Вознесіння – це те, що нам потрібно встигнути зробити ще тут, на землі
25 травня Церква згадує Вознесіння Господнє. До Вознесіння нас закликає Господь на кожній Божественній літургії.
«ГорЕ піднесімо серця», – звучить з вівтаря вигук на початку Євхаристійного канону на кожній Літургії. «Імами до Господа», – відповідає священнику весь храм.
Світ, у якому ми живемо, – не наш дім. Якби він був нашою справжньою домівкою, то Бог залишив би нас жити в ньому вічно. Однак сказав Господь: «Царство Моє не від цього світу; якби від світу цього було Царство Моє, то служителі Мої трудилися б за Мене» (Ін.18:36). І всім нам було б призначено боротися за земне царство, щоб на цій землі знайти життя вічне. І все ж таки заповідане всім нам життя вічне – це незмінний істинний Бог наш, Який є і був, і буде, бо «Ісус Христос учора і сьогодні і на віки Той самий» (Євр.13:8).
Найкраще, що ми можемо зробити для себе самих і для світу – вознестися якнайдалі і вище. Для цього не обов'язково будувати келію десь у лісових масивах високих гір. Достатньо забрати зі світу свій розум і серце, довіривши Богові всі свої турботи і справи.
Так само, як театр починається з гардеробу, так і світ починається з нашого розуму. Саме в ньому він і живе, тож куди б ти не пішов, світ завжди буде йти разом з тобою.
А розум, як і раніше, замість тебе буде вирішувати, про що ти будеш думати, що будеш бачити навколо себе, про що міркувати, чого боятися. Розум буде притягувати до тебе людей за схожістю твого з ними мислення. Якщо твій розум злий, то навколо тебе кружлятимуть злі люди, а якщо добрий – добрі. Наші ближні – це завжди люди нашого розуму, вони завжди нероздільні з нашим життям. Але набагато краще, якщо поряд з нами будуть люди одного духу, і нехай це буде дух благодаті Божої.
Великий кавказький подвижник і молитовник схиархімандрит Віталій (Сидоренко), якого, до речі, разом із останніми преподобними Глинськими старцями «забули» канонізувати сучасні книжники, вважаючи його «не надто гідним», бачив навколо завжди одних ангелів. Навіть коли його заарештовували і били у відділку міліції, отець Віталій і в таких випадках говорив: «Добрі ангели мене взяли за руки і довго гладили – вчили смирятися».
Згодом молитовний дух життя отця Віталія настільки зміцнився, що він бачив не лише всіх людей святими, а й у глибинах свого духу постійно зрів Самого Христа, що сяє невечірнім світлом. «Розправляється розум, розправляєшся і ти», – навчав отець Віталій своїх чад.
Цей кавказький подвижник казав, що якщо ти хочеш прийти до любові, то вчися молитися щоразу так, начебто це робиш востаннє на землі.
Щастя в цьому житті знаходять лише ті, хто напевно знає, що на землі його немає. Ті, хто постійно, як заклинання, вживають слова «я», «мені», «моє», нічого тут, крім нещастя, не зможуть знайти.
Люди наївно думають, що якщо припиниться війна, чи прийде до влади якийсь добрий і гарний уряд, або встановиться нова, людинолюбна форма правління, то в нас з'явиться щастя. Навіть ті, хто зумів заробити мільйони, став повністю незалежним від людей та їхніх думок, не знайшли на своїх яхтах, віллах і в гаманцях нічого, крім розчарування та пилу.
«Людина – сама коваль свого щастя», – кажуть у народі, і це правильно. Але тільки в тому випадку, якщо людина кує його в покаянній молитовній практиці, яка стає основою всього її життя. Коли людина в ній утвердиться, то щоб вона не робила, спала або не спала, жила або вмирала, вона все робить в Ім'я Христове, від якого виходить світло і теплота. Спокій і радість, лагідність і простота – ось мірило духовного успіху, а не кількість правил та поклонів.
Для того, щоб піднестися від світу, потрібно перестати піклуватися і докладати серце до всього наносного, тимчасового і минущого. Мудрий той, хто навчився жити обережно, так, щоб не потрапити до пасток світу, які змушують його йти на угоди з совістю.
Вознесіння – це шлях до істинної свободи, коли душу вже не пов'язують пута світу, що лежить у гріху. Якщо дух у Христі, Який не від цього світу, то що може нас відлучити від Божої любові?
Але хіба це не є егоїзмом? Хіба ми не повинні допомагати світові, дбати про ближніх, творити добрі справи? Саме з цими словами до нас і буде звертатися наш розум, не пускаючи на гору Елеонську. Що ми можемо йому відповісти? Спочатку треба братися за головне – спасіння власної душі, бо «яка користь людині, якщо вона набуде всього світу, а душі своїй зашкодить?» (Мф. 16:26).
Коли духовно незрілий молитовник прагне допомагати світу, суєтний світ сам обплутує його павутинням помислів і прихильностей, та з такою силою, що подвижник гине, подібно до осінньої мухи в невидимій мережі підступного павука. Ми всі добре знаємо, куди веде дорога, вистелена добрими намірами. Для того, щоб дерево давало тінь, під якою могли б сховатись від спеки втомлені мандрівники, йому потрібно спочатку вирости. Тонюсінька билинка нікого не вкриє своїм кволим покривом.
Допомагай іншим у міру сил, але дай спочатку вирости своєму духовному пагону. Головна допомога світу полягає в очищенні свого власного розуму і серця, в набутті Божественної благодаті. Тоді і біля тебе будуть спасатися якщо не тисячі, то хоча б дехто.
Щоб зрозуміти, як допомогти іншим спасатися, потрібно усвідомити, як це зробити самому, інакше ніяк.
Коли слова проповідника беруть свій початок у його розумній голові, то вони, як правило, ніяких добрих плодів ні тому, хто слухає, ні тому, хто говорить, не принесуть. А ось коли вони виходять із досвідченого і мудрого серця, то потрапляють просто в душу іншого і приносять там добрі плоди. Це і є любов, яка рятує світ. Як душа підноситься на небо, описує у своїх духовних книгах досвідчений старець і сучасний подвижник Симон (Безкровний):
«У тобі має відбутися повне відділення від твоєї зменшеної копії – твого егоїзму, який насамперед завалював тебе мирськими помислами та земними побажаннями. Завдяки покаянній молитовній практиці ти повинен ясно побачити, що всі його хитрощі та лукавства спрямовані на те, щоб поневолювати тебе знову і знову. Укріплений благодаттю, відкидай усі його наміри, і таким чином ти будеш крок за кроком звільнятися від його рабства, розуміючи, що в тобі народжується нове життя, яке сповнене глибокої любові і великого співчуття, які дбайливо і мудро вирощуються в тобі Христом. Тоді твоє духовне серце почне молитися з усією своєю повнотою та щирістю: Продовжуй милість Твою до знаючих Тебе і Правду Твою до правого серця (Пс. 35:11)».
