За крок від «Розіпни!», або Передвеликодні гоніння на УПЦ
Православні святкують Вхід Господній в Єрусалим. І сьогодні ми зустрічаємо Господа зі сльозами на очах: у багатьох храмах ця служба може бути останньою.
«Осанна в вишніх! Благословен хто йде в Ім'я Господнє! Осанна в вишніх!» Дорогу, якою йде Ісус, встеляють пальмовими гілками, натовп вітає Його криками захоплення. А Спаситель дивиться на це і плаче. Він знає справжню ціну людським словам. Знає Він і те, що через тиждень ті самі люди почнуть кричати Понтію Пілату: «Розіпни, розіпни Його!» Вони будуть випрошувати у Пілата помилування розбійника, аби добитися розп'яття Христа.
Як мені все це нагадує історію нашої сучасної Церкви. Я пам'ятаю, як тридцять років тому, коли я ще був молодим священником, хіба що ледачий не бажав потоваришувати з кимось із батюшок. Начальники вищого рангу були частими гостями в архієрейських покоях. Преосвященніший обов'язково мав сказати хоч пару слів на будь-якому заході міського рівня, не важливо якого.
Владики відкривали нові стадіони, освячували кораблі, казали напуття спортсменам, танцюристам, лікарям, міліціонерам. А священники на прохання трудящих у цей час освячували все, що можна і потрібно було освятити – кіоски, магазини, машини, першокласників, першокурсників, випускників тощо. Все – живе та неживе – окроплялося і благословлялося трудівниками кропила та кадила. «Осанна» духовенству співали всі, починаючи від злодіїв різного ієрархічного рівня і закінчуючи політиками, депутатами, генералами та міністрами – світ широкими і просторими воротами входив у свіжозбудовані храми та монастирі. А вони росли у нашій країні, як гриби після дощу.
Священників катастрофічно не вистачало, семінарії випускали новоспечених батюшок як пиріжки, що пеклися в цілодобовому режимі. Церква стала жити за законами олімпійського спорту – «швидше», «вище», «краще». Тому будували храми і монастирі швидко, і так, щоб усе було на висоті й якнайкраще. Хрестили теж великими партіями, багатьох.
Тільки ті люди, які були хрещені у нас тридцять років тому, тепер збираються під нашими храмами і вимагають у Пілата, щоб він розіп'яв Церкву.
Між «осанна» й «розіпни» пройшов невеликий проміжок часу. Але ж і життя Христа було нетривалим. Лише кілька десятків років тому здавалося неможливим, щоб ось так швидко до нас повернулися часи більшовицького терору. Хоча духовники нас попереджали, що ця «осанна» ненадовго, а потім знову гоніння. Нам важко тоді було в це повірити. Але минуло приблизно стільки ж років, скільки прожив на землі Спаситель, і пророцтва наших старців справдилися.
На майданчик, де відбувався суд над Христом, усіх підряд не пускали. Входити могли лише підготовлені юдейською елітою активісти, навчені «правильної поведінки», які знають, що вимагати від Пілата і що кричати за командою керівників. А решті народу була відведена роль глядачів. Усі знали – того, хто спробує заступитися за Ісуса, чекає та сама доля – відлучення від синагоги та репресії. Тому навіть ті, хто Йому співчував, мовчали, не погоджуючись із усім цим беззаконням тихенько «про себе».
З того часу нічого не змінилося. Активістів, готових служити та догоджати владі, якою б вона не була, завжди знайдеться у достатній кількості. Їх багато й не потрібно. Достатньо вичленувати десять відсотків людей зі специфічним устроєм психіки, а вони вже зроблять усе, що їм вкладуть у голову куратори. Ці люди не будуть шукати справедливості, всі їхні «переконання» зводяться до двох-трьох фраз, що блукають у порожній голові. Втім, фраза – це занадто багато, достатньо як заклинання повторювати лише одне слово: «Розіпни, розіпни!».
Активісти-богоборці – це дистанційно керовані з пекла дрони. Вони реагують на спецсигнали, кажуть те, що їм вкладають у мозок, роблять, що накажуть. Це, по суті, особливий рід військ – ЗМІ-керована армія, сліпе знаряддя лінчування зі спеціально перепрошитою для цих потреб психікою.
Навіщо нам були дані ці роки духовної свободи
Царство Боже приходить непомітним чином, каже Христос. Воно росте повільно і непомітно, як насіння у землі, діє незримо, як закваска у тісті. Всі ці три десятки років за зовнішньою метушнею і мішурою, за духовними ярмарками, будмайданчиками, внутрішніми закулісними мікробитвами за вагоміші кафедри та більш прибуткові парафії, таки йшла невидима робота з вичленування солі землі.
Увесь цей час Бог вирощував свої елітні сорти духовного винограду. Він ріс на піску і наливався соком не завдяки, а попри все, що довкола нього відбувалося. Пробиваючись вгору, він перемагав бур'ян, тягнувся щосили до Сонця Правди. Так було завжди. Святість з'являється не завдяки, а всупереч.
Очікувано найбільше зрілих ягід виросло серед мирян. Умови їхнього дозрівання більш якісні, і духовно-шкідливих токсичних матеріалів у їхньому оточенні значно менше. Але й серед духовенства знайшлося чимало гідних пастирів, які, попри все, всі ці роки ходили за Христом заради Нього Самого, а не з якоюсь іншою метою.
Іншим пропонується зробити останній та остаточний вибір. Адже нічого вже не ховається, все стало гранично ясним. Щоб зрозуміти, де Бог, а де сатана, де молитва, а де прокляття, де добро, а де зло, не треба навіть читати жодних священних текстів. Достатньо мати хоча б краплю совісті. Адже вже ніхто не намагається ховатися за маски чеснот і побожності.
Вже не пошепки, а голосно і чітко чути з вуст богоборців: «батько наш диявол», «так, прийди сатана, прийди до нас, дітей твоїх». Не бачити і не чути цього може лише той, хто повністю отруївся нечистотами землі.
Як би там не було, історія людства – добре «продуманий» план Бога. Тільки Бог не думає, Він знає. У світі відбувається те, що було в задумі Бога, коли ще не було світу. Він передбачив усі наші вибори й усі наші помилки, зробивши так, щоб і вони послужили нам на користь. А нам треба лише вчитися правильно реагувати на все, що з нами в житті відбувається, і в усьому чинити згідно з Його святою Волею. Все інше Бог зробить Сам. Наші зусилля мають бути докладені лише там, де потрібні людські сили. Господь не робить того, що має бути зроблено людськими руками.
Христос воскресив чотириденного Лазаря, що є найбільшим дивом, яке неможливо пояснити з наукової позиції. Будь-який лікар вам розповість, які незворотні процеси відбуваються у мозку, печінці людини після того, як припиняється дихання. А через три доби тіло перетворюється на залишки організму, що розкладаються, з однозначно незворотними процесами. Проте Господь виводить з гробниці Лазаря не в якомусь новому тілі, а в тому самому, яке було в нього і до смерті. Але Спаситель просить людей, щоб вони відвалили камінь від гробу. Що легше – відвалити камінь чи воскресити триденного мерця? Але Христос просить людей зробити те, що вони можуть зробити самі, і допомагає лише тому, в чому людина безсила.
З цієї позиції нам потрібно дивитися і на нинішню ситуацію в країні і в Церкві. Ми маємо робити те, що від нас вимагає Євангеліє, а Бог буде робити те, що потрібно для нашого спасіння. Але спасіння не земного, а вічного. Потрібно також не забувати, що наші очікування дуже рідко збігаються з Божими задумами.
Коли Син Божий прийшов у світ, то, мабуть, не було жодної людини, яка б припускала, що Месію вб'ють Його ж співвітчизники. Цього не припускали навіть книжники, при всьому їхньому глибокому знанні закону і пророків. Тим більше на це не чекали прості, неосвічені апостоли. Слова Христа про Його майбутню смерть ніяк не могли вміститися в їхніх серцях. Учні Господа бачили в Ньому майбутнього революціонера і Царя, одягненого силою та могутністю земної влади.
Ніхто з них не думав, що троном Царя стане Хрест, а царською палатою буде гроб. Але саме таким був задум Бога.
