Різдво, Вифлеємські немовлята та сучасна історія УПЦ
Сучасна історія Української Православної Церкви – відповідь усьому світу на головне питання.
Відразу після Різдва Христового ми згадуємо перших християнських мучеників. Вони не були хрещені у воді, але прийняли хрещення кров'ю, загинувши заради Христа. Це чотирнадцять тисяч Віфлеємських немовлят, кров яких стала першою основою фундаменту, на якому буде збудовано Церкву Божу. Перший її шар був залитий безневинними стражданнями дітей. Другий заснований на крові безкомпромісних мучеників перших століть християнства, які не мали навіть думки про те, щоб якось пристосуватися до світу і шукати точки дотику з гонителями заради церковної ікономії.
Вороги Церкви Божої вже неодноразово доводили нам, що скільки їм не поступайся, вони все одно робитимуть свою темну справу. Диявол від цих компромісів до Церкви добрішим не стане, Богові вони теж не потрібні.
Не вийде у вічності бути однією ногою в Царстві Божому, а іншою − в пекельних муках. Тому треба ще тут, на землі, визначитись, із ким я.
Ми дуже добре розуміємо, що стоїть за всіма тими процесами, які сьогодні відбуваються у світовій спільноті. Посткапіталістичне суспільство не матиме нічого спільного з демократією, а про права та свободи людини треба буде забути. Свобода заохочуватиметься лише в одному напрямку – людина повинна мати можливість вільно вибирати між тим чи іншим різновидом гріха.
Якщо нам здається, що для руйнування якихось традиційних релігійних цінностей потрібні майже сотні років, то ми глибоко помиляємося. Для цього навіть десятки років не знадобляться. І це вже майже науковий факт.
Рудий, рудий, конопатий – убив дідуся лопатою
Є така дитяча дражнилка: «Рудий, рудий, конопатий – убив дідуся лопатою». І не має значення те, що рудий «дідуся любив», що він «дідуся не бив». Якщо, наприклад, із завтрашнього дня по всіх каналах розповідати про те, що всі руді – це потенційні вбивці, і від них потрібно будь-що позбавлятися, то не сумнівайтеся – не мине і кілька років, як у це повірять 90 % людей.
У ЗМІ покажуть крупним планом, як при обшуках у рудих були виявлені на кухні ножі, якими ті, мабуть, убивали або збиралася вбивати своїх жертв, а також мучити тварин. У шафах у рудих буде знайдено літературу, в якій смакують тортури, вбивства, жахи та інше (вірші К. Чуковського, «Муму» Тургенєва або, ще гірше, «Вершник без голови» М. Ріда, «Вій» Гоголя, а то й «Парфумер» Зюзкінда). Через рік на рудих почнуть кидатися з ножами та небезпечними бритвами спочатку психічно неврівноважені та хворі люди, а ще через рік і здорові почнуть на них полювання.
І це не жарт, повірте, все саме так і було б. Сто років тому німці в Німеччині дуже добре ставилися до своїх сусідів – євреїв та циган. Але це тривало рівно доти, доки не включилася в роботу фашистська пропаганда.
Цькування УПЦ теж дуже добре показало істинність цього психологічного закону. Люди свято віритимуть у те, про що говорять пропагандисти, хоча це суперечитиме як безлічі фактів, так і здоровій логіці.
Під час геноциду в Руанді найбільші звірства відбувалися там, де був дуже чіткий прийом «Радіо тисячі пагорбів», і майже не було вбивств там, де мовлення цього радіо з якихось причин не вистачало.
У минулому столітті Оскара Уайльда засудили на два роки каторги за гомосексуальний зв'язок, але в наші дні він міг би цим пишатися. Так само суспільству можуть нав'язати все, що завгодно. Буде дозволено те, про що ще вчора було навіть бридко говорити. Те, що має викликати блювоту, буде викликати бажання. Те, що було обуренням, стане предметом захоплення. І багато вже стало.
Ти з Христом чи з дияволом?
Все рельєфніше виступає питання, яке ставить Бог кожному з нас: «Ти з Христом чи з дияволом?» Відповісти про себе: «Я з Христом», але жити «як усі» скоро навряд чи вийде. Сучасна історія УПЦ це дуже добре засвідчила. Нехай увесь світ дивиться та робить висновки. Те, що роблять із Церквою в Україні – ікона сучасних та майбутніх загальносвітових духовних процесів. Хто має вуха, щоб чути, очі, щоб бачити, розум, щоб розуміти – все зрозуміє, почує та побачить.
Незалежно від того, в якій країні знаходиться та чи інша Помісна Церква, її єпархії, парафії, монастирі – всі вони на даному етапі світового перезавантаження для збереження поточного статусу, положення та ін. повинні виконувати лише одну умову – завжди і в усьому дотримуватись поточної політики держави.
Різні країни можуть бути в стані війни і сповідувати прямо протилежні цінності, ідеї, і т.п. Це не важливо. Важливо інше – Церква повинна і навіть має бути у всьому підкорена владі саме своєї країни, дотримуватися їхніх вказівок і сповідувати їхні цінності. Якщо ті чи інші релігійні центри мають загальносвітове значення і наддержавний статус, то відповідно вони мають бути в повному послуху таким самим державним управлінцям, які модерують глобальні світові процеси в політиці, економіці та релігії.
Варіанти
А якщо це входить у суперечність із нашою вірою, священними текстами, духом, традицією? Тоді у вас два варіанти. Перший – шукайте компроміс, прогинайтеся, служіть державним інтересам до повного забуття Божої правди. Другий − ми вас спочатку зацькуємо, а потім і зовсім знищимо.
Під час епідемії коронавірусу вже було добре видно, хто який зробив вибір. Вилізла назовні зневіра деяких ієрархів у Бога і в таїнство Євхаристії, плазунство перед духом занепалого світу, боягузтво, малодушність. У Європі забороняли служити літургії і навіть хрестити дітей, в інших країнах побігли витирати лжиці, щоб не заразитися.
Чим? Смертю? Від кого? Хто нас врятував від Смерті? Виявляється, з Чаші Життя можна було сьорбнути смерті.
Одні митрополити забороняли у служінні тих, хто дерзав служити літургію під час карантину, інші пропонували створювати резервації та посилати туди тих, хто відмовляється від QR-кодів, треті навіть, випереджаючи події, побігли попереду паровоза занепокоєні питаннями екології. Хоча цей порядок денний з управлінського центру для перезавантаження світової економіки ще не був виписаний. Тоді вже було видно і зрозуміло, хто куди нас веде і хто кому служить. А війна вкотре підтвердила істинність цих спостережень.
А можна…? Ні, не можна
А можна просто служити Христу, жити за Євангелієм і вчити цьому людей, любити Бога, свою Батьківщину, не бажати іншим того, чого не хочеш собі, говорити не про ненависть, а про любов. Сучасна історія УПЦ дає вичерпну відповідь на це питання – ні, ні і ще раз ні. Чи ти зі світом, чи з Богом, інших варіантів бути не може.
І це стосується не лише нашої Церкви та не лише православних. Ми бачимо, що Суд Божий уже розпочався з Дому Божого і спостерігаємо, як це відбувається.
Перший варіант
Впевнено й рішуче дали присягу на вірність антихристу і свою згоду служити дияволу ті ієрархи, які борються за новий модерний погляд на взаємини між статями, заперечують сімейні цінності, піддають сумніву існування таких понять як «гріх», «брехня», посягають на гідність людини, на її свободу вибору та право жити по совісті.
Це ті, хто готовий беззаперечно служити кесареві, використовуючи амвон як місце для політичної пропаганди. Вони ведуть свою паству в пекло широкою і добре протоптаною дорогою. Таких лжепастирів насправді не дуже багато, але їх добре чутно і видно, для них відчинені навстіж двері до всіх владних кабінетів, їх носять на руках ЗМІ.
Другий варіант
Є й ті, хто зайняв протилежну позицію. Хто не побоявся також чітко і однозначно, без жодних компромісів і дипломатичних вилянь залишитися зі Христом, погодившись іти з Ним до кінця. Їх обмовляють, їх обзивають, труять у ЗМІ, оголошують зрадниками, ворогами чи їхніми посібниками.
Саме такими з т.з. українських ЗМІ є всі ті, хто ходить до УПЦ, хто там служить, молиться та взагалі живе не за методичками антицерковної пропаганди. Їх не бентежить, що всі ці люди − українці, що вони патріоти своєї Батьківщини, які захищають її від ворогів. Це не має значення, «Хто не з нами, той проти нас» – так їх навчав В. І. Ленін.
Окремо серед представників ієрархії Помісних Церков таких, хто відкрито та публічно озвучив свою християнську позицію і без страху кинув виклик вовкам, які готові їх розірвати на частини, не так уже й багато. Їх ще менше, ніж тих, хто також відкрито став служити світові та дияволові.
Третій варіант
Більша частина духовенства – ті, хто вирішив, що розумніше буде поки що промовчати і якось відсидітися. Ці церковнослужителі вважають за благо служити тихенько Богу, не висуваючись назовні, молитися в колі близьких і улюблених парафіян або керувати єпархією, монастирем, говорити нейтральні проповіді, акуратно обминаючи небезпечні теми.
У цьому вони по-своєму мають рацію, доки є така можливість молитися, служити Богу і людям, треба намагатися якомога довше цю можливість зберегти. Є клірики, які одержують зарплату від держави. Є ті, хто розуміє, що почни він давати євангельську оцінку тому, що відбувається, то отримає або тюремний термін, або заборону у служінні. Але рано чи пізно все одно доведеться ухвалити якесь рішення.
Чому ми виявилися не готові
Складність у тому, що більшість сучасних християн, за винятком тих, хто живе на Близькому Сході та деяких країнах Африки, прийшли до віри в благополучний час. Від них не вимагалося нічого, окрім як на своєму побутовому рівні жити у згоді зі Словом Божим, періодично ходити до храму, брати участь у таїнствах та інше. Кожен із них паралельно створював свій маленький сімейний затишок, бо дорожить його теплом та благополуччям.
Духовенство у цьому плані нічим не відрізняється від мирян. Біле духовенство живе своїм звичним сімейним та церковним побутом, монастирі − своїм статутом, і всі вони цінують спокій та стабільність. І досі якось усім вдавалося без жертв та потрясінь поєднувати свій внутрішній та зовнішній світ.
Видно, не судилося дожити життя у добробуті
Звичайно, за кожною службою ми згадуємо подвиги мучеників, молимося перед їхніми іконами, захоплюємося їхнім терпінням та вірою. Можливо, навіть десь у собі вважали, що живи ми в той далекий і жорсткий час, то також не здригнулися б перед мечем ката. «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1 Кор. 2:9). Але якось незвично швидко почало битися серце, коли не в житіях святих, а в реальному житті почали відбуватися події, що віддалено нагадують ті, що описані у святцях.
Кожен із нас потай сподівався, що ось так потихеньку доживе свій вік, буде в міру сил молитися, каятися, спасатися і піде зі світу спокійно, а там, дивишся, Бог не за нашими заслугами, а за Своєю милістю візьме до Себе. Але схоже на те, що не судилося. Доведеться робити свій вибір.
