Стрітення Господнє: Бог зовсім не там, де ми його намагаємося знайти
Стрітення Господнє – саме час поговорити про спасіння душі.
У щирій вірі во Христа немає жодних сумнівів,
у смиренній довірі Богові немає жодних страхів,
у благодатній безпристрастності немає жодних помилок.
Ієромонах Симон (Безкровний)
Для кожної віруючої людини свято Стрітення Господа нашого Ісуса Христа – це не тільки принесення Богонемовляти Христа до храму та зустріч Богородиці, Іосифа Обручника зі святим Симеоном Богоприїмцем. Це ще й міркування щодо шляхів нашої власної зустрічі з Богом.
Бог усередині нас
Блаженнішому Августину приписують такі слова: «Я довго думав, що Бог живе на Небі, коли Він прибував усередині мого серця». Зустрічається ще й такий варіант: «Я думав, що Бог дивиться на мене зовні, тоді як Він дивився на мене зсередини».
Як би там не було, слова Спасителя про те, що Царство Боже всередині вас є (Лк. 17: 20-21), виправдалися у досвіді життя багатьох поколінь святих. Дійсно, поки ми вдивляємось у лики святих ікон, ці лики вдивляються в нас самих зсередини нашого безсмертного духу, бо перебувають саме там.
Про наш егоїзм
Зовні Бога немає, там є світ, на кожному метрі якого розставлено безліч ворожих сіток, готових упіймати і занапастити наші душі. Але при всьому їхньому різноманітті є єдиний загальний принцип, на кого розраховані ці сіті. І він називається людський егоїзм. Це те, що ділить світ на «я» та «інші», панує над душами, поділяє за партійною, національною, релігійною, мовною та іншими ознаками.
Егоїзм – сірий кардинал та тиран нашої душі. Це він нацьковує людей один на одного злими собаками помислів, вчить нас ненавидіти, засуджувати, боятися, сумувати.
Хибна релігійність
Як правило, більшість людей ототожнюють свій егоїзм із собою і вважають його власним я. Але це не так. Справжня істинна віра розриває ланцюги егоїзму і виводить душу на волю перетвореного духу, з'єднуючись зі Христом у вічності. Якщо цього немає, а людина, як здається, прагне спасіння, це означає, що егоїзм імітує у ньому псевдорелігійність і виконує роль духовного актора в життєвій драмі.
Це хибна релігійність, у якій, незважаючи на безліч церковної атрибутики, для Бога місця не передбачено.
Чим менше егоїзму, тим чистіше серце
Як тільки людина починає звертати увагу на свій егоїзм і береться за очищення свого серця, у ньому поступово проявляються проблиски якогось іншого світу, свічення якого виходить не згори, а з якоїсь внутрішньої глибини. Прожив хоч короткий час без ворожості до людей – щось усередині просвітліло. Утвердився в цьому почутті на більш тривалий час – світло почало посилюватися. Тоді починаєш з досвідом розуміти, що чим менше в тобі егоїзму, тим чистішим і вільнішим стає серце.
Правда, більшість людей не уявляють свого життя без особистого его, для них здається нездійсненним завдання жити, керуючись не помислами, а благодатною інтуїцією, не з власної волі, а з волі Божої. Навіщо боротися з помислами тим, хто життя поклав на те, щоб витончувати свій розум, одержимий демонами і що став для них божеством?
Навіщо шукати Бога зовні, коли Він чекає на тебе зсередини
Не треба шукати Бога зовні, коли Він чекає на тебе всередині. У зовнішньому світі, за всього його багатолюдства, ти приречений на глибоку самотність. А коли звертаєш свій погляд усередину себе, то виявляєш, що у Христі всі люди – одне ціле з тобою, і ти не самотній, навіть коли перебуваєш на самоті. Нам здається, що зовні світ величезний, але виявляємо ми себе там заточеними в клітку. А коли ми заглиблюємося всередину своєї душі, світ стає неосяжним всесвітом, живим, хвилюючим прекрасним і наповненим Богом.
Нас дивує те, як самітники роками жили у тісноті глибоких підземних келій. Але ми навіть уявити собі не можемо, на яких просторах гуляла тим часом їхня безсмертна душа. Що там, на землі? − Буття не сущого. Береш якусь красу цього світу собі в руки, а вона, як крижинка, відразу починає танути в тебе на очах.
Спасіння – це просто
Придивіться до себе. Наше тіло переміщається в просторі, через наші почуття проходять різні відчуття, наш розум наповнюється думками, що змінюють одна одну, але дух наш весь час залишається на місці. Йому нема куди переміщатися. Він створений нескінченним, вічним, непорушним. Куди йому йти? Тому від себе, як не намагайся, втекти не вийде. Наш дух і є єдиною і непорушною цінністю, все інше – міражі порожнечі.
Бог простий, таким самим є і духовне життя. Так само простим є і шлях спасіння. Його знаходять не освічені та начитані уми, а добрі та прості серця. Тут немає жодних складнощів, інтелектуальних проблем, логічних ланцюжків. Простий Бог створив складний світ, щоб ми вчилися йти зі складності в простоту, а не навпаки.
Не треба шукати Христа в книгах, Він не живе там. Він завжди тут. Спаситель взагалі ніколи нас не залишав. Просто ми Його не бачимо за хмарами власних помислів, дивлячись на світ із вершини свого розуму, тоді як Христос чекає на нас у нашому серці. Варто тільки побачити Христа в собі, як одразу починаєш бачити Його і в інших людях.
Спокуси – верстові стовпи дороги спасіння
Спуск вниз, із вершин розуму в глибини серця − ризикований та небезпечний вчинок. Він не може проходити без спокус. Якщо є світло, то обов'язково буде тінь. Якщо є радості, то будуть і скорботи. Але й ті, й інші – гіпноз світу, побудований на брехні. У неї немає сили, здатної розтрощити наш дух, якщо він знайшов опору у Христі. Тому необхідно змінювати не обставини, а себе.
Стати на скелю безпристрасності ми зможемо лише тоді, коли перестанемо звертати увагу на суєту світу з усіма її гріховними радощами та егоїстичними скорботами, що відводять нас від Бога і припиняють увагу на молитві.
Скорботи − провідники до спасіння
Тільки перетворений благодаттю дух починає бачити у скорботах велике благо, оскільки лише вони призводять до руйнування егоїзму, упокорюють гордовитий розум і очищають затьмарене думками серце. Упокорена душа відвертається від скорботного світу і цілковито спрямовується до Христа, в покаянні і журбі шукаючи у Нього притулку і спасіння. Але якщо в душі, що пливе серед житейського моря, не буде віри, то хвилі скорбот утоплять її, як дірявий човен у безодні страхів і сумнівів.
«Нова людина у Христі – це перетворена благодаттю досконала людина. Таке повне перетворення духу людського і набуття спасительної Божественної благодаті є пряма мета покаянної молитовної практики» (ієромонах Симон (Безкровний)).
