Хрестопоклонна: Хрест – найкращий антидепресант
Недільна проповідь у третю неділю Великого посту, Хрестопоклонну.
Ветха людина – головний наш ворог
«Господи, зброю на диявола, Хрест Твій, дав нам». В третю неділю Великого посту Церква знову нагадує нам про те, що Спаситель світу, Син Божий, переміг усяке зло у будь-якому його прояві. Він також вручив кожній людині свій хрест як особисту зброю, якою ми повинні битися з ветхою людиною, яка живе в нас самих. Ця людина складається з гріховних нахилів, які ми генетично успадкували від своїх батьків, а також з отруйної горючої суміші егоїзму, гордості, пожадливості, яку додали до нього своїм власним життям.
Ветха людина вірить у те, що її тіло – це і є вона сама. Ще вона вірить у всемогутність смерті, в силу грошей і влади. Вона вважає дурнями всіх, окрім себе самої. Ще одна цікава особливість ветхої людини в тому, що вона ненавидить тишу. Їй потрібно, щоб поряд щось завжди співало чи розмовляло. Тиша ветху людину пригнічує і лякає.
Бог приходить тільки в тишу
Насправді справжній духовний досвід приходить лише з молитовною практикою. Бог відповідає в молитві кожній людині, але Божественна відповідь приходить лише в тиші розуму та серця. Божественна відповідь – це тихий голос благодаті, який стає зрозумілим будь-якій душі, яка веде цнотливе і тверезне життя.
Для ветхої людини турбота про хліб насущний перетворилася на турботу про тіло насущне. Завдяки такій турботі в нас росте закоренілий егоїзм, дух втрачається, а душею починають володіти погані пристрасті та помисли. Вся причина цього лиха в тому, що ми шукаємо щастя поза самими себе в той час, коли воно живе всередині нас самих і ніколи нас не залишало.
Бог – твоя мета
Улюблене заняття ветхої людини – це осуд. Коли ми бачимо навколо себе лише зло і грішників, ми й самі стаємо грішними та злими. Здавалося б, немає нічого простішого взяти і перестати засуджувати, щоб наше серце стало спокійним, умиротвореним і сповненим милосердя Христової любові. Але чомусь навіть віруючим людям це рідко вдається.
Причина цього полягає в тому, що наш розум живе цим земним світом замість того, щоб повністю поринути у Бога. У мудрої людини розум уперений у Бога, як в мишень. Її нічого, крім Бога, не цікавить, бо головний сенс життя для неї – спасіння. Мудра людина впевнена в тому, що вона є духом, над яким смерть не має влади. Перемогти в собі ветху людину вийде лише тоді, коли ми переможемо в собі світ, як його переміг Христос: «У світі матимете скорботу; але мужіться: Я переміг світ» (Ін. 16:33).
Ветха людина каже: «Хочу все знати! Хочу на все мати відповіді!» Мудра: «Нічого не хочу знати, крім одного Христа! Нічого не хочу від Бога, окрім спасіння!» Мудрець знає напевно – будь-яку обставину, що виникає у його житті, Бог влаштовує для його спасіння. Хороші обставини – для зміцнення в духовному житті, погані – для зречення розуму та серця від брехливого світу.
Теорія без практики – марна трата часу
Бог своїм промислом тільки приводить нас до джерела живої води, що тече в вічне життя, але розчистити ми його повинні своїми власними руками. Можна все життя просидіти над цим місцем, читаючи інструкції з чищення джерел, вивчаючи методики, слухаючи лекції фахівців у цій галузі, які палець об палець не вдарили, щоб втілити теорію в практику. Таке життя приведе до сумного результату.
Внутрішнім чуттям благодаті треба вчитися розпізнавати практика від балакуна, справжнього християнина від самовпевненого фарисея, який не лише дурний, а й свято вірить у істинність своєї дурості. Якщо в душі немає смирення, то все інше – лише акторське вдавання. Гординя швидко виявляє себе і викриває хибну релігійність, якщо щось робиться не з її волі.
Відмінність богослова від книжника
У справжнього богослова лагідна посмішка на обличчі та постійний мир у серці. Так усміхався великий старець архімандрит Кирил (Павлов). Так усміхається його учень, також великий старець Симон (Безкровний). Так усміхаються всі ті, хто всім серцем полюбив Бога і людей, хто живе у блаженному дитинстві чистої як ранкова роса благодаті. Тому що благодать – це блаженство і щастя людини.
Книжкового фарисея розпізнати нескладно. Він знає відповіді на всі запитання і впевнений у істинності своїх слів. Його хлібом не годуй – дай можливість когось викрити або чогось повчати. Голос у нього суворий, суворе обличчя, тон учительський, у всьому він бачить зло, а себе вважає борцем за правду.
У серці такого горе-богослова немає миру. Не до посмішки на обличчі, коли довкола лише вороги та шкідники. Не розуміє цей нещасний, що зло, з яким він так бореться в інших, насправді росте на городі його розуму, і він сам – його садівник. Воно нікуди не втече від цього «богослова» ні в цьому, ні в майбутньому житті, якщо він не стане з ним боротися. Для цього потрібно енергію, яку він спрямовує на боротьбу із зовнішнім злом, спочатку спрямувати на боротьбу із самим собою. Але «богослову» ніколи, треба йти «захищати» Церкву. Йому і невтямки, що це не він Церкву захищає, а Вона його. Він може або відповідати Їй, живучи в Дусі Святому, або ж зректися Неї, вважаючи за краще жити у власних фантазіях.
Той, хто говорить багато слів про земне царство і державу, набуває гострого розуму, але не має в собі ніякої благодаті. «Великі» наукові відкриття – це винаходи гріховного егоїстичного розуму, який є прямим знаряддям диявола (подобається це комусь чи ні). Тому весь так званий «прогрес» – це шлях людського егоїзму до повного поневолення його дияволом. Інакше й не може бути: «За їхніми плодами пізнаєте їх» (Мф. 7:16).
Де знайти щастя
У спасінні кожному необхідно для себе вирішити, що йому ближче – свобода духу в Божественній благодаті або рабство розуму в егоїзмі людини. Іншого не дано. Нова людина завжди обирає перше. Іти шляхом духовної свободи – ось що означає бути християнином. Той, хто йде за Христом, не живе світом, хоч у ньому перебуває. Християнин – це той, хто сам став духом з благодаті.
Жалюгідні подачки світу не приносять нам справжньої радості. Істеричне збудження почуттів – це оманлива швидкоплинна «радість» світу цього. Справжня радість можлива лише в Бозі, справжнє щастя можливе лише у Христі, справжнє спасіння можливе лише у Святому Дусі.
Колодязь живої води знаходиться в нашому дусі, і шлях до нього – через безмовність розуму. Для цього розум повинен бути умиротворений, уявні потоки зупинені, а серцева тихість не повинна бути порушена жодною метушнею цього світу.
Не треба швидко і безцільно читати духовні книги. Досить носити один рядок весь день, вникаючи в нього доти, доки він не стане твоєю молитовною практикою. Бог дає нам випробовувати в житті лише те, що нам потрібне для спасіння.
Порятунок від мороку – в радості
Біда нашого часу в тому, що люди стали похмурими та серйозними. Це сталося з ними через те, що ми міцно вхопилися за цей світ і повністю віддали йому свій розум. Для того, щоб вони задумалися про своє власне спасіння, Бог змушений добре потрясти землю під ними.
Радісні і лагідні, навпаки, і себе, і своїх близьких, і все навкруги віддали в руки Божі, і тому вони живуть як птахи небесні, нічим особливо не переймаючись. Такі люди легко сягають Царства Божого.
Але як жити, не переживаючи і не турбуючись про себе та своїх близьких, особливо зараз, коли на нашій Батьківщині йде війна? На це запитання старець Симон (Безкровний) відповідає так: «Що більше переживаєш, то гірше йдуть твої справи. Якщо будеш до них байдужий, потрапиш до залізних лещат долі і будеш змушений мимоволі оплачувати життям свої борги. Шлях до свободи лежить посередині: роби, що маєш, але не випускай розум із серця. Для тих, чий розум, як дикий жеребець, носиться своєю волею пажитями цього світу, заготовлена смертельна петля. Коли розум єдиний із серцем, то серце стає єдиним із Богом. Коли воно єдине з Богом, що може завадити йому? Що може зв'язати його свободу? У волі благодаті народжується нова духовна людина: "І створіть собі нове серце та новий дух" (Єз.18:31)».
