Подвиг 40-ка Севастійських мучеників: погляд сучасника
22 березня – день пам'яті сорока Севастійських мучеників. Цього дня я часто думаю про одного, що відійшов, і про те, чи могло їх залишитися тільки 39?
У дивовижний час живемо. Хто б міг подумати ще років десять тому, що житія мучеників перестануть сприйматися нами як переважно історичні розповіді й стануть настільки злободенними, ніби й не минало з моменту подвигу тих же сорока Севастійських мучеників майже двох тисячоліть.
Але ось, що називається, сталося. Даремно ми тішили себе ілюзіями, що живемо в якусь унікальну епоху, коли «вперше скаче час прямо, не по колу» – історія не перестала бути циклічною через те, що людство придумало права людини, інтернет та нейромережі, хіба що спостерігаємо ми тепер за цією циклічністю з екранів айфонів та макбуків.
Ось, наприклад, протягом березня у нашій єпархії двоє священників перейшли в ПЦУ. З одного боку, новини банальнішої зараз не придумати. З іншого – обидва вистояли і у дев'ятнадцятому, і в двадцять другому роках.
Один майже рік працював зі мною в просвітницькому проєкті на місцевому телебаченні, створеному якраз для протидії антицерковній пропаганді останніх років. Інший свого часу створив і довгий час випускав найбільш читане церковне видання нашого регіону. Тобто обидва священники щирі та ревні, обидва мали досвід стояння в вірі. Однак обидва в певний момент спокусилися. Майже як той воїн у Севастійському озері: і муки за віру зазнав, і в крижаній воді з усіма разом уже стояв, проте за крок до мученицького вінця звабився лазнею.
І, адже, ці двоє не самотні, скільки таких нині по всій УПЦ? А скільки ще буде? Адже вже зараз зрозуміло, що «обіцяне завтра буде гірким та хмільним», що рука, яка схопила Церкву за горло, хватки не послабить. Тяжко про це думати.
Тяжко рівно до того часу, поки не згадаєш про циклічність історії.
Справді, як довго пустувало місце сорокового воїна в Севастійському озері?
Як думаєте, той страж, який його зайняв, думав про те, що постане перед Христом у сонмі вільних страждальців? Чи передбачав римський легіонер протягом дня, що наступного ранку закінчить життя християнським мучеником? Отож і воно, що навряд. А Бог знав, як знає Він і зараз тих, хто посяде місце відпалих.
У житії святителя Луки Кримського є чудовий момент. Одного разу, будучи єпископом, він зустрів ченця, на якого ця зустріч справила надзвичайно сильне враження. Коли святитель поцікавився причиною цього, чернець розповів, що ще до революції бачив сон, у якому якийсь незнайомий архієрей його висвячує і ось тепер, через багато років, він впізнав у єпископі Луці цього архієрея.
Висвятивши ченця, святитель міркував: дивовижна справа, тоді, коли цей монах бачив свій сон, Лука був ще простим земським лікарем і не думав про священство. Але у Бога він був уже єпископом.
Те саме відбувається і зараз: сотні чи навіть тисячі людей, які живуть поруч із нами, нецерковних, невіруючих, нехрещених, іновірців, які ні сном ні духом не думають про Бога, віру чи Церкву, для Бога вже християни, які вже вірують УПЦ.
І коли їхній час настане, вони повернуться до Господа і займуть і в Церкві, і біля престолу місце тих, що пішли.
Так, попереду на нас чекають випробування, нас можуть позбавити державної реєстрації, відібрати храми, вигнати зі святинь. Але тільки й того. Ніхто не має влади над душею людини, над її вірою, над її вірністю Богові. Ніхто не владний вплинути на волю Бога, на Його промисел про Церкву, на Його турботу про спасіння Своїх вірних. Хто боїться, кому дорогий комфорт, хто боїться стати ізгоєм – двері відчинені. Але вони відкриті і для входу тих, хто, можливо, сам поки того не розуміючи, вже готовий увійти. І їх ніколи не буде менше, ніж слабких чи малодушних.
Сумніваєтесь? Перечитайте історію Севастійських мучеників.
