На шляху до Голокосту, або Чому «Прихожанам УПЦ (МП, РПЦ) вхід заборонений»

Нещодавно на дверях одного з велосервісів Кам'янця-Подільського з'явився напис: «Прихожанам УПЦ (МП, РПЦ) вхід заборонений».

Щось нагадує, чи не так? Можна було б не звертати на це увагу, пропустити – хіба мало дивної інформації сьогодні. Зрештою, власник велосервісу має право когось обслуговувати, а когось ні. Це його особиста справа. Якби не одне але...

Історія, давня чи сучасна, – це розповідь про людські перемоги та невдачі, це передача безцінного досвіду. У свою чергу, людське життя, якщо ми правильно його розуміємо, – це зростання в напрямку Царства Небесного. І історія допомагає зрозуміти й розкрити небезпеки та складнощі на цьому шляху. Вивчаючи історію, можна детально спостерігати виникнення і, що найцінніше, наслідки деяких процесів, які у своєму зародку здаються нешкідливими або майже такими.

На поверхню сьогоднішнього дня випливла коротка фраза, залишена на дверях велосервісу його власником. Ця фраза – точна копія тієї, яка зіграла свою роль у дні Голокосту. Звідки вона взялася та чи випадково виникла саме зараз?

Про Голокост чули всі, але що означає конкретно це слово, боюся, мало хто знає. Комусь, можливо, видасться зайвим це копання в словах. Навіщо згадувати про те, що було майже сто років тому? Людство не так давно пройшло цей урок і напевно добре засвоїло його. Тоді звідки ж виникла ця дивна фраза, що відсилає нас прямо до страшних подій Другої світової? Можливо, нам тільки здається, що ми все знаємо і все засвоїли? А може, ми взагалі не замислюємося над тим, що відбувається навколо?

Отже, Голокост. Це слово буквально означає «всеспалення, жертва всеспалення». У Біблії жертва всеспалення – один із видів кривавої жертви (в жертву приносили тварин або птахів), символ повної віддачі себе Богові та повноти примирення з Ним. Але ніде в Біблії  у ролі жертви ми не зустрічаємо людей. Людські жертвопринесення, як правило, пов'язані з язичницькими темними культами. І, як наслідок, мають на меті встановлення зв'язку з якимись силами, що є чужі Богу.

Вперше термін «holocaust» з'явився у 1910-х роках в англійській пресі і спочатку стосувався геноциду вірмен в Османській імперії та єврейських погромів у Росії під час Громадянської війни. У сьогоднішньому розумінні це слово тісно пов'язане з Німеччиною та нацизмом.

Після приходу до влади Гітлера було розроблено цілу систему знищення людей так званого другого сорту.

Сюди окрім євреїв залічували циган, слов'ян, військовополонених, а також німців – душевнохворих, непрацездатних, політично неблагонадійних і солдатів-інвалідів, які повернулися з фронту з психічними травмами та фізичними каліцтвами. Усі ці люди вважаються жертвами Голокосту.

А якщо згадати, що ж означає саме це слово, то можна сказати, що нацистами було принесено наймасштабнішу в історії жертву. Кому – залишається тільки з жахом здогадуватись. І що в результаті отримали ті, хто її свідомо чи несвідомо здійснив? Радість? Блаженство? Спокій? Ми знаємо про долю небагатьох із них. Тих, хто був засуджений, чиї імена відомі. Їхнї життя закінчилися страшно.

А як же решта? Безвісні наглядачі концтаборів. Лікарі та медсестри, які розробляли й реалізовували програму Т-4 з убивства неповноцінних громадян. Начальники станцій, які формували спеціальні «єврейські» потяги. Інженери та робітники, які розробляли і збирали газенвагени, і багато інших, що стали безвільними гвинтиками в машині вбивств.

Навіщо я про них говорю?

Ця жахлива жертва була принесена їхніми руками, їхньою щоденною працею. Багато хто вчинив її, засліплений пропагандою, зовсім не замислюючись про наслідки. Лише тому, що їм було нав'язано образ ворога.

Хто насправді цей ворог – хіба будеш замислюватися, коли життя й так важке, кінці з кінцями ледве зводиш. А тут на кожному розі кричать: в усьому винні євреї та комуністи. Як тут розбиратися, коли війна та похоронки одна за одною. Нема коли до тями прийти.

Отже, можна сказати, що Голокост – це історія грандіозної диявольської махінації, історія страшної трагедії людей, які дозволили собі стати катами або співучасниками масових злочинів. Трагедія, яка повністю залишилася в тіні. Ми знаємо приблизну кількість жертв. Тільки євреїв загинуло близько 8 мільйонів. А скільки було тих, хто сприяв їхній загибелі? А це ж людські життя та долі. Це людські душі. Яка реальна ціна Голокосту?

Але як же так сталося, що Голокост взагалі став можливим, і не десь, а в християнській Європі? З чого все почалося? Адже не відразу ж почали масово вбивати євреїв і розумово неповноцінних.

Для ілюстрації цього хочу навести слова з промови колишнього в'язня Аушвіца Маріана Турського, сказані 27 січня 2020 року на заходах, присвячених 75-річчю визволення концентраційного табору смерті Аушвіц-Біркенау. Варто сказати, що президент Володимир Зеленський був присутнім на цих заходах і, звісно ж, чув цю промову.

Ось що сказав Маріан Турський, звертаючись із глибини свого болю і пам'яті до всіх нас:

«Аушвіц не впав із неба... Перенесемося на деякий час уявою до Берліна початку 30-х. Ми майже в центрі міста.

Ось у якийсь момент на лавках з'являється напис: "На цих лавках євреям сидіти заборонено". Можна сказати: неприємно, несправедливо, це ненормально, але ж навколо стільки лавок, можна посидіти десь в іншому місці, нічого страшного.

Потім у басейні з'явився напис: "Відвідування цього басейну євреям заборонено". Можна знову сказати: це неприємно, але в Берліні стільки місць для купання, стільки озер, каналів, майже Венеція, тож можна десь в іншому місці.

Потім з'являється напис і наказ: "Єврейським, неарійським дітям не можна гратися з німецькими, арійськими дітьми". Вони гралися самі. А потім з'являється напис: "Євреям ми продаємо хліб і продукти тільки після 17:00". Це вже незручно, бо менший вибір, але, зрештою, після 17:00 теж можна робити покупки.

Увага, увага, ми починаємо звикати до думки, що можна виключити когось, що можна стигматизувати когось, що можна зробити когось чужим.

І так повільно, поступово, день за днем люди починають із цим звикатися – і жертви, і кати, і свідки, ті, кого ми називаємо bystanders, починають звикати до думки, що ця меншість, яка дала світові Ейнштейна, Неллі Закс, Генріха Гейне, Мендельсонів, інше, що її можна виштовхнути із суспільства, що це люди чужі, що це люди, які розносять мікроби, епідемії. Це вже страшно, небезпечно. Це початок того, що через хвилину може статися.

Аушвіц не впав раптово з неба. Аушвіц тупцював, дріботів маленькими кроками, наближався, доки не сталося те, що сталося тут. Прімо Леві, один із найвідоміших ув'язнених Аушвіца, колись сказав: "Це сталося, а отже, може статися. Отже, це може статися скрізь, у будь-якому куточку Землі". Ми в Європі здебільшого виходимо з юдео-християнської традиції. І віруючі, і невіруючі приймають як свій цивілізаційний канон десять заповідей.

Мій друг, президент Міжнародного аушвіцького комітету Роман Кент придумав 11-ту заповідь, яка є досвідом Шоа, Голокосту. Звучить вона так: не будь байдужим.

Не будьте байдужими, якщо бачите історичну брехню. Не будьте байдужими, коли бачите, що минуле притягується з одномоментних політичних цілей. Не будьте байдужими, коли будь-яка меншина зазнає дискримінації. Не будьте байдужими, коли якась влада порушує ухвалені соціальні договори, які вже існують. Бо якщо будете, то озирнутися не встигнете, як на вас, на ваших нащадків з неба раптово впаде якийсь Аушвіц».

Будемо відверті: Аушвіц давно посіяний і виріс у нашій країні. Незважаючи на те, що з часів Голокосту минуло менше ста років, у нашій країні знову готується ця диявольська махінація.

Визначено вже ролі. На роль жертви обрано Українську Православну Церкву, її священство і парафіян. Ролі катів і співучасників злочинів теж розібрані. Про те, що наживку проковтнули, свідчить величезна кількість фактів. Зокрема, те саме оголошення на дверях велосервісу. Чи замислюються всі ці люди, чию волю виконують? Гадаю, що ні.

Але якщо у жертви немає вибору, то він є у тих, кому пропонують роль катів. Адже нам, на відміну від німців, добре відомий кінець цієї страшної історії. У ній немає переможців. І якщо в жертв забирають лише соціальний статус, майно, життя, то кати ризикують безсмертям своєї душі. Звичайно ж, про це ніхто не скаже, як і про те, що чекає на країну, яка пройшла через такий страшний досвід.

Що ми знаємо про повоєнну Німеччину? По-перше, вона перестала існувати як єдина країна. Але це півбіди. Усі ми знаємо про Нюрнберзький процес. У нашому розумінні – це велика крапка всієї історії. Але насправді це не так.

Як виявилося, Нюрнберг – це лише початок. Чи багато хто в нашій країні знає, що було потім? Судячи з того, що відбувається зараз, – небагато.

Перший суд над нацизмом у самій Німеччині відбувся тільки у 1963 році у Франкфурті-на-Майні. З ініціативи Фріца Бауера. Провести розслідування коштувало величезних зусиль. Це були так звані Освенцимські процеси. Вони тривали аж до 1968 року. Ось тоді й пролунала страшна фраза – вбивці серед нас.

І лише тоді багато хто усвідомив масштаб машини вбивств, на яку перетворилася – вся! – Німеччина. Весь народ прямо чи опосередковано був втягнутий у цей страшний процес.

Суди над нацистськими злочинцями тривають до наших днів. Один з останніх відбувався 2011 року над наглядачем Собібора українцем Іваном Дем'янюком.

Хто знає, де та чим закінчив нікому не відомий торговець, який одного дня свій робочий день розпочав із того, що повісив над входом до свого магазину табличку – євреям вхід заборонено. Хто знає, де та чим закінчить мало кому відомий власник велосервісу, який розпочав свій день так само, як і його німецький побратим.

Але є ще надія, що він та багато подібних до нього одумаються. А якщо ні, то який-небудь Аушвіц впаде на наші голови вже зараз.

Чи готова до цього Україна?