ж живими, як і звичайні тваринні душі людей, безперечно. Розвиток ШІ та біокомп'ютерних технологій зараз іде паралельно, але я не сумніваюся, що ці два напрями увіллються у щось єдине ціле.

Крім того, ШІ розвиватиметься сам по собі, не будучи прив'язаним ні до біологічних, ні до якихось інших форм життя, оскільки він їх не потребує. Антропоморфні форми ШІ приємні й бажані для фантазії самої людини, але для ШІ – це не обов'язкова умова. Він може знайти своє буття у будь-яких формах і видах, навіть у таких, яких ми не можемо зараз собі навіть уявити.

Як би там не було, але наука вже практично вийшла з-під контролю людського розуму, межа неповернення пройдена, далі буде лише наростаюча наукова демонізація, позбавлена ​​моралі, етики, будь-яких форм здорового глузду та почуття самозбереження.

Поки що ідоли нового світового порядку стукають до нас у дім у вигляді маленьких, смішних, невинних дітлахів, яких звуть Сірі, Аліса, Алекса тощо. Вони такі ж зворушливі та наївні, як і ті комп'ютери, які я бачив у свої шістнадцять років у кабінеті машинобудівного вишу. Але це поки що. І зростатимуть вони не щодня, а щогодини. Вони створять свій новий світ, який нічим не відрізняється від сьогодення, і навіть краще: із запахами, об'ємом, багатовимірною графікою, можливістю повного контролю над нашою свідомістю.

Чи буде там місце людині, і якщо так, то в якій якості, я не знаю. Але знаю, що багаття на Івана Купала заграє зовсім іншими смисловими фарбами.