Богоподібність росте з тиші, а демоноподібність – із суєтності
Проповідь у Неділю про апостола Фому.
Пильне одне лише серце
«Якщо не побачу… якщо не вкладу…». Так говорив апостол Фома, не вірячи у Воскресіння Христа. Так само думає і наш розум. «Вірю тільки в те, що бачу, в те, що відчуваю, в те, що можу помацати своїми руками, побачити на власні очі і почути на власні вуха», − думають багато людей досі. Яка дурна та наївна позиція. Як же мав рацію мудрий Лис, коли сказав, що: «Пильне одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш» («Маленький принц». Антуан де Сент-Екзюпері)
Що людина взагалі може бачити, знати, розуміти? Адже ми навіть для себе загадка. Ми не знаємо, чого чекати від себе наступного моменту життя. А після того, як щось відчебучим ганебне, докоряємо собі: «Та навіщо я це зробив чи сказав?».
«Пізнай самого себе, і ти пізнаєш весь світ», − сказав древній мудрець. «Пізнай себе і досить з тебе», − вторить йому преподобний Амвросій Оптинський. Що ж у нас усередині є такого, що відкриває нам бачення всього сущого?
Наше майно
Все, що ми маємо, − це поточний момент, от і все наше багатство. У минулому нас уже немає, в майбутньому не відомо чи будемо. Дивлюся на старі шкільні фотографії, на світлі радісні обличчя однокласників, вчителів, котрі живуть у країні, якої вже давно немає, і думаю: «Чи не не сон все це було? Чи не наснилося мені моє дитинство, юність? Все зникло, як роса на траві». А що там у майбутньому?
Розум все малює у чорних фарбах. Бомби, війна, старість, хвороби, страх. Так, як було раніше, вже ніколи не буде. Моя мала батьківщина лежить у руїнах та щоденних обстрілах. Найближчі люди йдуть у інший світ. Здоров'я руйнується, фундамент буття тане, як крига на річці. Чи є у майбутньому для мене місце? Не знаю, не мені це вирішувати. Тільки відчуваю, як моя душа тане і стікає по лінії часу, як свічка по свічнику.
Є тільки мить
Все наше життя – це лише теперішній момент, у якому перебуває вся повнота буття. Цей момент і є доторком вічності, яка дихає в душу тільки тут і зараз. Все, що випадає з цього моменту, стає відносним, минулим, що забудеться, або невідомим майбутнім.
«Я ЄСМЬ», – говорить про Себе Бог у теперішньому часі. Те саме може сказати про себе і людина. Справжня наша сутність «Я єсмь». І вона завжди «зараз». Але ми не бачимо її через те, що постійно змінюються наші думки, наш розум і тіло. Бог ніколи не змінюється. Він єдиний, Хто залишається незмінним у змінюваному всесвіті.
Хто ми є
О, якби ми навчилися жити в сьогоденні, ми б дійшли до розуміння того, «хто ми є». Наше справжнє «я» може відкритися нам тільки в тій миті, де не буде думок про хороше чи погане, про минуле чи майбутнє, де не буде переживань, страхів, паніки, занепокоєння. Обрізавши рейки суєтного розуму позаду і попереду себе, змусивши його зупинитися, тільки так ми зможемо побачити величезне диво – Христові очі, які дивляться на нас тут і зараз зсередини нас самих.
Але хто на це здатний? Тільки смиренний, який усі свої страхи та занепокоєння віддав Богові. Він єдиний, хто здатний побачити, як смиренна благодать Христова плете спицями промислу нитки долі нашого спасіння. Тоді й усі інші моменти життя зіллються в ціле і нероздільне блаженство вічного сьогодення з Богом і в Бозі.
Суєта «Бога заради»
Наш світ просочений смолою егоїзму. Тому він вважає егоїстами всіх, хто зміг або хоча б намагається повністю вийти з нього. Він їх закликає поринути в суєту «заради Бога», «заради ближнього», «заради всього святого». Уже багато років, служачи в Церкві, я спостерігаю одну й ту саму картину – люди заповнюють власну порожнечу марною суєтою і роблять це, як їм здається, заради Христа.
Людей, далеких від Бога, світ дурить дещо інакше. Він наводить на них смертний сон, виставляючи щасливим минуле та навіюючи жах на майбутнє. Головна його мета – відірвати увагу від цінності та значущості цього моменту, в якому і зосереджено все, що існує. Хоча світ рано чи пізно викине з себе всіх, включаючи і тих, хто вчепився в нього своїми зубами, проте йому, як і раніше, вдається зачаровувати нові й нові покоління, обіцяючи їм щось дивне, заради чого варто жити і за що потрібно боротися. Він навчився надихати на цю боротьбу, використовуючи цитати зі Святого Письма. Так само, як це робив сатана, спокушаючи Христа в пустелі.
Богоподібна людина виростає з тиші
Так людина, забуваючи своє вічне справжнє, захоплюється примарним тимчасовим, гублячи душу і живучи безглузде життя. Помисли водять перед її розумом нескінченний хоровод, від якого паморочиться в голові й б'ється серце. Благодать неспроможна прослизнути через щільні ряди цих танцюристів. Їй потрібна тиша розуму та спокій серця. Але для цього потрібно замінити думки на молитву, а емоції − на покірливе дотримання волі Божої.
Наша справжня свобода лише в тому моменті, коли одна думка пішла, а інша ще не з'явилася. Тому завдання для того, хто справді прагне спасіння: жити так, щоб думки, які крутяться в голові, йшли з неї якнайшвидше, а інші на їхнє місце не приходили якомога довше. У такі моменти відпочиває розум, оживає серце, душа чує у собі тихе віяння благодаті Духа Святого. Богоподібна людина виростає з тиші, а демоноподібна істота − з помислів.
Чи ти контролюєш свій розум, чи він тебе
У духовному становленні третього немає. Або людина контролює розум, або розум контролює людину. Коли людський егоїзм починає руйнуватися розумом, це сприймається і переживається як фізичне вмирання. Він вкидається в шоковий стан, не розуміючи, що відбувається і як можна жити без думок. Божественна допомога приходить лише до мужньої душі. А розум приносить душі лише нервове збудження. Справжню радість нам може дати лише благодать Божа.
Розум – це реакція на зовнішні враження, а емоції – тіні, які відкидають помисли на душу. Благодать Божа виявляє себе в простому і ясному стані душі в умиротворюючій і мудрій Божій волі. «Моє − це стовп, навколо якого ходить по колу осел прихильності» (старець Симон Безкровний).
Коли амвон стає трибуною
Про що шумить світ інтернет-новин, що пишуть навіть у православних ЗМІ? Все про те саме. Не раз переконувався в тому, що чим більше ми читаємо і слухаємо про всі ті мерзоти, які відбуваються у світі, чим більше новин ми пропускаємо через свій розум, тим більше отрути вони залишають у душі. Тоді збуджені цими новинами служителі Христа камінь, відвалений від Гробу Господнього, перетворюють на трибуну для політінформації.
Коли ми думаємо про всі ті мерзоти, які відбуваються у світі, ми стверджуємо їх у собі. Уявний аналіз отруює розум і серце, стаючи перешкодою до Богопізнання. Він повністю відокремлює нас від небесного. Краще б у нас був дух благодаті, а не помисли про «вчора», «завтра», «про себе та інших», про те, «що зробив» чи «не зробив». Освіта виробила у нас погану звичку все аналізувати. А це якраз те, що закриває та затьмарює духовний зір.
Подібне ставлення до життя на поверхні виглядає релігійним, але серце, отруєне мирською отрутою, не обдуриш. І гнівається воно на ворогів, якщо бути чесним, не від уповання на Бога, а від недовіри до промислу Божого. Тільки залишивши все, ми можемо мати те, що Господь приготував тим, хто любить Його. Тільки так ми зможемо увійти туди, куди не може проникнути жодна світська думка, жодне земне бажання.
І тільки залишивши все це позаду, і зачинивши за собою щільно двері, ми зможемо пізнати себе, а пізнавши − увійти у всеосяжне блаженство, сповнене неземного спокою, лагідної Небесної радості і нестаріючого вічного життя.
