Питання воєнного часу: евакуюватися чи залишитися?
Відповідь апологетам війни.
Сьогодні наші душі переповнені страхами про нинішні та майбутні лиха. Війна. Щодня гинуть сотні людей. Вибухи снарядів і ракет не просто руйнують будинки, вони вбивають цілі світи, в яких жило багато поколінь. «Експертам», які вишукують виправдання цьому геноциду в книгах Старого Завіту, вже давно відповів автор «Книги ступенів», який жив ще у IV столітті:
«Христос, зійшовши на землю, скасував ворожнечу і примирив усіх кров'ю свого Хреста. Відтоді, якщо хтось піднімається для війни, знай – не Бог піднімає його, бо Христос усунув війну. І якщо хтось, сповнений ревнощів, іде вбивати грішників, знай – не Бог посилає його, а власне зло повстає в ньому. Воскреслий Христос сказав: "Мир вам". Отже, прощайте, як і Христос простив вам. Відтепер із власної волі люди йдуть війною один на одного. Хто встає на ближнього свого, того Господь відкидає від Себе. Як вони воюють у цьому віці, так і в майбутньому страждатимуть за те, що не захотіли ходити шляхом миру, заповіданого Христом. "Якщо хочете крові, то ось вам кров Моя, пийте і майте життя, і не пийте крові один одного, щоб вам не вмирати", – говорить Спаситель. Але вони знову п'ють кров своїх братів і не соромляться. Роблять те, що Бог зненавидів і відкинув».
Але тих, хто став на стежку війни та відкопав у пеклі свій томагавк, навряд чи переконають слова безвісного сирійського подвижника. Адже і справді «диявол починається з піни на губах ангела, який вступив у бій за святу і праву справу» (Григорій Померанц).
Виїжджати чи залишатися?
Наше слово не до них, а до тих, хто зараз думає, як жити і що робити далі? Бігти чи залишатися на місці? Шукати укриття в країні далі чи, поклавшись на волю Божу, намагатися виживати там, де народився? Під час війни ніколи неможливо нічого прорахувати заздалегідь.
На самому її початку мені зателефонувала мама і запропонувала приїхати на «малу батьківщину» з метою безпеки. У великій геополітичній війні, кому буде потрібне маленьке невідоме містечко. Я відмовився, а тепер там, куди мене звали, стоять руїни, а місто практично стерте в обличчя землі. Зруйновано те, що вціліло у Другу світову: школа, де я навчався, будівля музею, збудованого ще 1901 року, млин Шредера (1894), сторічні будівлі райцентру. Розбомбили і те, що свого часу збудував мій батько, інженер-будівельник: Палац культури – місце дозвілля всіх дітей та дорослих міста, багатоповерхову величезну лікарню, церкву, де я воцерковлявся та вінчався, та багато іншого.
Отже, як же пізнати волю Божу? Як вчинити за тих обставин, де розум і логіка тобі нічим допомогти не зможуть. Старець Симон Безкровний на це запитання відповідає так: «Не варто ламати собі голову з того, куди бігти чи що робити. Краще припасти до Христових стоп, і Господь обов'язково вкаже шлях спасіння, по-перше, душі, а потім уже й усього іншого. Потрібно просто перебувати з Христом у своєму серці, і Бог негайно явить Свої чудеса кожному, хто щиро вірує. Залиш всякі думки і прихильності до свого тіла, зверни серце до набуття благодаті через молитву, і Бог, Всемогутній і Всезнаючий, збереже тебе».
До чого прихильний, там й опинився
З іншого боку, війна дуже добре свідчить про те, до чого прихильні наші душі. Вона дала нам можливість подивитися не тільки в обличчя смерті, а й на себе. Навіть найкращий і затишний будинок однак колись доведеться покинути. Навіть найкрасивіше і здорове тіло рано чи пізно з'їдять черв'яки. «До чого прихильний, − каже старець, − там і залишився». Виходить, що наші душі зіткані з землі, а не з неба. Наш розум живе пам'яттю минулого, прихильністю до сьогодення, страхами перед майбутнім. Це те, що не дає нам бути з Христом. Але тоді наша віра – лише самообман. У віруючої людини Христос стоїть на першому місці, а потім решта.
Куди б ми не поїхали, де б не опинилися, ми ніде не знайдемо щастя, яке може нам дати тільки Бог, який чекає на нас із відкритими обіймами. Для спасіння важливо не те, що відбувається навколо нас у світі, а те, що відбувається у нашій власній душі. Поки вона прикута до землі, нам не побачити небо. Поки ми прив'язані до своїх помислів, ми приречені на те, щоб страждати.
Як не хвилюватися за близьких
Це легко сказати, але дуже важко зробити. Хто з нас не переживає за своє життя, за життя своїх рідних та близьких? Хто не думає про те, як жити далі та чим годувати сім'ю? Наша стара людина ніяк не може зрозуміти в чому різниця між любов'ю і прихильністю. Хто любить, сподівається на Бога, а егоїст тільки на себе. «Не хвилюйся, для твого спасіння у Бога все йде як треба, якщо ти сам хочеш спастися… Згадай, де і як минуло твоє життя? Де все те, до чого раніше були прив'язані твоя душа і тіло? Воно стало нічим, лише спогадом...» (Старець Симон Безкровний).
Справді, я пам'ятаю, як нещодавно, до війни, я ходив рідним містом, де пройшла моя молодість, і шукав загублене в його закутках дитинство. Зазирнув до школи, щоби пригадати, відчути минулі роки… Але ні, все не те. Пройшовся знайомими вулицями, парком, стадіоном. Ось тут ми збиралися із друзями, тут грали в футбол… Але все вже інше. Зовні начебто нічого не змінилося, але чомусь усе не те. Дух не той. Хотів зустрітися з однокласниками, але на їхньому місці опинилися зовсім інші люди, які не мають нічого спільного з тими, хто ходив зі мною до школи. Все зникло, залишилися лише спогади…
«Те ж саме станеться і з рештою років, − пише старець. − Вічний тільки дух, який живе в тобі, його і слід шукати, пізнавати, щоб у вічності не розминутися з Христом. Утвердися у своєму дусі, тримаючись за Господа молитвою, і знайдеш спокій розуму. Тоді піде занепокоєння за своє життя та життя ближніх, зникнуть страхи та побоювання. Тоді до тебе прийде радість проста та тиха, яку ти відчував лише у далекому дитинстві. Так ти з Христом переможеш світ із його невичерпними скорботами».
Що ми маємо, чого не зможемо втратити?
«Дозволь задати тобі одне запитання. Розсуди сам: чим ти насправді володієш у вчорашньому дні чи завтрашньому дні?», − запитує старець.
О, колись я володів набором солдатиків «Льодове побоїще» (1970-ті). Як я був прив'язаний до цього воїнства! Скільки годин я провів із ними в битвах у купі піску, що була насипана під абрикосовим деревом у нашому дворі. Де вони зараз? Там же, де й магнітофон «Весна 202», який я купив, пропрацювавши всі літні канікули на будівництві лікарні, яку тиждень тому розбомбили авіаударами. Наступного літа я там же заробив на джинси, пошиті запорізькими циганами і ними мені продані під виглядом привезених із Америки. Де все інше, чим я так дорожив свого часу?
Ми є тільки тут і зараз
«Що ж таке сьогодні? − продовжує старець. – Це також фікція. Ти існуєш тільки цієї миті. Ось і все, чим ти можеш володіти. Наступної секунди тебе може не бути. Твоє в тебе заберуть. Але якщо ти зумієш зупинити розум у цій миті, вона стане вічністю, і вся ця вічність − твоя навіки, тому що вона є невичерпна Божественна любов. Це все, що залишено тобі Богом, є можливість любити і бути любов'ю. Все інше ти вигадав сам, з'єднавшись зі злом та його уявними фантазіями».
Виходить, ми повинні вибрати одне з двох: або жити й померти егоїстом, або, відмовившись від цього, стати вічним безсмертним духом – справжньою особистістю у Христі. Але для цього потрібно відмовитися від своєї самості, від того, що ми в собі вирощували з самого дитинства. Розум повинен втратити себе, щоб дати місце життю духу. З чого потрібно починати?
Бережи мир у душі
«Постарайся, – навчає старець Симон, – спочатку завжди бути спокійним і умиротвореним. Схвильованому і обуреному розуму Бог не може дати поради і допомогти розумінням, оскільки стурбований розум нічого не почує. Найкраща молитва у спокусі: "Господи, дай мені силу її стерпіти". Молися про те, щоб мужньо, стійко та безпристрасно пройти всі випробування».
Ми не почуємо Бога, якщо не навчимося мовчати. Слова Бога є голосом Божественного мовчання. Мовчання призводить до сердечної безмовності, а звідти з нами вже говоритиме Сам Бог. Велике благо – навчитися жити у мовчанні розуму. Але ще більше благо навчитися жити у благодаті Святого Духа, який перетворив людський дух. Але як це зробити?
Вправа до кінця днів
«Вранці починай своє розумне мовчання і відходь до сну в розумному мовчанні, не розлучаючись із пам'яттю Божою. Дуже важливо протягом дня помічати, як ти провалюєшся в помисли, до чого прив'язуєшся розумом, щоб постійно повертати увагу в своє серце. Роби це без сумнівів, і невдовзі розум сам посередині зупиниться в серці без жодних думок. І ти зітхнеш вільно. Тоді спочатку у своєму серці, а потім у кожній людині, ти побачиш Христа, а не чужі та бездушні тіні. Зрозумієш, що інші – це Христос. Примирись із Ним у своєму серці – і здобудеш небесний рай вічної любові ще тут, на землі. Безмежна любов Христова не робить відмінностей між друзями та ворогами – це її головна ознака. Коли інші стають дорожчими за нас самих, тоді в серце входить Христова любов» (Старий Симон Безкровний).
