Про руїни та палаци за кріпосним валом догматів віри
Недільна проповідь у день пам'яті Святих Отців Першого Вселенського Собору.
Цього недільного дня Церква вшановує пам'ять Отців Першого Вселенського Собору. Отців, які започаткували вбрання в одяг догматів віри одкровення Божественного Логосу. Згодом навколо цих оросів була зведена фортечна стіна, що захищала істину Одкровення від інакодумства чи єресі. Усередині цієї стіни, у внутрішньому граді, звершувалася таємниця спасіння людських душ. Там були збудовані різні обителі, у кожній з яких були свої майстри перетворення душ. Скульптори в кожній були різні, у кожного з них була своя методика, але той самий Дух Божий діяв через кожного з них.
З того часу минуло багато часу. Поступово протяги світу почали заносити в цю огорожу чим далі, тим більше дух порожнечі та обмирщення. На місці славетних будинків залишилися ледь помітні, та й то тільки поблизу, скромні землянки, всередині яких ще жевріло духовне життя, жила святість і струмував струмок безперервної чистої молитви.
У цих прихованих від стороннього погляду убогих келійках досі жевріє дух миру Христа, Його любові та милосердя.
Вони знаходяться далеко від мертвих крижаних палаців високопоставлених вельмож, відданих службовців кесаря, що розпинають Христа, побивають камінням його слуг і збирають на свою голову кров від віку убитих праведників. І не тільки їх, а й усіх душ, покладених кривавим масивом у будівництво дороги, що веде до місця зведення останньої вавилонської вежі. Одяг цих вельмож вимазаний кров'ю всіх убієнних в ім'я високих ідей, загорнутих у пафосні обгортки пишномовної брехні та релігійно-політичної ідеології.
Проте ці князі, як і раніше, вважають, що вони роблять все на славу Божу, і тільки через них Господь віщає людям Свою волю. Прийде час, і вони знайдуть свою вічність поряд з Каіафою, Анною, Іродом Антипою та іншими. Не нам судити їх, а Богу.
Нам же треба поставити собі питання, де та стежка, що веде до живої келії, в якій живе дух Божий? Де той старець, який навчить нас, як спастися у світі брехні, лицемірства, підлості, боягузтва та зради? Що б він нам сказав, як би відповів на наші здивування? А він би сказав, що зло, що вбиває нас, живе не в палацах, а в мертвих склепіннях наших власних сердець. Саме там причаївся наш смертельний ворог – егоїзм. Він виявляє себе через злі помисли, які треба невпинно бити Іменем Христовим.
«Більшої та сильнішої зброї ти не знайдеш ні на небі, ні на землі» (Прп. Іоанн Ліствичник).
Разом із цією практикою в душу, скаже старець, будуть входити благодатні міркування. Не мислення, а міркування. Тому що дух думок не має, Він живе Христовою благодаттю. А думки виходять із гріховного розуму. Коли людина в дусі, у неї немає думок, а коли душа спадає в розум, думки починають гризти її з усіх боків. Тому не дивись на те зло, яке твориться в палацах вельмож, а краще не давай розуму зосередитися на засудженні та ненависті.
Краще дивися за своїм серцем. Візьми в ліву руку щит духовного міркування та вміння розрізняти помисли. У праву – вогненний меч Ісусової молитви, яка спалює полчища уявних ворогів. Одягни на себе броню та покров Божої благодаті. І Сам Христос дасть тобі силу і міцність. Шукай це всередині себе, бо зовні лише привиди.
Скільки людей блукали полями цього світу, шукаючи людину, яка вказала б їм шлях до спасіння. Бувало так, що вони, побачивши чиюсь фігуру далеко на горизонті, кидалися щосили бігти до неї, проходили нелегку дорогу, підійшли ближче, а виявилося, що це опудало. Яке розчарування!
Жити цим світом не можна, оскільки він вбиває і тіло, і душу. Він робить нас земними, егоїстичними, такими ж тимчасовими, яким є він сам.
Можна жити тільки Духом Святим, який є вічним життям, в якому немає ніякого егоїзму. Будь-яке керівництво розуму неправильне, всякий його домисел неправдивий. Лише віддавши все своє життя Христу, ми зможемо надати благодаті можливість вільно діяти в нашому серці. Чим менше егоїзму, тим більше благодаті, і навпаки, що менше благодаті, то сильніше егоїзм. Смиренність – це і є відмова від егоїзму та повна довіра до Бога. «Не я, не я, Господи, дію, але Ти чини, як Все у всьому». Тоді на перше місце виходить Божественна благодать, оскільки для неї тепер немає перешкод вести дух до спасіння.
Бог дав нам унікальне, неповторне життя, щоб ми звершили спасіння. Він дав нам єдиний шанс, щоб ми звершили своє перетворення із земного на небесне. Будемо нагадувати собі знову і знову, що нам потрібно спастися будь-що, поки в нас ще є сили та можливості. Не будемо дозволяти собі залишатися загіпнотизованими повсякденністю, що мчить стрімголов повз нас, що обманює нас своєю знайомістю і звичайністю.
Сама ця звичайність є абсолютно незвичайною і неймовірною, тому що вийшла з Бога і перебуває в Бозі.
Будемо краще постійно запитувати себе: «Чи змирився я? Чи став я безгнівним? Чи позбувся я хтивості? Чи утримані мій розум і мова? Чи спасенний я?»
Таке чесне та щире ставлення до своїх вчинків і розуміння того, де ми знаходимося і на що витрачаємо сили, неодмінно приведуть нас до духовної практики.
Найстрашніша експлуатація – це коли зло експлуатує наш розум. Гріх – найжорстокіший експлуататор, який не щадить життя людей. Коли ми бачимо поганий сон, то щосили бажаємо прокинутися. Намагаємось і не можемо. Пробуємо знову, і все одно не виходить. І, нарешті, прокидаємося з подихом полегшення. Так само, тільки набагато сильніше, нам необхідно прагнути до спасіння. Нам потрібно пізнати істину, яка полягає в тому, що наш дух безсмертний, чистий і безгрішний. Тільки в ньому ми можемо зустріти Христа, тільки в ньому ми можемо стати новою людиною, тільки в ньому ми маємо спасіння.
Тим не менш, багатьом з нас потрібно постійно наступати на граблі гріха, щоб отримувати добре по лобі, замість того, щоб схаменутися і залишити раз і назавжди повсякденну метушню, почати жити новим життям: уважним, зосередженим, простим, аскетичним, молитовним і благодатним.
Воно починається тоді, коли ми усвідомлюємо свої вчинки, зберігаємо розумну цнотливість, утримуємось від безладного мислення. Коли ми пильно помічаємо будь-яку думку, яка хоче полонити наше серце. Коли зберігаємо свій дух від усіляких думок, знаючи, що вони всі є хижими вовками, що готові розтерзати нас. Тоді всередині нас починається тихий потаємний світанок, немов легкий подих весняного ранку.
Так людина оживає з кожним днем. Так вона опановує молитву з неквапливим непомітним диханням. Починає любити молитися в тиші та глибокій внутрішній зосередженості й зібраності, поступово приходячи до мовчання розуму. Так вона приходить до безмовності серця…
«Розум, що мовчить, не зайнятий речами, тому що він замовк, віддавши все благодаті. Безмовне серце перебуває у повній відчуженості від світу, бо воно просвітилося благодаттю і стало світлом Божественної присутності. Перебувай у безмовності, і воно тебе навчить. У ньому ти знаходиш Христа, у ньому ти знаходиш Отця, бо починав жити Святим Духом. У твоєму розумі досконалий спокій, у твоєму дусі повнота блаженної радості, у твоїй свідомості нескінченне блаженство, тому що воно стало світлом, бо вийшло зі світла і повернулося в нього знову і навіки» (старець Симон (Безкровний)).
