Чому так мало спасається
У Євангельському уривку Неділі 4-ої по П'ятидесятниці читаємо про гріх, рабство, плоди нашого земного життя і життя вічне. І тут є про що поміркувати кожному з нас.
«Звільнившися від гріха, стали рабами праведности... Бо коли були ви рабами гріха... Який же плід ви мали тоді? Такі речі, що ними соромитесь тепер, бо кінець їх то смерть... Але нині... маєте плід ваш на освячення, а кінець – життя вічне. Бо заплата за гріх – смерть, а дар Божий – життя вічне» (Рим. 6:18-23).
Ці слова звучали в нинішній недільний день під час літургії. Ми всі добре засвоїли розумом Євангельське вчення про те, що наше життя дане нам для того, щоб вибрати між безоднею вічного мороку і безоднею вічної радості. Більшість з тих, хто читає ці рядки, намагається жити за заповідями і зберігати совість чистою. Але я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що майже нікому з нас це не вдається. Ми з вами схожі на людей, у яких прорвала в будинку водопровідна труба. Замість того, щоб перекрити кран, ми намагаємося утримати течію своїми руками. Але як би ми не старалися, вода все одно проривається назовні і заливає наш будинок. Де ж кран? І як його закрити?
Звичайно, структура особистості людини влаштована набагато складніше, ніж водопровід. Святі отці, які досконально на власному досвіді вивчили всі комунікації нашої душі, говорять про те, що слідувати за Христом – це наче вирвати з грудей своє серце і віддати його Богу. І перше, на що потрібно звертати найсерйознішу увагу – це наші думки. З них все починається і за ними все слідує. Наш розум все опоганює своїми думками, і тільки серце все перетворює любов'ю. Тому шлях до Христа йде не через розум, а через серце. Здобути перемогу над гріхом – це позбавитися від поганих думок. А коли розум зможе звільнитися від будь-яких думок (як добрих, так і злих), в душу входить великий спокій (ісіхія) духовного світу. В цій тиші пропадають всі скорботи і гаснуть всі пристрасті.
Ми з вами схожі на людей, у яких прорвала в будинку водопровідна труба. Замість того, щоб перекрити кран, ми намагаємося утримати течію своїми руками.
Тому основа основ духовного життя – збереження миру душі. При будь-яких скорботах і випробуваннях перше і найголовніше завдання – утримати мир у душі. Щоб цього досягти, потрібно привчити себе до всебічної стриманості в усьому. Без аскези гріховний розум буде вести душу в пекло пристрастей і невгасимий морок гріховних помислів. Тільки світлий розум і чисте серце може привести нас до Світла Христової Істини. Цю Істину не можна пізнати за допомогою інтелекту, вона осягається лише за допомогою Благодаті. А Благодать сходить тільки на того, хто виростив у своїй душі плід духовної самодисципліни і виховав свій розум. Вона приходить в прибрану і очищену душу, бере її за руку і вводить в шлюбні чертоги Небесного Жениха. Це і є те, що називається Щастям.
Людина так влаштована, що постійно шукає у своєму житті щастя. Воно є сенсом і метою життя будь-якої людини. Але наша душа помрачилась настільки, що велика частина людей вважає, що щастя – це наявність великої кількості грошей. Все життя вони прагнуть до того, щоб придбати їх якомога більше. Любов до грошей давно стала домінуючою пристрастю, а будь-яка пристрасть — це темна енергія князя світу цього. Хто з нею тісно пов'язаний чи багато її накопичив, хворіють психічно. Серед багатих і невіруючих людей рідко зустрінеш духовно здорових. Такі «успішні» люди майже завжди потворні і зіпсовані зсередини власним марнославством.
Щастя і благодать – постійні супутники простого і помірного життя, а все інше лише плутанина і нісенітниця. У щастя є тільки одне ім'я – Любов. В той час, як людина всюди шукає щастя, воно чекає його всередині, так як любити – це найвище щастя для кожної людини.
Ми часто буваємо схожі на вмираючого з голоду заблукалого у тайзі геолога, який і не підозрює про те, що прямо під його ногами в неглибокому шарі ґрунту попередня експедиція зарила велику кількість запасу продуктів. Так і виходить, що велика частина людей, не знайшовши ні любові, ні грошей, терплять це життя, як зубний біль. Втім, це теж свого роду мучеництво.
В той час, як людина всюди шукає щастя, воно чекає її всередині неї самої, так як любити – це найвище щастя для кожної людини.
Наступна важлива помилка, на думку сучасних старців, полягає в тому, що ми намагаємося жити духовним життям ривками і напівзаходами. Ми приміряємо на себе заповіді, як нову сукню. Ходимо якийсь час у ній, потім одягаємо стару, більш звичну. Через час, під настрій, знову нанизуємо нове, а потім знову його знімемо і т. д. Ми постійно шукаємо компромісів з Богом, з собою та з іншими людьми. Ми не засуджуємо, але намагаємося трохи «міркувати», ми не обманюємо, але іноді говоримо не зовсім точно, ми не об'їдаємося, але деколи, не розрахувавши, переїдаємо.
Ми, звичайно ж, віримо в Бога, але часто воліємо бути «як всі» і не виділятися. Таке «духовне» життя безглузде і марне. Як неможливо бути трішки вагітною, а трохи ні, бо неможливо бути православним, а трохи «як всі».
Рятівний варіант для нашої душі тільки один – рішуче і безкомпромісне слідування за Христом. Тільки коли ми починаємо жити твердо і цілеспрямовано згідно з нашою вірою, тільки тоді ми починаємо оновлюватися і відроджуватися у Христі. Це шлях складний, важкий, приголомшливий для всіх основ нашої душі, але він єдино благодатний. «Ніхто, що поклав руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства» (Лк. 9:62). Тому так і виходить, що багато християн застигають на півдорозі до Царства Небесного соляними стовпами (як це сталося з дружиною Лота), яким і назад вже дороги немає, але і вперед йти не виходить.
Ще одна з найбільш небезпечних спокус на шляху до спасіння – це суєта і багатопіклування. Вона настільки затягує сучасних людей, що у них просто немає часу не те, що на молитву, але навіть на те, щоб зупинитися й замислитись над сенсом свого життя. Турботи, безліч, на перший погляд, невідкладних справ, сковують нашу душу залізними ланцюгами. Благодать і любов Божа повністю невідомі таким людям. Навіть ті, хто вважають себе віруючими, не прагнуть стати тими, яких любить Бог, а вибирають прихильність до себе та своїх земних стяжань. В цьому всьому немає і не може бути Благодаті, яка пов'язує нас з Богом. А Бог потрібен нашій душі так само, як тілу потрібні повітря і дихання.
Так в гонитві за зовнішнім примарним земним щастям більша частина людства втрачає блаженну нескінченність Царства Божого, яке перебуває всередині нас самих. Ті, хто проживають своє життя у зовнішньому світі, так жодного разу і не зайшовши до себе додому, всередину самих себе, схожі на живі трупи, які розчавлені цим світом, але все ж з останніх сил намагаються чіплятися за нього.
Справжній православний християнин живе Христом, але для того, щоб навчитися так жити, нам потрібна постійна внутрішня самодисципліна, скромне і непомітне життя, бездоганна поведінка, самовіддане життя за заповідями, але не тільки на словах, але й на ділі. Життя, цілком занурене в Бога і тілом, і душею, і серцем – це тільки перший рубіж духовного життя, але, на жаль, вже на ньому багато відступили.
