Чи потрібно захищати наші святині? Спір мирянина і ченця

Мирянин: «Тут не може бути жодних сумнівів. Жити варто лише заради того, заради чого можна померти. Віддавати святині на наругу без заперечення та опору – це зрада. Я повністю підтримую тих людей, які захищають наші лаври і храми. Не пам'ятаю, де і в кого я це читав, але був такий святий, який в аналогічній ситуації сказав своїм парафіянам: "Давайте станемо на захист нашого храму до самої смерті. Якщо нас уб'ють, то Бог нас прийме до раю, як мучеників. А якщо залишимося живі, то зможемо відстояти свій храм, і нам буде де молитися і служити Богу. Обидва варіанти хороші". Народ послухав його, і їм удалося відстояти свою церкву».

Монах: «Невже ви вважаєте зрадниками Глинських старців, які на початку шістдесятих років минулого століття пережили таке саме закриття свого монастиря, куди вони вклали і серце, і душу? Там була аналогічна ситуація. Закриття Глинської обителі проводилося як спецоперація, де були задіяні не лише війська МВС, а й КДБ. Монахам не дозволили взяти з собою особисті речі та грошові заощадження. Їм не дали навіть води та їжі. Виставили зі стін обителі, і йдіть куди хочете. Хіба вони підіймали повстання? Хіба вони писали скарги до Верховного суду? Хіба піднімали людей на захист обителі? Ні, вони смиренно сказали: "Воля Божа".

Духовні чада зібрали для них якісь кошти, і вони поїхали на Кавказ, збудували в горах келейки і стали святими. Тепер ми в них навчаємось, як жити, як молитися, як спасатися. Ці люди зуміли не в теорії, а на практиці втілити в собі те, про що ми тільки читаємо в книгах. Чи вони були, на вашу думку, трусами і зрадниками»?

Мирянин: «Тоді давайте будемо слідувати цій логіці: якщо у нас будуть забирати будинок – віддайте його. Якщо скажуть, що ваше – це тепер моє, теж нема чого себе захищати».

Монах: «До речі, саме так Христос і вчить нас у Євангелії, чи ви вже забули? "Хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхню одежу; і хто змусить тебе йти з ним одну милю, йди з ним дві" (Мф. 5:40-41). Схіархімандрити Серафим (Романцов), Андронік (Лукаш) та інші жили за Євангелієм буквально, а не удавано».

Мирянин: «Але хіба немає інших прикладів? Хіба не захищали свої святині християни, гинучи при цьому мученицькою смертю? Хіба не вчили нас святі отці тому, що добро має бути з кулаками? А як бути тоді зі священномучеником Гермогеном, який не став змирятися перед царем, віддаючи перевагу смерті за правду Божу? Як же монахи Пересвет і Ослябя? А як поставитися до тих монахів, які захищали зі зброєю в руках Троїце-Сергієву лавру від поляків, Святогірський монастир від татар? Більше того, вони зі зброєю в руках ще й переслідували каравани татар для того, щоби відбити у них полонених співвітчизників. Хіба не брав участь у боях той самий архімандрит Кирил Павлов і багато інших подвижників, які потім стали для нас прикладом життя та благочестя? Та й скільки таких прикладів з історії ми знаємо, коли християни стояли на смерть за свої святині, хіба не так?»

Монах: Справді, це так. До цього можна ще багато чого додати. Святитель Миколай, за переказами, теж кулаками захищав свою віру. А скільки у нас воїнів на іконах, які колись воювали у військах, а отже й убивали зброєю ворогів. Щоправда, канонізували їх зовсім з іншого приводу. Святитель Миколай прославлений не за те, що вдарив Арія; великомученик Георгій Побідоносець та інші святі воїни шануються не за те, що добре воювали. Патріарх Єрмоген захищав правду Божу, а не свій монастир, за що був увінчаний мученицькою смертю. А це, вибачте, не одне й те саме.

Щодо ченців, то справді, у наведених прикладах вони воювали. Але є і тут один важливий момент. Вони захищали не лише свої монастирі, а ще й свої життя, оскільки вибору вони не мали. Або смерть від супостатів, або боротьба з ними. Вони обрали друге. Але я не пам'ятаю, щоб когось із них саме за це Бог прославив.

А є й інші приклади. За колонізації Афона іновірцями у монахів також був вибір – або тікати, або залишитися. Мати Божа, явившись одному ігумену, сказала, що тих, хто втече, Вона не засуджує, нехай рятуються. А ті, хто вирішить залишитись, помруть мучениками. І вони теж мали вибір».

Мирянин: Як нам тоді захищати Христа? Як нам боротися за свою віру? Адже справа не в стінах і не в тому, що ми хочемо відстояти власність монахів. Для нас Лавра, її святині – це Христос на землі, втілений у камінь. Захищаючи Лавру, ми насправді захищаємо не так монастир, як нашу віру, нашого Спасителя. Для нас це не боротьба за майно, а стояння за Правду і за Істину. Як ми ще можемо довести свою вірність Церкві та Богу, якщо не таким чином? Наслідуючи Ваші міркування, потрібно скласти руки і дозволяти, щоб з нами і нашими храмами робили, що завгодно: оскверняли, втоптували в бруд Святі Дари, глумилися над нашими святинями... І що ми потім скажемо на суді Божому: "Так це ж, Господи, була Твоя свята воля, ми просто змирялися». А чи не простіше це назвати боягузтвом і малодушністю?»

Монах: «Ось ми повертаємося до того, з чого і почали нашу розмову. Я не вважаю боягузами і малодушними людьми не тільки Глінських старців, а й Нектарія Егінського, який вилаяв своїх черниць, коли вони почали поводитися так само, як і ви, з появою в монастирі прокурора і поліції, коли недоброзичливці обмовили і преподобного Нектарія, і його черниць.

Слідувати Божій волі – це не боягузтво, а довіра Його промислу. Ось що мені днями написав духовник. Він, до речі, учень тих же Глінських старців: "У житті головне не те, як бачать його люди, а як бачить його Бог. Люди бачать наслідки своїх справ, а Бог шукає чисті душі, які можуть нести добро іншим. Люди бачать у всьому випадковість, а Бог визначив місце кожній порошинці й кожній волосині людини. Люди хочуть зберегти в Церкві тимчасове, а Бог хоче зберегти в Церкві вічне заради мирних і лагідних... І для мирних і лагідних, які несуть людям добро, Бог визначає Свої шляхи, шляхи благості Божої, а не шляхи світу цього"».

Мирянин: «Виходить, і серби, коли виступали за захист своїх святинь, були не праві. І всі ті, хто вважав за краще краще померти, ніж віддати святиню псам на наругу, вони теж звершили гріх, а не подвиг. Я не знаю, що відповісти, але моя совість каже, що відсиджуватися вдома і дивитися по телевізору, як наша святиня віддається на наругу, це не просто гріх, це зрада».

Монах: «Скоріше за все, воно так і є».

Мирянин: «Так ви ж щойно говорили зовсім інакше».

Монах: «У кожного свій шлях до Бога, і ми повинні чинити за велінням свого серця. Монах, ісихаст, молитовник, що торкається землі лише ступнями, а серцем живе на небі, не повинен чіплятися ні за що земне. Не важливо, що це буде – монастир або його власне тіло. Але мирянин, який звик зустрічатися з Богом у храмі, для якого Церква є єдиним місцем на землі, де він може не тільки покаятися перед Богом, поговорити з Ним до душі, подякувати Йому, але й прийняти в себе самого Христа, може, і навіть повинен стати на захист своєї святині.

Те, що для одного гріх, для іншого чеснота, і навпаки. Якщо мирянин буде виправдовувати себе неправдивою смиренністю і скаже: "Ну що ж, на те воля Божа, нехай забирають", то це може бути зараховано йому як зрада. Але і чернець, який триматиметься за свою облаштовану келійку, як курка за своє сідало, теж не отримає від Бога похвали. Мене старець вчив: "Треба жити так, щоб все твоє майно поміщалося в рюкзачок. Гонять тебе в одному місці – йди з Богом в інше"».

Мирянин: «То що ж нам робити?»

Монах: «Кожний вчиняй по совісті, як каже тобі серце, воно одне знає волю Божу. Господь міг би не тільки покликати до Себе легіони ангелів, він міг би розгорнути землю, і вона поглинула б Іуду і загін, що йшов за ним, як Дафана і Авірона. Але Спаситель цього не зробив, бо Йому треба було випити чашу Свою до дна.

Потрібно шукати відповідь на запитання: "Де мій хрест?" Для одного захищати храм від наруги – це і є його хрест. Для іншого хрест – змирятися і терпіти гоніння, не чіпляючись ні за що земне. Кому як жити – підкаже серце. Якщо тобі воно каже: "Потрібно захищати" – йди і захищай, бо така воля Божа щодо тебе».