Успіння: дві грані однієї урочистості
Чому Успіння називають Богородичним Великоднем.
Свято Успіння Пресвятої Богородиці – одне з найбільш шанованих у нашій Церкві. Цей день святкується наприкінці літа, коли тепло ще не здає своїх позицій, але тіні вже стають довшими, сонце все частіше заволікає осінньою імлою, а прохолодні ночі виділяють димні осінні запахи, наш народ традиційно іменує «Богородичною Пасхою». Причин тому чимало.
За спокоєм – воскресіння
Успіння – головне богородичне свято в році. До Успіння, єдиного з усіх днів, присвячених в Церкві Пречистій Матері нашого Спасителя, приурочений багатоденний піст. Нехай він невеликий – всього два тижні перед святом, – однак суворий настільки ж, як і Великий піст, що передує святу Воскресіння Христового.
Нарешті, крім усього іншого, переживаючи свято Успіння, Церква знову і знову нагадує нам незмінне «смертю смерть подолав», яке звучить, однак, цього разу стосовно не тільки і не стільки до воскреслого Бога, скільки до воскрешеної Ним людини.
Отже, смерть для християнина – не що інше, як успіння. До земного втілення Христа смерть сприймали виключно як підсумок земного життя. Як крапку в кінці життєвого шляху, за якою відкривалася безвихідь духовної смерті. Померши тілесно, людина опинялася в реальності, де її власні гріхи служили непереборним бар'єром між душею і Богом. А оскільки розлучення душі з Богом і є духовна смерть, можна сказати, що тілесна смерть вводила людину в реальність духовної мертвості.
Переживаючи свято Успіння, Церква знову і знову нагадує нам незмінне «смертю смерть подолав», яке звучить, однак, цього разу стосовно не тільки і не стільки до воскреслого Бога, скільки до воскрешеної Ним людини.
Христос Своєю хресною смертю відкрив нам Царство Небесне. Духовно воскресивши занепалого людини, Він воскрес тілесно, і з цього моменту смерть перестала бути точкою наприкінці земного шляху. Вона як і раніше завершує собою земне життя, як і раніше, відкриває перед людиною іншу реальність, однак відтепер ця реальність – вже не реальність духовної смерті. Навпаки, це реальність духовного воскресіння, оскільки з'єднавшись з Христом в Його Царстві, людина в повноті долучається до Божественного життя в самому його осередку. А там, де царює життя – смерті місця немає.
Усвідомлення цього знайшло відображення насамперед у богослужбовому житті Православної Церкви. Приклад тому – чинопослідування поховання. Основну його частину становить 17 кафізма. Вона ж є основною частиною ще одного богослужіння – утрені Великої Суботи. У Старому Завіті субота – день спокою. У Велику Суботу Христос спочиває у гробі. Велика Субота – можна сказати, апогей спокою, і в ньому – досконале виконання заповіді про суботній день.
Однак не в спокої суботи Христос рятує світ. За спокоєм слідує воскресіння, і ось ми, будучи введені богослужінням Великої Суботи в реальність досконалого спокою, тепер входимо в реальність досконалої радості про Христа воскреслого.
Така ж логіка є і у служби поховання. Читанням 17 кафізми Церква вводить саму смерть померлого християнина в реальність Хресної смерті Христа і Його суботнього спокою. Виконання спокою – в загальному воскресінні. До його часу смерть тілесна залишається успінням, в якому людина, подібно до Господа, «плоттю заснувши яко мертвий», живе життям Царства Небесного. По суті, саме таким ставленням до смерті і пройняте все церковне життя. І тому називати закінчення чийого б то не було життя якось інакше, ніж успінням, ми можемо лише у разі, коли говоримо про явно грішну людину, чия посмертна доля виключає всякий спокій.
Краще за всяку проповідь
Друга важлива грань свята Успіння розкривається у святковому тропарі. «В успінні світу не залишила єси». Дійсно, Божа Матір ніколи не залишає світу без материнської турботи та піклування. Її відхід із світу не тільки не був відходом від людських нещасть і потреб, а, навпаки, ставши у різдві Спасителя світу Матір'ю Божою, Марія стала Матір'ю і для всього людського роду.
Багатовіковий досвід Церкви і духовний досвід більшості християн наочно свідчать як про дивовижну чуйність, з якої Богородиця чує звернені до Неї молитви, так і про швидкість, з якою Вона на ці молитви відповідає. І в цьому плані Успіння, як смерть у звичному для нас розумінні, стала для Божої Матері швидше давно очікуваним і бажаним подоланням природної людської обмеженості, ніж переходом з одного світу в інший.
З'єднавшись з Христом в Його Царстві, людина в повноті долучається до Божественного життя в самому її осередку. А там, де царює життя – смерті місця немає.
В Успінні світ і Церква відкривають для себе Богородицю як Царицю неба і землі, «що всі роди християнські любов'ю собі усиновила». Її молитовному предстательству Спаситель вручає весь людський рід, і для свідомості віруючої людини не може не бути радісним день, в який для безмежної материнської любові Божої Матері до людей зникають природні людські обмеження.
Таке розуміння смерті як успіння для тіла і воскресіння душі в давнину стало однією з основ для формування і зростання нашої Церкви.
Слідом за апостольським благовістям свідченням віри стало мучеництво. Однак, віддаючи життя за Христа, віру в Нього і проповідь Його слова, навряд чи вони стали б «насінням Церкви», що дало їй життя серед гонінь.
Людей, здатних померти за певну доктрину, за якогось учителя або вчення, в світі вистачало завжди. І в рядах мирних віруючих, і серед релігійних фанатиків такі люди знаходилися у всіх землях в усі часи навіть і до нині. Середньостатистичного, благополучного і пересиченого життям римського обивателя ніколи не сколихнула б чиясь самопожертва. Але в тому й була сила свідоцтва мучеників, що ніхто з них не йшов на муки заради того, щоб померти. Мученики прагнули «померти і з Христом бути». Переповнені великодньою радістю, вони йшли не вмирати, а воскресати. Воскресати разом з Христом, долучатися до нетлінного життя в Царстві Божому.
І ця віра, переконаність і радість діяли на катів і глядачів краще за всяку проповідь, приводячи до пізнання Христа тисячі тих, хто зовсім нещодавно ні про що, крім видовищ і задоволень, не думав.
