Душі-мироносиці, або Як заручитися із Христом
Недільна проповідь у Неділю жон-мироносиць.
Жони-мироносиці – серця, здатні тихо, смиренно любити, нічого не вимагаючи натомість. Найближчі учні Спасителя, апостоли, сперечалися з приводу того, хто з них більше, намагалися випросити собі місця зліва і праворуч від престолу в Божому Царстві. А жони-мироносиці, як і Мати Божа, хотіли лише одного – любити і дарувати свою любов Богу. Вони були ніби в тіні. І якби про них не було згадано в Євангелії від Луки, ми про їхнє служіння нічого не знали б.
Душа кожного християнина покликана уподібнитися до цих жінок. Христос – Наречений Церковний. Його Дружина – Церква Божа, яка зіткана з мільйонів душ, кожна з яких – наречена Спасителя. Серце є місцем зустрічі кожної душі з Богом. Тільки там Він призначає нам побачення і чекає, доки душа прийде. Тільки ми всі спізнюємося. Як знайти нареченого? Як знайти те місце, де він призначив нам побачення? Ось що з цього приводу каже старець Симон (Безкровний):
«Відчуй своє серце. Не тіло, не розум, не думки. Відчуй саме духовне серце. Відчуй, яке воно безмежне. У ньому немає ані верху, ані низу. Воно однаково нескінченне у всіх напрямках. Відчуй, що у ньому живе Улюблений Христос. Не уявляй, але відчуй. Відчуй, як Він любить усіх людей і тебе самого таким, як ти є. Під час спокійного тихого вдиху вимови м'яко і ніжно, з великою любов'ю, у цей серцевий простір "Господи Ісусе Христе", і на такому ж тихому природному видиху вимовляй з великим покаянням "Помилуй мене!". Вимовляй так, не поспішаючи, не підганяючи себе, повторюй стільки разів, скільки тобі зручно. Потім зупинись і помовчи. Жодних думок. Жодних уявлень. Слухай, як живе цей серцевий простір, наповнений Богом. Слухай і ставай їм».
Жона-мироносиця – це і є наше серце.
Чоловік-розум тягне душу назовні, щоб вона заплуталася в метушні зовнішнього світу, щоб повністю забула, хто вона, навіщо прийшла у світ, щоб втратила нареченого назавжди. Колись, дуже давно, коли ми були маленькими дітьми, душа могла без жодних труднощів жити у своєму неозорому серцевому просторі, навіть не усвідомлюючи цього. Але тепер вхід до нього завалений каменем. Диявол поставив біля каменю варту. І лише землетрус покаяння може відвалити цей камінь і налякати стражників.
Чоловічий розум затяг душу в бордель помислів. Головна з усіх блудниць – це думка про своє «Я». Вона є основою нашого егоїзму. Ця думка в'їлася в наш розум, як ріпка, що глибоко засіла в грядці наших звивин. Якщо ми, підв'язавшись поясом посту та молитви, схопимося за неї руками духовного міркування, то зможемо її поступово викорчувати. З'явиться із землі гріха спочатку корінь егоїзму, а потім і його відростки – помисли. Соки, які живуть і живлять наш егоїзм, течуть із зовнішнього світу суєти. У благодатному середовищі егоїзму нема чим харчуватися, він розвалюється на шматки, будучи позбавлений у собі всякого життя. Духовне серце і все, що в ньому знаходиться: «любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, помірність» (Гал. 5:22) – все це живе благодаттю, бо народжене з благодаті і наповнене нею.
Але як навчитися жити у цьому серці? Як не дозволяти розуму знову і знову вести душу в світ, де егоїзм перетворює її на блудницю?
Ще раз уважно вдумаємося в настанови старця Симона (Безкровного):
«Навчися жити глибоко у своєму духовному серці, де живе Господь. Тихо, дуже тихо і обережно вдихай повітря через ніс і з великим благоговінням говори в серці на вдиху "Ісусе". На нечутному, спокійному і природному, без насильства, видиху знову говори в серці з великою любов'ю «Ісусе». З кожним вдихом і видихом поринай у своє духовне серце. Навчися залишатися там, не виходячи. Утримувати молитвою розум усередині, в межах духовного серця, не дозволяючи розуму знову спрямуватися назовні, є початком духовної практики. Стійке перебування приборканого розуму серед духовного серця є середина духовної практики. А розчинення розуму в благодаті серцевого простору, всередині твого духу, що став єдиним із Христом у Святому Дусі, є завершення духовної практики та плід вічного спасіння у Святій Трійці. Це є богоподібність».
Чому так мало тих, хто спасається? Тому що ми хочемо зрозуміти своїм розумом. Людина посилає перед собою гінця – свій розум, для того щоб він приніс нам такі ж брехливі відомості, яким є і він сам.
Можна прочитати тисячі книг отців про те, як спасатися, можна розмірковувати сотні років над тим, як правильно спасатися, але тільки в нашому житті це нічого не змінить.
Архімандрит Кирил (Павлов) завжди радив слухати своє серце. Поступати за серцевою порадою. Як дізнатися, що вона правильна? За її добротою, за її лагідністю, за її розумністю, за відсутністю всяких помислів. Тому що духовне серце говорить не помислами, а благодаттю Святого Духа.
Душа людини не тому стає нареченою Божою, що живе морально, дотримуючись норм моралі, а тому що стає богоподібною. Це не означає, що вона стає богом, який існує окремо від Бога. Це означає, що через неї починає діяти Господь. Відбувається це тоді, коли вона змиряється, повністю відкидаючи свій егоїзм і себелюбство, віддаючи в руки Божі своє примхливе і самозакохане «я». «Ваша Богоподібність», – звертався старець Серафим до Миколи Мотовилова. Що це таке? А це коли ти єдиний з Богом, коли твій дух перетворився на Бога настільки, що й душа стає обоженою або Богоподібною.
Цьому навчають багато святих отців. Але чиїм би ми порадам не слідували, кого б не обрали собі в учителя, так чи інакше будь-яка практика повинна привести нас до безмовності та тиші. Якщо це не так, то шлях, який ти вибрав, хибний.
Це безмовність не язика. І навіть не безмовність розуму, вільного від помислів. Це безмовність самого духу людини, що злилася з безмовною, святою і мудрою Христовою любов'ю. До цього приходить душа, яка стала нареченою Христа. Але доки ми сидимо на галявині в дрімучому лісі на півдорозі до спасіння і слухаємо байки, які розповідає наш розум з приводу того, як треба спасатися, ми до цього результату ніколи не прийдемо.
Христос Сам веде душу на спасіння. Спочатку Він дає їй у керівництво Євангеліє, досвідчених духовників та душеспасительні книги. А в міру накопичення власного духовного досвіду і у відповідь на заклики і благання душі або Сам стає для неї благодатним старцем, або робить так, щоб зустріч зі старцем таки відбулася. Як би там не було, не можна спасатися поза християнською традицією, тому що духовний досвід передається з покоління в покоління через духовних світильників, таких як преподобні отці і подвижники Церкви, якими вона не збідніє до кінця віку.
Самовпевнено стверджувати, як це роблять деякі кабінетні богослови, що старців і взагалі святих немає і не може бути останнім часом, це все одно, що говорити про те, що Церква з усіма її обрядами втратила всякий сенс свого буття на землі, що вже не діє на землі благодать Божа.
Говорити таке може лише абсолютно безблагодатний християнин, який живе у шкаралупі свого власного егоїзму.
Навпаки, чим більше скорбот, і чим важче боротьба з гріхом, що помножився, тим рясніша благодать, тим виразніша допомога Божа: «А коли помножився гріх, почала зростати благодать» (Рим. 5:20). Потрібно розуміти й те, що оскільки гріх стане відкритим і явним, то старчество стане прихованим і потаємним. І тому знайти духовника буде непросто. Але серце, що щиро шукає, завжди знайде до Бога свої шляхи, воно саме притягнеться до серця улюбленого наставника. Про це багато хто знає з власного досвіду. Від нас потрібна тільки щирість і цілковита спрямованість на спасіння.
Дай Бог, щоб ми вчилися так жити в наш нелегкий час, приймаючи все, що відбувається в нашому житті як волю Божу, через яку Господь веде нас тернистим шляхом до спасіння.
