«Смерть батюшки розв'язала їм руки». Звичайна історія родини священника

Маленьке село Милятин колишнього Острозького району Рівненської єпархії. Нічим особливо не примітне, село, яких тисячі в Україні. Тут живуть звичайні люди: працьовиті, гостинні, відкриті. Одним словом, українці, яких знаємо ми, яких знає світ. Якби не одне але – ненависть.

Незримо, але дуже чутливо ненависть та поділ у селі присутні всюди – на вулицях, у магазині, клубі, у кожному будинку. Село розділене, і якщо 10 років тому в ньому всі жителі були «своїми», то тепер серед них з'явилися «чужі». Запитаєте, хто вони? Мігранти, біженці, сирійці? Ні. Чужими стали односельці. А саме ті, хто вирішив, що віра в Бога дорожча за все інше. Чужими стали віряни УПЦ.

Розпочалася наша історія давно. Ще далекого 2008 року до села Милятин приїхав молодий священник зі своєю дружиною. Матінка Тетяна, як справжня спів-робітниця батюшки та його дружина, залишила свій дім та своїх батьків на Буковині і пішла за ним на Рівненщину. «Люди тут такі самі, як у нас у Чернівцях – віруючі, богобоязливі, вони люблять Бога та Церкву», – думала вона і мала рацію. Люди, які мешкають в Острозькому районі, справді відрізняються високою релігійністю.

Саме тому, коли чоловік матінки, отець Сергій Сегень, почав служити у Милятинському храмі, народ пішов до нього. Його поважали не лише за серйозне ставлення до богослужіння, а й за вміння вислухати, сказати проповідь, наставити.

А ще, що дуже важливе для селян, за працьовитість. Подумати тільки, але отець Сергій, окрім храмових обов'язків та богослужінь, встигав займатися ремонтом напівзруйнованого церковного будинку та величезним господарством, у якому були бики, 50 кроликів, 12 свиней, вівці. Воно й зрозуміло, адже зарплата священника не дозволяла родині жити без додаткового господарства, тим більше, що у матінки та батюшки дуже скоро один за одним народилися троє синів.

І все було б нічого, життя б ішло своїм звичаєм, служба-домівка-господарство, служба-домівка-господарство, якби не 2014 рік.

Тоді, як ми пам’ятаємо, український народ вийшов на Майдан. Потім був Крим, Луганськ, Донецьк, АТО... Політичні перипетії не залишили нікого байдужим. Люди, навіть ті, які ніколи раніше політикою не цікавилися, раптом повністю змінили своє ставлення не лише до того, що відбувається, але й один до одного. Політичні незгоди стали причиною багатьох сімейних сварок, скандалів та трагедій. І дуже скоро говорити стали не лише про політику, а й про Церкву. З'явилися ті, хто поступово, але неухильно втовкмачував у голови простих українців, що в нашій країні є «ворожа» Церква, що вона та ті, хто туди ходить, – причина всіх наших скорбот і проблем.

Згодом це втовкмачення принесло свої плоди: зазвучали слова про те, що «ворожій» Церкві не місце в Україні, а ті, хто залічує себе до неї, – це «москалі» та «чужинці».

Ситуація розпалювалася з кожним днем, і ті, хто ще вчора сиділи за одним столом, мешкали на одній вулиці і ходили в один храм, перестали вітатися один з одним. Поділ та ненависть міцно увійшли в життя українського народу...

Не оминуло все це й мешканців Милятина. Спочатку знайшлися ті, хто почав підбурювати селян до переходу в УПЦ КП, але особливо нічого досягти не змогли. Все різко змінилося з появою ПЦУ. Тодішня влада в особі Порошенка показала, що Конституцію та закони України можна скасувати стосовно віруючих «москальської» Церкви, тобто УПЦ. Цю вседозволеність миттєво відчула місцева влада, яка зрозуміла – довести «патріотизм» набагато простіше боротьбою проти Церкви, ніж боротьбою проти бездоріжжя чи корупції.

По всій Україні розпочалися захоплення храмів. Спроби «перевести» церкву до створеної за допомогою влади релігійної структури почалися й у Милятині.

«Батюшці довелося багато витримати. До нас приходили додому, просили переходити в ПЦУ, деякі люди прямо в церкві піднімали розмови на цю тему, загалом, село гуло, – згадує матінка Тетяна. – Він якось намагався стримувати, пішов селом від хати до хати. Говорив, пояснював, просив, потім збирав підписи. Одним словом, таке занепокоєння в селі позначилося на його здоров'ї, він дуже переживав за людей, не хотів, щоб вони свої душі губили».

Люди хоч і «гули», але батюшку слухалися, бо шанували. Храм якийсь час не чіпали. Так тривало досить довго.

Але в 2021 році, одразу після Йорданських свят, отець Сергій потрапив до лікарні. Міцний і молодий ще організм підкосила незрозуміла хвороба: одного дня, окроплюючи житла селян святою водою, священник відчув себе зле. Потім стало гірше. Дуже швидко він змарнів і помер.

Матінка залишилася одна з трьома дітьми...

«Батюшкіна смерть розв'язала руки тим, хто давно хотів змінити конфесію. Розмови про перехід під егіду ПЦУ почалися ще коли року після смерті отця Сергія не минуло», – розповідає матінка.

8 травня 2022 року в Милятині провели так звані «збори», після яких оголосили про створення у селі громади ПЦУ, а вже за місяць представники цієї громади прийшли на богослужіння.

«Я та ті, хто не пішов у ПЦУ, різко стали "московськими". Пам'ятаючи настанови свого батюшки, я не могла просто віддати ключі від храму, тому пішла його відстоювати. Юрій Лукашик, благочинний ПЦУ, почувши, що я працюю вчителем у школі, зауважив голосно: "Треба перевірити, чому ви там навчаєте наших українських дітей!" Не знаю, збіг це чи ні, але мене за короткий термін перевіряли тричі: з району, області та міністерства», – каже матінка.

Той самий Лукашик, не маючи жодних прав ані на Михайлівський храм Милятина, ані на церковний будинок, одразу після оголошення себе господарем усього церковного майна «дозволив» матінці з трьома дітьми пожити в будинку, який вона разом із покійним чоловіком відбудовувала протягом кількох років. Але дозволив з умовою – доки не з'явиться у селі постійний «священник» ПЦУ.

Але мешканці села, які ще вчора з повагою ставилися до родини священника УПЦ, перетворилися на буквально одержимих – вони прислали до вдови та трьох сиріт представників Бюро технічної інвентаризації з вимогою залишити будинок та перевести всі документи на громаду ПЦУ.

«Церковний будинок належить релігійній громаді УПЦ за всіма документами, і земля, де стоїть Михайлівська церква, теж, – коментує матінка Тетяна. – Та хіба тепер хтось враховує юридичну складову? Тепер хто нахабніший, той і правий».

Жити в таких умовах дуже важко. Але матінці та її синам є куди піти. Справа в тому, що ще за життя отець Сергій придбав у селі будинок, де почав ремонтні роботи, але закінчити не встиг. Матінка Тетяна ж, як ви розумієте, живучи на вчительську зарплату та виплати з втрати годувальника, зробити будинок придатним для проживання просто не може. Тут би на їжу та одяг дітям вистачило, де там про ремонт думати?

Але вдову отця Сергія не залишили наодинці зі своїми проблемами. Півроку тому їй суттєво допоміг керуючий Рівненською єпархією архієпископ Пимен, коштом якого вдалося замінити старі вікна, оштукатурити стіни. Не залишився осторонь і керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич), який допоміг зробити стяжку підлоги, підбити стелі.

Проте для того, щоб родина покійного отця Сергія змогла переїхати у новий будинок, зробити доведеться ще багато: поклеїти шпалери, покласти підлогу, поставити хоч якісь меблі, провести опалення, упорядкувати двір. Грошей на це сім'я не має.

Нині час Великого посту. Час, який святі отці називають найсприятливішим для того, щоб творити справи милосердя. Нагодувати бідного, одягнути голого, відвідати хворого – наш святий обов'язок. Так само, як захистити та допомогти вдові і сиротам. Пророк Ісая говорить: «Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь» (Іс. 1, 17). Ще більш чіткий заклик до християн міститься в словах апостола Якова: «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу». Ви чуєте? Той, хто допомагає сиротам і вдовам, той має «чисту й непорочну побожність перед Богом і Отцем»!

Тому, поки ще маємо час, давайте допоможемо матінці та трьом її синам. Допоможемо, і тоді наші добрі справи стануть тим світлом, яке просвітиться перед людьми так, що вони прославлять нашого Небесного Отця!

Реквізити для надання допомоги: Карта ПриватБанк 5168 7574 2345 5528, отримувач – Тетяна Сегень.