Блаженніший митрополит Онуфрій і подвиг отців-пустельників
25 червня Церква вшановує преподобного Онуфрія Великого. Для нас, чад Української Православної Церкви, цей день особливий – день тезоіменитства нашого Предстоятеля.
25 червня Православна Церква святкує день пам'яті преподобного Онуфрія Великого. Життя і праці отців-пустельників завжди привертали до себе увагу християн. Для нас же, чад Української Православної Церкви, цей день особливий ще й тому, що ми святкуємо день тезоіменитства нашого Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
Ми прекрасно розуміємо, що священнослужителі не спускаються з Неба, а є такими ж людьми, як і всі. Природно, що і людські пороки, в тій чи іншій мірі знаходять своє відображення в їхньому церковному житті. Цей факт ні в якому разі не принижує Святості Церкви, і нехай суддею всякого нечестивця буде совість його, а нам потрібно орієнтуватися на дійсних світочів. Думаю, мало хто буде сперечатися з тим, що наш Блаженніший дійсно є таким світочем, адже навіть заангажовані, упереджені і проплачені українські ЗМІ, при всьому бажанні, не можуть зняти на нього якийсь компромат. Того, хто живе праведним життям навіть банально обмовити буває вкрай складно. Не дарма ж нашого Предстоятеля настільки любить народ.
Навряд чи хтось стане сперечатися з твердженням, що владика Онуфрій невипадково був даний нам Господом в цей важкий час. Він не є видатним богословом (в схоластичному сенсі), він також не є першокласним адміністратором, але він напевно є молитовником і заступником перед Богом за всю Українську Православну Церкву, а це, мабуть, важливіше за багато інших чеснот. Саме в цьому наш Блаженніший зближується зі своїм Небесним покровителем.
Взагалі порівнювати житіє преподобного пустельника і Предстоятеля Церкви досить складно. Це два абсолютно ні в чому не схожих подвиги. Один – «вічний послушник», інший – «вічний начальник», один – живе в самоті, іншому – навіть при великому бажанні, складно усамітнитися. Однак, схожість все-таки є.
Преподобний Онуфрій Великий цілих 60 років прожив у Фіваїдській пустелі. Ні для кого не секрет, що наш Блаженніший теж любить молитовну тишу і усамітнення. І місцем свого постійного проживання він обрав не «гучну» лавру, де не злічити паломників і туристів, а більш спокійний, віддалений від шумного центру Свято-Пантелеймонівський монастир у Феофанії. Смію припустити, що і день тезоіменитства, який у зв'язку з пандемією коронавірусу імовірно пройде з невеликим збігом гостей, нашому Предстоятелю цілком припаде до душі.
* * *
І живучи в умовах мегаполісу завжди можна піти в «пустелю свого серця». Постійна внутрішня зібраність і зосередженість нашого Предстоятеля є явним свідченням. Поділюся я тут одним своїм спостереженням, що досить сильно врізався в пам'ять.
Будьмо чесними і визнаємо, що практично ніхто з нас не слухає канон на утрені. Нагадаю, що, наприклад, святий праведний Іоанн Кронштадтський завжди читав його особисто сам, так як саме в словах канону найкраще передається зміст того чи іншого свята або пам'ятного дня. Я і сам таким був і просто пропускав повз вуха «ці незрозумілі читання». Так ось, ще будучи студентом і несучи послух в Академічному храмі Різдва Богородиці, я був присутній на службі, на якій в нашому храмі служив тоді ще митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій. Він сидів у вівтарі на самому краєчку стільця, накинувши на плечі пальто, так як в храмі було досить прохолодно, і, закривши очі, вслухався в кожне слово того самого канону, який ми зазвичай ігноруємо. Це справило на мене незабутнє враження і багато про що змусило замислитися.
* * *
Звернімо увагу на одну думку преподобного Антонія Великого: «Хто живе в пустелі і мовчить, той позбавлений від трьох воєн: від лайки через слух, від лайки через мову і від лайки через бачення того, що може уязвляти серце його».
Більш докладно про це є у святителя Василія Великого: «Видалення від світу полягає не в тому, щоб бути тілом поза світом, але, щоб душею відірватися від пристрасті до тіла, не мати у себе ні міста, ні будинку, ні власності, ні товариства, бути ненаживним, не турботливим про засоби життя, безтурботним, уникати всяких зносин із людьми, які не знають людських правил, готовим приймати надруковане в серці Божественне вчення».
В душу і серце владики Онуфрія ми не заглянемо, але з його способу життя ми вповні можемо побачити втілення цих слів великих подвижників.
* * *
У житії преподобного Онуфрія Великого розповідається, як він у десятирічному віці пішов у пустелю, бажаючи наслідувати подвигу пророка Іллі та Іоанна Хрестителя. Промінь світла, що його супроводжував, привів майбутнього святого до якогось отця-пустельника, у якого він навчався аскетиці і молитві.
Наш Блаженніший всі тридцять років єпископського служіння безперервно несе подвиг послуху, як це не дивно звучить. Вже сам факт прийняття предстоятельського хреста – це тяжкий послух для охочого до самоти християнина. Багатолюдні і урочисті служби – послух для кожного, хто любить тишу молитви. Вимушена участь у світських заходах і зустрічах – справжній послух для людини, яка щиро давала чернечі обіти. Те, що так приваблює і є об'єктом бажання багатьох з нас – для ченця і справжнього аскета – тягар, який він погоджується покласти на свої плечі лише з послуху.
* * *
У житії преподобного Симеона Нового Богослова був описаний такий випадок. Одного разу до нього в монастир прийшли гості, серед яких був немічний чоловік, що потребував вживання м'яса пташенят голубиних. Святий з поблажливістю наказав засмажити птахів. Під час трапези його учень Арсеній у помислах засудив вкушаючого, що не залишилося непоміченим преподобним Симеоном, який, звертаючись до нього, сказав: «Чому, Арсенію, ти не слухаєш одного себе і не вживаєш свій хліб зі смиренням, опустивши долу очі, але, спрямувавши погляд на вкушаючого по немочі м'ясо... Чому ти, нетямущий, не дивишся і не думаєш зі знанням, але настільки нерозумно всередині себе засудив вкушаючого, звичайно вже пошкодувавши про вбивство птахів, і забув про те, хто сказав; «хто не їсть, нехай не осуджує того, хто їсть» (Рим. 14,3)? Тепер їж і сам від них і знай, що ти більше оскверняєшся помислом, ніж куштуванням цих птахів».
Симеон схопив одну зі смажених пташок і кинув Арсенію. Той не посмів перечити своєму вчителеві і, розуміючи, що гріх непослуху важчий за гріх вкушання скоромної їжі, проти власної волі почав їсти м'ясо.
Цей епізод дуже характерний, бо ясно показує, що приємне нам (або більшості), далеко не завжди приємно цим подвижникам і аскетам. І тим більш цінний послух нашого Предстоятеля, що несе його покірливо заради нас.
* * *
Будьмо відверті і зізнаємося собі, що християни ми, м'яко кажучи, не дуже хороші. Подякуймо ж Господу, що на допомогу слабким нашим силам Він дарував нам найдостойнішого з молитовників, справжнього ченця і Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Онуфрія, пастиря доброго, достойного продовжувача подвигів отців-пустельників.
