Чому Дух Святий не сходить на нас, як раніше зійшов на апостолів
Проповідь про Дух Святий та сучасну людину до Дня Святої Трійці.
«Царю Небесный, Утешителю, Душе истины, Иже везде сый и вся исполняяй, Сокровище благих и жизни Подателю, прииди и вселися в ны и очисти ны от всякия скверны, и спаси, Блаже, души наша»... Але Він не сходить. Ми не чуємо ні шелесту вогненних язиків над головою, ні тихого віяння вітерця благодаті Божої в душі, ні світлого дзюрчання Живої води в серці. Чому так відбувається?
У книзі Дій, у посланнях Апостолів говориться про те, як роздавалися дари Святого Духа в Стародавній Церкві, як рясно Він діяв у душах перших християн, які плоди приносив у серцях вірян. Але якщо Податель благодаті не змінився, то виходить, зміни відбулися в нас.
Дух Святий завжди той самий, який не зазнає жодних змін. Щось змінилося у самій людині…
Світ, у якому ми сьогодні живемо, поступово перетворюється на горючу суміш пекельної злості, поєднаної з божевіллям та ненавистю людей один до одного. Хіть, жадібність, гнів, страх – повітря, яким дихають нещасні носії образу Божого, які остаточно збожеволіли у своєму безбожництві. Куди приведе людство божевілля гордовитих правителів? Спалять землю? Нашлють на неї ядерну зиму? Знищать мільярди ні в чому не винних людей заради того, щоб довести (не знаю кому) свою перевагу та силу?
Світом правлять біснуваті люди. Вони ним правили і раніше, але в них тоді не було такої зброї, як зараз. Яким би розумом, знаннями, інтелектом ці люди не володіли, вони не знають одного – думки, які народжуються в їхніх головах, насправді належать не їм, а тим силам, які розподіляють і вселяють помисли. Мета цих сил одна – перетворити землю на пекло.
Але ніякі сили пекла не можуть мати влади над тими, хто не дає їм права керувати собою.
Щоб підключити нас до сатанинського центру управління, демонам потрібен доступ до нашої розетки. Вона розташована в нашій голові, без жодних запобіжників повністю відкрита до будь-якого підключення. Людина не відчуває і не розуміє, що в її голову лізуть думки, почуття, бажання, які мають своїм джерелом зовнішні сили, які зробили нас зброєю своєї злої волі. Чим вище соціальний статус людини, чим більше залежить майбутнє світу від її рішень, тим більш «професійні» біси з нею працюють, спрямовуючи її волю у потрібному їм напрямі.
Єдине місце, де можна надійно заховати цю розетку – наше людське серце. Але для того, щоб утримати розум у серці, потрібна чимала праця та рішучість самої людини.
Ті, кому це вдалося, зробили це завдяки невпинній молитві та тверезості, тобто увазі до себе. Такі душі приховані від всюдисущого демонічного радара, біси не бачать їхні уми на своєму дисплеї і тому не мають доступу до них. Пекельна матриця назавжди втрачає тих, хто замінив мислення благодаттю та розгадав суть диявольської гри з людиною.
Мудра людина зрозуміла важливе: все, що нас оточує, весь цей світ – картина, намальована нашою уявою.
Розуміння того, що відбувається, оціночні судження, емоційні фони душі тощо – все це сформовано та відібрано нашим розумом, яким маніпулюють вороги людського роду. Бог дав нам дух, душу і тіло, які людина має перетворити на світло, але ми загорнули свій розум у покривало речей та образів, які пристрасно полюбило наше серце.
Помисли, як павуки, липким павутинням обплели всякий предмет, будь-яку людину, всяку річ, зацементувавши наше життя в нав'язані ззовні стереотипи мислення та моделі поведінки.
Кожен із нас покликаний стати світлом світу. Це світло бере свій початок у перетвореному дусі і спалахує в нас тоді, коли людина відкидає свій егоїзм і піднімається над невпинно хвилюючим морем мирських думок. Піднятися над цією безоднею здатний тільки той, хто витяг зі світу поневолений і заплутаний у помислах гордовитий розум.
Степовий жайворонок перед тим, як злетіти на небо, старанно чистить і обтрушує своє пір'я. Так і душі, перш ніж злетіти на небеса, треба очистити своє серце від пристрастей і обтрусити розум від липких, нав'язливих думок.
Ми стали схожі на дикого селезня, чия батьківщина – привільні озера, чия дорога – синє небо в хмарах, що відбилося від зграї і приземлилося на галявині, так і не помітивши сіток і мисливців, що сховалися в кущах. Тепер лапи цього птаха пов'язані і останній його шлях на кухню, де вже розпалена піч. Така доля будь-якої душі, що втратила зв'язок із Богом і кинулась повеселитися на галявинах цього нещадного світу. Народження − це початок земних поневірянь, результат − початок потойбічних поневірянь. Але людина чомусь так і не поспішає спрямувати розум до Христа, щоб Милосердний Господь розв'язав її пекельні пути.
Не можна жити безглуздям повсякденного існування. Життя – це безперервний пошук душі, пошук її істинного буття у Христі: життя без душевних страждань, без болю і без розчарувань, без одноманітного та вимотливого мислення, що висмоктує всі її душевні сили. Це саме той стан вічного блаженного буття, про який Бог сказав: «Я єсмь». Христос є Шлях, Двері та Істина до цього життєстверджуючого «Я єсмь».
У нас виходить дивна картина. Священники, парафіяни – всі очікують, що колись потім після смерті нам стане добре. А поки ми житимемо, «як усі», тобто у потоці безблагодатних, хибних і непостійних думок. Жити не з волі Божої, а з волі людської. Тоді не зрозуміло, як ця каламутна річка може нас винести в Царство Боже?
Якщо наш розум, замість того, щоб бути просоченим Христом, залитий по саму маківку нечистими помислами, то чого доброго ми чекаємо після фізичної смерті?
Диявол має лише одну можливість прив'язати нас до світу і самого себе − це наші думки. Жодної іншої можливості у нього немає. Стара людина, яка воює в нас проти нас, є серце, наповнене егоїзмом. Тому ми і просимо Бога словами царя Давида: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму» (Пс. 50:12).
З чого потрібно розпочати практично? Як позбутися цих нав'язливих думок? Починати треба з пам'яті про Бога. Тобто намагатися ніколи не втрачати Його з уваги, живучи в Його постійній присутності. Безперервна пам'ять про Бога породжує невпинну молитву і навпаки. Коли ми весь час пам'ятаємо про Христа, ми з'єднуємося з Ним, Ним спасаємося, Ним існуємо, невіддільно в Ньому перебуваючи. Але як тільки ми переводимо внутрішню увагу на світ, то розум хапається за нього і одразу втрачає пам'ять про Бога.
Повне забуття Бога називається душевною смертю і призводить до вічного відпаду від Божественного буття. Розум потрапляє під владу імпульсивних помислів «від голови своєї». Ці імпульси – причина всіх наших бід, починаючи від сказаного з гарячого слова і закінчуючи рішеннями про початок світової війни. Будь-яка трагедія однієї людини або мільйонів людей починалася з такого імпульсу в чиїйсь голові. Тоді як Дух Святий говорить із нами не через помисли, а через духовну інтуїцію, яка народжується не в голові, а в серці.
«Речі світу цього подібні до хмар: наблизилися, оточили тебе і в ту ж мить зникли в просторі. Коли світ здається тобі прекрасним і добрим, ти плескаєш у долоні, з досадою відмахуючись від пошуків спасіння. Тоді з'являються нездужання та хвороби. Бог безперестанку стукає в ці двері. Будь-яка хвороба – це прямий заклик Бога до твого спасіння. Тому все зовнішнє, мирське – це розчарування знову і знову. Однак кожне розчарування неминуче притягує тебе до пошуків спасіння, до духовної свободи. Цю свободу серце знаходить лише у Христі, коли надасть Йому всього себе. У таке вільне серце приходить та Небесна радість, про яку сказав святий апостол: "Завжди радійте" (1Фес. 5:16). Довір усе Богові, і радість ніколи не залишить тебе» (Старець Симон Безкровний).
