Сьогодні Бог являє Себе в Йордані

Сьогодні Бог являє Себе в Йордані. Являє не під час виконання приписаного Законом релігійного обряду, як не явив Він Себе ні під час обрізання, ні під час принесення встановленої жертви за народження первістка. Являє Себе не на свято, не в Єрусалимському храмі, не під час урочистого богослужіння. Він являється під час дивного, але, водночас, добре відомого євреям обряду, якого, однак, не знає ані Закон, ані стародавнє іудейське передання.

Обряд цей був специфічний і новий: він сформувався не раніше III століття до нашої ери. То був цікавий час: весь культурний світ спостерігав агонію язичництва як релігії. Останнє, до того моменту, встигло видихнутися і знецінитися, залишившись у свідомості хоч трохи культурних людей необхідним, але порожнім ритуалом, а у свідомості черні – приводом для забобонів і страхів.

Століттям раніше завоювання Олександра Македонського відкрили античному світу Схід, і немає нічого дивного, що криза язичництва змусила шукачів істини звернутися до нового і невідомого.

Вже наступне століття стало століттям знайомства тогочасного «цивілізованого світу» з вірою іудеїв.

Вірою зовсім новою, ні з чим досі відомим не порівнянною, вірою, що відкривала людині Бога: суворе єдинобожжя, ревне дотримання Закону, з яким не йшла в порівняння жодна язичницька доктрина, одкровення істини, явленої Богом одному-єдиному невеликому народу, серед непрохідного невігластва язичницького світу.

Можна сказати, що інтерес найкращих людей античного світу до іудаїзму був зумовлений, у вірі євреїв вони побачили вирішення проблеми, породженої глухим кутом язичництва.

А ось перед євреями, навпаки, постала проблема. Справа в тому, що іудаїзм був на той момент не лише єдиною монотеїстичною релігією і не лише єдиним одкровенням істини. Це була ще й єдина релігія, яка абсолютно не передбачала жодного прозелітизму. Вона була релігією євреїв і тільки євреїв, ні про яку проповідь серед інших народів, ні про який прийом до іудейської спільноти інородців не те щоб мови не заходило – думки не виникало.

Але інородці самі знайшли, самі зацікавилися і самі прийшли.

Пояснити ж їм, людям зовсім іншої культури, до того ж з жагою до істини, що серед тих, кому Бог цю істину відкрив, їм місця немає, не в змозі були ані рабини, ані книжники, ані священство.

Залишалося одне – допустити можливість ставати іудеями для неєвреїв. Але одразу виникало питання: а яким чином неєврея можна ввести в єврейське суспільство? Є обрізання, воно заповідане Богом як своєрідна ініціація, як акт прийняття людини в середовище народу Божого. Але ж обрізують євреїв. Як (це при єврейській свідомості власної винятковості!) можна поставити неєврея, що походив з язичницького середовища, на один щабель з євреєм і зробити його іудеєм тільки за допомогою обрізання?

Потрібен був якийсь додатковий, попередній обряд, після якого інородця і тепер вже колишнього язичника можна було б допускати до обрізання. І такий обряд було вигадано. Він отримав назву «тевіла» і являв собою одноразове занурення людини у воду. Після цього неєврея можна було обрізувати та вводити в іудейську спільноту.

А тепер подивимося на те, чим займався Іоанн Предтеча. Він означав власне служіння як підготовку людей до приходу Спасителя. Один із головних мотивів його проповіді: «учиніть гідний плід покаяння і не думайте говорити в собі: "Ми маємо отця Авраама". Кажу бо вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння» (Мт.3: 8-9) . І дії, які вчиняв Хреститель, були під стать проповіді: він вимагав від людей сповідання гріхів і занурював їх у води Йордану. Тобто проробляв над іудеями, нащадками Авраама за тілом, практично ту ж дію, що ті проробляли над неєвреями, які бажали вступити до їхньої спільноти.

Отже, за твердженням Предтечі, приналежність до народу Божого забезпечує не єврейське походження і навіть не обрізання, а «гідний плід покаяння» – чистота серця і життя за заповідями Божими.

Спаситель, приходячи хреститися до Іоанна, свідчить про його служіння, кажучи: «Так годиться нам виповнити усю правду» (Мт. 3:15). Тобто Іоанн у своїй дерзновенності правдивий і правий. І правда його не суєтна людська? Як пророк він сповіщає правду Божу.

А правда Божа, як відомо, незмінна, вона одна на всі часи. І вона така, що залічувати себе до обраних Божих може лише той, для кого Закон Божий став законом життя. В реальності цієї правди жив Старий Ізраїль, в реальності цієї правди живе Ізраїль Новий.

Цей момент, що лише опосередковано стосується свята, у наш непростий час служить не просто історичною довідкою.

Ми живемо в часи гонінь на Церкву. Нам властиво вважати, що гоніння є попущенням Божим за гріхи, передусім нас, християн, за наші нездатність, небажання, невміння жити на тій моральній висоті, до якої закликає нас Євангеліє. Це й так, і не так.

З одного боку, безумовно, однією з причин гонінь є ми, наше життя, наші гріхи, наше потурання власним пристрастям та відсутність у нас імунітету до пороків світу цього. Але чому ми вирішили, що Бог просто комусь щось попустив робити? Поцікавтеся церковною історією, вникніть у те, як проходили і як переживалися Церквою гоніння минулого.

Бог не пасивно попускає гонителям творити зло Церкві, Він активно діє, очищаючи Церкву від усього того порочного, що розвинулося в ній за десятиліття благоденства, а також від тих, хто став носіями цієї порочності, завдяки кому дух світу цього увійшов у народ Божий.

Адже Іоанн Хреститель попереджав саме про це: «Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене» (Мт. 3: 10). І нам, гнаним і пригнобленим, треба не шкодувати себе, не нарікати на гонителів і не стрясати повітря великою кількістю непотрібних словес.

Треба перейнятися тим, щоб, очищаючи Свою Церкву, Бог не очистив би її і від нас, що видається наскільки неймовірно страшним, настільки ж, на жаль, і справедливим.

Отже, створимо гідний плід покаяння і нехай буде Господь милостивий до нас грішних!