Як раніше вже не буде
«Бо на це ми й працюємо і зносимо ганьбу, що надію кладемо на Бога Живого, Який усім людям Спаситель, найбільше ж для вірних» (1Тим. 4:10) – з недільного євангельського читання.
Дехристиянізація, що оголюється
Життя громадян нашої країни поділилося на два періоди – до і після війни. А для вірян вона розділилася на до та після початку відкритих гонінь на Церкву. Тепер ці теми в тренді, у т.ч. й на православних сайтах. «Пишіть про війну, люди зараз хочуть читати про війну», – чую я такі побажання на свою адресу. Я й пишу про війну, тільки не про ту, де вбивають людські тіла, а де гинуть людські душі. Але це стає мало кому цікаво, ніби у пеклі буде краще, ніж на лінії фронту.
Проте зараз для багатьох важливіше знати інше: скільки підписів зібрано під петицією? Який механізм дії антицерковних законів? І взагалі, що з нами буде далі? Коли кінець світу? На два останні запитання відповідати нескладно.
Мине якийсь час, і ми всі помремо. І це буде наш особистий, індивідуально орієнтований кінець світу. А щодо процесів, що відбуваються зараз як у нашій країні, так і у всьому світі, у мене виникає почуття дехристиянізації, що оголюється. Спадає вода ілюзії як загальної єдності Православних Помісних Церкв, так і твердості віри тих, хто десятки років ходив біля храмів і оголює підводне каміння, яке в ній ховалося. Я не маю запитань до наших гонителів, з ними все зрозуміло. Більше запитань у мене до себе самого і до всіх, хто вважає себе членами Церкви.
Чому так сталося?
Причини того, що ми одержуємо сьогодні, виникли не вчора і навіть дев'ять років тому. Вони дозрівали повільно та поступово. Для того, щоб описати весь патогенез, нам потрібно повернутися років так на тридцять тому і звідти простежити, чому вийшло так, що наші клітини стали нас знищувати. Ті, кого приносили в дитинстві на хрещення до храму, прийшли туди знову, але вже в балаклавах та зі зброєю в руках для того, щоби бити, грабувати та святотатствувати.
Як вийшло, що, приділяючи таке важливе значення реставрації зовнішнього церковного життя, ми втратили новохрещені душі наших парафіян, які були хрещені, але не воцерковлені? І тепер вони прийшли забирати в нас те, що було з таким старанням збудовано за всі ці роки. Чия ж у цьому вина?
Хто винен?
Теперішні гонителі та ренегати також не впали на наші голови з якихось невідомих місць, усі вони якимось чином змогли зрости всередині нашого суспільства. Тому замість того, щоб шукати причин церковних бід серед можновладців, краще придивитися на своє минуле.
Чому ми домагаємося дотримання наших конституційних прав? Тому що хочемо, щоб люди мали змогу ходити до храмів, щоби наша свобода віри не ґвалтувалася державними чиновниками. Простіше сказати – хочемо жити, як і раніше: будувати храми та монастирі, мати свій духовний куточок, де нас ніхто не чіпав би, і продовжувати жити так, як жили до всіх цих подій. Але ж Бог будує Церкву не з каміння, а з душ, і Він чекає від нас примноження святих, а не цеглин.
Звичайно ж, набагато легше проводити церковні культурно-просвітницькі заходи, ніж приборкувати свої помисли та вчитися тверезості та богодумності. Але вузький і тернистий шлях, що веде у вічне життя, проходитиме не через душевне збудження, а через духовну працю. І жодні, навіть найцікавіші та пізнавальніші, лекції та моралі не замінять живого досвіду спілкування з Богом.
Часто мені доводилося чути в минулому, що ми живемо в такий час, коли святих і старців уже немає і не може бути, тому вчіться спасатися за книгами. Але це те саме, що сказати: «Ми живемо в таку годину, коли в Церкві немає і не може бути благодаті».
Чи прийдуть нові?
Останні наші старці покинули цей світ порівняно недавно: преподобний Кукша Одеський, схимонах Даміан (Корнійчук), схиархімандрит Прохор (Дубровський), схиархідиякон Іларіон (Дзюбанін), схиархімандрит Ісая (Коровай), схиархімандрит Феодосій (Орлов), схиігумен Геронтій (Захаров) та ін. Всі вони стали такими, якими стали, завдяки тому, що прожили життя, наповнене болем, випробуваннями та гоніннями.
Можливо, і в наш час, завдяки сучасним гонінням, з'являтимуться такі ж світочі віри та благочестя і не перерветься наступність святості на нашій землі. Але це не станеться само собою, а тільки в тому випадку, якщо серед нас знайдуться люди за духом, близькі цим старцям, і за життям рідні їм.
Між духовним і мирським
Якщо ми, як і раніше, всі свої надії та сподівання покладати на дієвість наших скарг і несподіванок, намагаючись захиститися від світу його ж засобами та методами, то можемо дійти до глибокого розчарування. Не допоможуть нам ні конституційні, ні міжнародні суди, безсилою виявиться ООН та інші міжнародні організації. Допомогти нам може лише Господь, а Він чекає від нас не підписів під петиціями, а зміни життя.
Скоріше за все, Бог не хоче, щоб ми жили «як раніше», бо «як раніше» вже не спасительно. Чи може бути спасительним для нас саме так, як зараз, а не так, як було раніше? Бог намагається оживити нас за допомогою дефібрилятора, а ми всі аж ніяк.
Вони знають, що роблять
Звичайно ж, можна навести за приклад апостола Павла. Адже він вимагав суду кесаря і захищався перед світською владою. То це так. Але якщо хтось не бачить різниці між проконсулом Феліксом, Порцієм Фестом, царем Агрипою та сучасними переслідувачами Христа, раджу ще раз перечитати книгу Дій.
Правителі, які судили апостола Павла, мали дуже невиразне уявлення про те, хто такий Іісус Христос, і ставилися до християнства з повною байдужістю, шукаючи у всьому лише особистої вигоди. Сучасні ж гонителі не тільки дуже добре знають, хто такий Христос, не просто розуміють, із Ким мають справу, але переслідують і ненавидять Церкву саме за те, що вона Христова.
Звертатися до цих людей за справедливим судом… звісно можна, спробуйте. Але значно більша біда, як мені здається, полягає в тому, що ми не уявляємо життя Церкви без опіки держави. Ми так з нею поріднилися, увійшли до такого тісного союзу, що вже не можемо жити один без одного. А це гірше за гоніння.
Є й інші приклади
Це прямі спадкоємці та учні тих, хто в такій же ситуації жив трохи інакше і при цьому досяг безперечної святості. Деяких із цих людей навіть устигли канонізувати.
Коли 1961 року закривали Глинську обитель, її старці не нарікали, не виводили на вулицю людей із плакатами, не влаштовували пікети, не писали гнівні листи до політбюро ЦК КПРС. Вони все прийняли, як Божу волю, і пішли спасатися туди, куди їх повів Сам Господь Бог. Саме тому вони не лише спаслися, а й освятилися величезною Божою благодаттю.
Правильний вибір
Паки і паки передаю слова їхнього прямого наступника: «Мета нашого життя не рятувати цей світ, що гине, а самим спасатися від світу, щоб не загинути разом із ним». Світ нас дурить. Не важливо, розумний ти чи дурний, він все одно зможе домогтися того, щоб кожен, хто живе своїм розумом, робив усе так, як завгодно світові, а не Богові. Всі наші реакції на гоніння, всі наші обурення, рефлекси нашого розуму на хід подій давно прораховані наперед мироправителями, і вони дуже раді, що ми всі робимо саме так, як вони того й бажали.
Звичайно, нікому не хочеться щось змінювати. Так було раніше добре. Ніби і в Церкві Богу служиш, спасаєшся, як тобі здається. Щоправда, у душі особливо нічого не змінюється. Але, може, я просто не бачу позитивних змін. Може, Бог приховує мою праведність, щоб я не загордився своїми невидимими чеснотами. Може, Господь і ховав би, якби було що…
Між внутрішнім та зовнішнім
На егоїзмі тримається весь світ, і ми нічим не кращі за інші, такі ж, як і ми, йогоїсти. Егоїзм – це похмурий замок злого, жорстокого чаклуна у нашому власному серці. Щоб зруйнувати його твердиню, необхідно зрозуміти всі його хитрощі, а не йти на поводу у своєї логіки та здорового глузду. Треба вчитися не розумом, а серцем розуміти те, що відбувається, не лише навколо нас, а й самих.
Для цього краще стежити не за низкою новин, що навіює зневіру та малодушність, а за своїми власними думками. Тоді ми з подивом побачимо, як наші «хороші» думки поступово знімають камуфляж і робляться поганими. Як погані думки стають нашими смертельними ворогами, які ведуть нас до забою. Тоді ми зрозуміємо, що першочерговим завданням людини є навести лад у собі, навчитися поступово Іісусової молитви і уваги до себе (тверезо) йти маленькими кроками до Христа, відсікаючи всі ті помисли, які рояться в нашій голові. Тоді і ззовні Бог керуватиме всім таким чином, щоб усе нам було на користь і спасіння.
Через знищення надуманого егоїзму народжується нове серце, яке не знає смерті, бо сповнене любові. Христос тільки показав нам шлях, але йти ним ми повинні самі.
Що ж на нас чекає далі?
Це запитання поставили молоді ченці одному літньому схимнику. Ось що він відповів:
− Розум повний страхів, серце безстрашне. Знаєте приказку: «Поки розумний думав, сміливий річку перейшов»? А в останні дні буде те саме, що завжди.
− Як нам це розуміти, отче? – запитали ченці.
– Люди залишили Бога та почали шанувати правителів, учених та багатіїв. І ті влаштували їм таке життя, що їм мало не здалося. Так буде й останніми днями: нікому мало не здасться. Але Любов переможе!
