Чому ПЦУ не можна називати розкольниками

Ми якось вже з вами звикли до того, що в Україні (і не лише) представників ПЦУ називають розкольниками або схизматиками. Але, чесно зізнатися, не багато хто з нас розуміє церковне значення цього слова. Але ж, по суті, від розуміння цього слова залежить і його вживання, а також і ставлення до тих, кого ми з вами називаємо «представниками ПЦУ». Отже, чи можна цих людей називати «розкольниками»?

Хто такі розкольники

У буквальному значенні цього слова розкольники – це люди, які у певному сенсі зберегли вірність догматам Церкви, але порушили Її єдність. Ще в IV столітті святитель Василій Великий дав визначення розколу, єресі та самочинного збіговиська.

Святитель писав, що древні отці Церкви «одне назвали єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, хто зовсім відторгнувся та відокремився в самій вірі; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають улікування; а самочинними збіговиськами – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом. Наприклад, якщо хтось, будучи викритий у гріху й видалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву – це є самочинне збіговисько... Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Тому що тут розходження в самій вірі в Бога».

Давайте ще раз уважно вчитаємося в ці слова Великого Василія та спробуємо дати відповідь на поставлене на початку нашої розмови запитання, чи можна ПЦУ називати розкольниками. І якщо ні, то як їх тоді називати?

Святитель, як ми мали змогу помітити, виділяє два моменти, що характеризують розкол: розкольниками ми називаємо тих, «які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають улікування».

У древній Церкві «думки про предмети церковні» – це різні погляди на питання, які не були від початку догматичними. Найчастіше ці «думки» стосувалися дисциплінарно-моральної позиції церковного керівництва стосовно якоїсь проблеми. Так виник новатіанський розкол.

Донатисти вважали, що не можна приймати в спілкування тих священників, які під час гонінь Діоклетіана з тієї чи іншої причини пішли на співпрацю з владою Римської імперії. Донатисти стверджували, що головною ознакою істинної Церкви є святість її членів і що дійсні лише ті таїнства, які звершуються праведним єпископом.

Так само й мелітіанський розкол був пов'язаний не з питаннями догматичного характеру, а з проблемою щодо призначення єпископів. Наприклад, єпископ Мелітій вдерся на канонічну територію єпископа Петра та висвятив священників для Олександрії.

Тобто у розумінні святителя Василія Великого розкол – це, насамперед, розбіжність у дисциплінарній практиці Церкви, яка може бути «злікована». Але у разі ПЦУ йдеться не просто про дисциплінарні розбіжності.

Все набагато гірше і складніше – у нас розбіжності світоглядні.

Крім того, святий Василій бачить у розкольниках людей, які нічого проти Церкви не мають, а виступають, скоріше, проти тих, хто недостатньо «церковний» з їхньої точки зору: недостатньо святий, недостатньо чистий, недостатньо канонічний. Це такі своєрідні «церковні радикали», які вдаряються в крайнощі і разом із водою вихлюпують дитину.

Якщо навести сучасний приклад, то розкольниками можна було би назвати зокрема й тих, хто вважає цифрові документи або щеплення від ковіда печаткою антихриста. Це люди, за словом того ж святителя Василія Великого, «не в міру православні».

Представники ПЦУ ніяк під це визначення не підхожі – і щеплення вони робили, і православними їх назвати складно. Чому?

Хто такі єретики

Справа в тому, що згідно з 6-м правилом Другого Вселенського Собору єретиками святі отці назвали тих, «котрі здавна були оголошені чужими Церкві, так і тих, які після того нами анафемі піддані; крім же цього і тих, які хоч і прикидаються, ніби віру нашу правильно сповідують, але котрі відділилися, та проти наших правильно поставлених єпископів зібрання збирають». Погодьтеся, що це визначення безпосередньо стосується ПЦУ.

По-перше, глава УПЦ КП Михайло Денисенко був анафематований. І це загальновідомий факт, з яким сперечатися важко. Його анафему визнала вся Церква, зокрема й Константинопольський патріархат. А якщо анафематований Денисенко – отже, анафематовані всі представники ПЦУ. І навіть той факт, що Фанар «зняв» анафему з Філарета, ситуацію не рятує.

Ось слова самого «патріарха» ПЦУ: «Добре, якщо Вселенський патріарх зняв з мене анафему у 2018 році, – міркує Філарет, – то до 2018 року я був під анафемою чи ні? Якщо я був під анафемою, то це означає, що всі ці єпископи (ПЦУ, – Ред.) недійсні. І Епіфаній не лише не є митрополитом – він навіть не священник. Якщо Вселенський патріарх зняв з мене анафему у 2018 році, то весь єпископат – недійсний»!

По-друге, представники ПЦУ «збирають зібрання проти єпископів» канонічної Церкви. Наприклад, наших єпископів б'ють, їх поливають брудом, виганяють з кафедр та храмів, чіпляють електронні браслети тощо. Скажете, все це не роблять «ієрархи» ПЦУ, а отже, з канонічної точки зору вони невідповідальні за ці беззаконня? Ні, не правда. Вони теж відповідають, бо створюють паралельні монастирі та церковно-парафіяльні громади. Та що монастирі й громади? Вони створюють свої кафедри там, де вже є православний єпископ!

Але згідно з 8-м правилом Першого Вселенського Собору: «Нехай не буде двох єпископів у місті» (I Всел., 8). Іншими словами, за одним архієреєм закріплюється певна територія. Апостольські правила та інші постанови Церкви вказують на неприпустимість порушення меж церковних областей (єпархій) єпископами або їхніми кліриками!

Тому представники ПЦУ цілком і повністю підхожі під визначення єретиків, яке було надано на Другому Вселенському Соборі.

Безбожне життя – це теж єресь

Але не лише тому. Так, у творіннях святих отців і вчителів Церкви розкольники та єретики дуже часто ототожнюються. Все це тому, що будь-який розкол з часом все далі йде від Церкви, все більше змінює уми і душі тих, хто перебуває в ньому, і рано чи пізно перетворюється на єресь. Блаженний Августин говорив із цього приводу так: «haeresis autem schisma inveteratum – єресь є давній розкол». І з цим не можна не погодитись, бо історичних доказів маса.

Напевно, саме тому святі отці у своїй більшості особливо не розрізняли розкольників і єретиків. Так, порівнюючи розкол із єрессю, святитель Іоанн Златоуст стверджував, що створювати розкол, розриваючи єдність і повноту Церкви (τό πλήρωμα τό έκκλησιαστικόν), – не менше зло, ніж створювати єресь.

Святитель Ігнатій (Брянчанінов) взагалі виділяє три види єресі.

Перший: коли людина зовнішньо приймає Христа, але залишається вірною своїм власним традиціям та переконанням.

Другий: коли людина змішує християнство з вченням, чужим йому.

Третій: коли людина перекручує розуміння Святого Письма, розуміючи його винятково за буквою або спираючись на власний розум.

Святитель Ігнатій вказує й на відмінні риси єретика: «Відмітна властивість занепалих духів – гордість; відмітна властивість і єретиків – гордість, найочевидніший прояв якої полягає в презирстві й осуді всіх, хто не належить до їхньої секти, огида ними, люта ненависть до них».

Якщо застосувати ці сентенції до представників ПЦУ, виявиться, що вони підпадають під визначення єресі у святителя Ігнатія.

Тому що ПЦУшники лише зовні приймають Христа, залишаючись у душі глибокими язичниками, які шанують колядки більше, ніж Різдво, а «освячення пасок» – більше, ніж Воскресіння.

Тому що вони змішують християнство із вченнями, чужими йому (наприклад, із націоналізмом).

Тому що вони ненавидять тих українців, які не належать до їхньої організації.

Але в іншому місці святитель пише про найголовнішу рису єретиків: «До єресей слід залічити й те вчення, яке, не торкаючись ані догматів, ані таїнств, відкидає життя за заповідями Христовими, і дозволяє християнам життя язичницьке. Це вчення, яке з вигляду здається наче не ворожим християнству, по суті цілком вороже йому: воно – зречення від Христа. Сам Господь сказав:

"Оголошу їм, – тим, що визнають устами Господа, а справами суперечать Його волі, – Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!" (Мт., 7, 21-23). Віра може бути жива лише при справах віри; без них вона мертва (Як. 2, 26). Втім, і найправильніше поняття про догмати християнські втрачається від життя нехристиянського».

Погодьтеся, що представники ПЦУ, руйнуючи храми, зламуючи їхні двері ломами, спилюючи замки болгарками, підпалюючи й оскверняючи їх, показують себе, за святителем Ігнатієм, ворожими християнству.

І це – не красива метафора, а реальний факт, бо закликаючи сатану під час захоплень храмів, б'ючи єпископів, священників і мирян думенківці зрікаються Христа, «чинять беззаконня» і стають навіть не розкольниками, бо вони й не були всередині Церкви, а звичайними єретиками.