Неділя про сліпого, або Без-розсудна зрячість душі
Проповідь у Неділю про сліпого.
«Доки Я в світі, Я Світло для світу. Промовивши це, Він сплюнув на землю, і з слини грязиво зробив, і очі сліпому помазав грязивом, і до нього промовив: Піди, умийся в ставку Сілоам визначає це Посланий. Тож пішов той і вмився, і вернувся видющим» (Ів. 9:5-7).
Євангельське читання цього тижня розповідає нам про те, як Христос зцілив сліпу від народження людину. Але слід розуміти, що вроджена духовна сліпота – хронічна хвороба всіх людей без винятку. Наш зір укладений усередині кам'яного мішка, яким є наш розум. Причина сліпоти душі − в одержимості думками (які ми не можемо зупинити, які захльостують наше серце емоційними безконтрольними переживаннями), у нав'язаних нам із дитинства стереотипах мислення, у стандартизованому механічному сприйнятті світу, розподілі його на живу і неживу природу (ніби Бог створював щось мертве), хронічної хворобливої необхідності себе з чимось чи кимось ототожнювати, відносити себе до тієї чи іншої раси, релігії, професії, соціального статусу та ін.
Наша сліпота підтримується енергією пам'яті про минуле та страхів за майбутнє – всім тим, що приносить нашій душі біль та страждання. Більма на очах душі – це наші думки. До того ж не лише злі, а й добрі. Усі вони без винятку нас дурять. Більшість читачів запитають, а як може бути інакше? Але саме так і запитає сліпий, який сприймає світ лише за запахами, звуками, тактильними відчуттями. А хіба можна відчувати світ по-іншому? Сліпому, звичайно, ніяк. Інакше можна лише зрячому.
Звичайно, все це звучить дуже дивно, і я б про це не наважувався писати, якби мене не спонукало до цього вчення старця Симона Безкровного (майже всі мої публікації – перифраз його слів), Порфирія Кавсокалівіта, Фадія Вітовницького, Паїсія Афонського та ін.
Старець Порфирій в одному зі своїх листів так про це розповідає:
«Що таке простота (аплотита)? Легше пояснити, що таке відсутність простоти. Якщо ви не маєте простоти, то ви думаєте: якщо я вчиню таку дію, наприклад, вчиню справедливо, то Бог відповість такою дією, наприклад, дасть радість у душу... Ні, в духовному світі так не буває. А в простоті – ось так: я зроблю те саме, але в такій таємниці, з такою обережністю та уважністю, з такою чуйністю до серця, що я не просто не допускаю помислів, а сам як би не помічаю навіть те, що прошу. І ось ми робимо таким чином – чуйно і просто, відсікаючи всі помисли безперестанною молитвою. У цей час включається стара людина і каже: якщо я зроблю ось це – то буде такий результат…. І все зникло, механізм сприйняття душі переключився на старий спосіб мислення, і духовна енергія не може діяти… Таємниця в тому, щоб навчитися робити так, щоб ти сам не знав про те, що робиш, тобто твоя стара людина не встигла б включитися. Потрібно навчитися у молитві слухати серце так чуйно і так просто, щоб помисел не встиг прийти і переключити вас на звичну для душі реакцію… Ключ – у чистоті серця. Це почне діяти, якщо серце буде просте, тобто не буде двоїтися і мати розрахунків, а тим більше, лукавства. Адже серце – єдина енергія. Якщо в ньому є лукавство по відношенню до однієї людини – все воно лукаве. У цьому сенсі простота приваблює благодать. Потрібно навчитися чуйно слухати серце. Це все! Більше нічого не шукайте, іншого вам нічого не треба» (Переклад ієромонаха Серафима Захарова).
Святий Іоанн Ліствичник також навчає своїх ченців жити без того, що б ми зараз назвали психоаналізом: «У простоті ті, хто слухається заради Господа, благополучно роблять шлях свій, не накликаючи на себе підступність бісів своїми тонкими дослідженнями…»
У цьому радикальна відмінність вчення ісихастів від сучасної психології.
Для нашого мудрого розуму вчення про простоту божевільного життя (тобто життя без помислів) здається чимось схоже на вищу математику. Все це тому, що вилікуватися з розуму за допомогою розуму неможливо. Це все одно, що злочинця шукатиме детектив, який сам і є шуканим злочинцем.
Святі отці вчать, що зцілення душі можливе лише в тому випадку, коли людина перестане думати. Розум насамперед говоритиме про те, що це неможливо. Як ми можемо зупинити безконтрольний потік мислення? Але це звичайна, характерна для всіх людей помилка. Благодать Божа допоможе, якщо ми будемо до цього щиро прагнути. Щоночі ми перестаємо думати, перебуваючи в глибокому сні, де немає думок і сновидінь. Щоночі ми зрікаємося світу і всіх його проблем. Так само потрібно спробувати це зробити і наяву, тільки свідомо в молитовній практиці. Адже благодатне лише чисте серце, сповнене безкорисливої любові до Бога і позбавлене будь-яких думок.
Досвідчені практики радять так само відокремлювати своє «я» від настирливого мислителя, який живе у нашій голові. Подивитися на нього ніби збоку, стати спостерігачем, а не учасником. Вийти з потоку мислеплетіння, стати на березі і дивитися збоку, як він рухається, куди тече, не ототожнюючи себе з ним і не перевантажуючись у нього.
Те саме стосується і наших емоцій. Спостерігайте збоку, як у вас піднімається гнів чи туга, чи осуд, але скажіть собі – це зовні, це не я. Це він, мій ворог – Стара людина чи краще сказати Егоїст, який живе в мені минулим, боїться майбутнього, нав'язує свої оціночні ярлики сьогодення – людям, подіям, фактам. Він не дає можливості прийняти те, що є (тобто змиритися), жити в теперішньому, прирікаючи нас на постійні муки від гніву, зневіри, ненависті тощо. Мислення відкидає свою тінь на наше тіло у вигляді емоцій, а вони в свою чергу живлять своєю енергією наші думки. Боротися з ними марно, сперечатися – тим більше, бо наша увага їх лише посилюватиме. Єдиний спосіб – відокремити себе від них, стати осторонь і бути ніби спостерігачем, а не учасником розумово-емоційного процесу.
Мої думки та емоції, які від них виходять – це не я. Це ланцюги, якими обплутав нас розум. Тому практика ісихастів вчить нас жити не помислами, а вдихаючи та видихаючи Ім'я Христа, зосереджуючи свою увагу на серці.
Мета духовного виховання – навчити людину вимкнути розум та включити серце. Коли серце починає жити, воно саме вчить людину, як сповідувати гріхи, саме викриває. Тільки це і є справжнє життя, тому що розум у будь-якому випадку заплутає та зіб'є з правильного напрямку. Розум – це глухий кут, з якого немає виходу.
На жаль, ми навіть віру в Бога замінили вірою у свої думки про Бога. А вони, у свою чергу, замість Божого образу малюють нам ідола того, хто, як нам здається, є Бог. З цим ідолом люди іноді сперечаються, іноді на нього нарікають за те, що він зробив так, як мав і т.п. Але здебільшого намагаються його втішити тим, що, як їм здається, йому буде приємним.
Тільки коли ми починаємо носити Бога не в голові, а в серці (хоча насправді це Він нас носить на Своїх руках), з нашою душею відбуваються дивовижні зміни. Мирські думки починають зникати, егоїзм все рідше нагадує про себе, а людина поступово приходить до благодатного спокою і радості, наближаючись до світла благодаті Божої, дарованої нам Христом. Тоді і «серце людини запалюється від цього світла, як лампада від свічки, і воно починає стрибати від радості та веселитися» (преп. Григорій Синаїт).
Господь завжди, як Сонце на небосхилі, один і той же, але хмари наших думок не дають проникати в наше серце Його променям.
Зате коли зникає егоїзм, Бог негайно відкривається душі у всій Своїй повноті любові та милосердя. Це відбувається тоді, коли людина всю себе віддає Богу, не залишаючи в душі місця егоїстичним розважливим помислам.
Наша біда в тому, що життя ми проводимо в пристрастях та думках, вважаючи при цьому, що віримо в Бога і виконуємо Його волю. У цьому не важко переконатись. Нічого з того, що ми бачимо, не може бути важливішим і ціннішим, ніж Бог. Однак на перевірку виходить зовсім інакше: людям найважче розлучатися з речами, зі своїм рухомим та нерухомим майном, з усім тим, до чого приросли душею.
Те саме відбувається і з нашими думками. Людина воліє краще жити і страждати в матриці свого егоїзму, ніж відмовитися від свого хибного я, яке вона давним-давно ототожнила з собою. Вона не хоче розлучитися з брехуном, який вселяє, що наша свідомість, наша особистість – це наші думки, почуття та емоції. Він вселяє, що відмовитися від думок рівнозначно смерті. Але насправді в цьому і полягає наша сліпота та рабство смерті. Все якраз навпаки.
Життя вічне і свобода настає тоді, коли людина, залишивши ще за життя в тілі все земне, з'єднується духом з Богом і в Ньому благодаттю отримує все те, що Бог має за природою. Бог вільний від усього, але володіє всім, ніщо ним не володіє, але Він над усім панує. Тому Бог не хоче, щоб ми постійно щось накопичували. Він хоче, щоб ми вчилися все роздавати.
Рано чи пізно нам доведеться зрозуміти, що все те, що ми вважали за своє, насправді не наше. Нам доведеться залишити все те, з чим ми так нав'язливо ототожнювали себе. Вже не буде мати значення, яку нішу ти займав у суспільстві, до якої держави, класу, професії належав, який у тебе був соціальний рейтинг чи статус. Виявиться, що все це був сон, а дійсність ми проспали.
Бог терпляче очікує від нас доброї зміни, тобто покаяння. Чекає, коли ми нарешті прокинемося, прозріємо і почнемо жити, а не проживати, слідувати Його волі, а не блукати примарним, похмурим лісом думок. Все одно ми колись будемо змушені залишити цей світ, віддати тіло землі та зрозуміти, але тепер уже на гіркому досвіді, що насправді смерті немає і ніколи не було. Але тільки зрозуміти це потрібно було ще до того, як душа вийде з тіла.
