Час, коли радість мене любила...
Пам'ятаєте слова зі старої пісні: «Час, коли радість мене любила, більше не повернути ні за що, ніколи»? Це ніби про дитинство написано. Про дитинство, яке не повернути.
День зачаття Божої Матері святими богоотцями Іоакимом і Анною став для мене чудовим приводом звернутися до вічної та радісної теми дитинства. Адже і Сам Господь однією з необхідних умов спасіння ставить наше навернення до стану дитини.
Втрата дитинства
Головна наша відмінність від дитини в тому, що ми маємо «дорослий розум». Це такий сірий накип думок у нашій голові, який потім все життя заважатиме нам жити. Це те, що заважає нам бути зі світом на «ти».
Дитина, яка щойно вийшла з печі Божого задуму і ще не встигла загуснути і затвердіти своєю дорослістю, бачить і розуміє світ зовсім інакше. У неї ще немає того егоїстичного «Я», яке потім почне ділити світ на «своїх» та «чужих», на тих, від кого можна отримати зиск, і на тих, від кого не можна.
Доросла людина ніколи не підійде до тебе на вулиці і не скаже: «Як тебе звуть? А давай будемо дружити». Наше горде, незграбне, громіздке «Я» витіснило з себе дитину, яка вміла знаходити радість в усьому, що її оточує. Щоб знову повернутися і стати дитиною, «яких є Царство Боже», треба народитися заново, розірвавши плаценту власного егоїзму та самості.
Бог не лише наш Отець, а й наша Мати
Доросла людина перегризала зубами своїх гріхів пуповину, що зв'язує її душу з Богом, який є не тільки нашим Отцем, але й Матір'ю. Французький історик і богослов Олів'є Клеман звертає увагу, що єврейське слово «рахамим» (Божественне милосердя) походить від «рехем» (матка). Бог пов'язаний зі Своїм творінням так само, як мати пов'язана зі своєю дитиною.
Дітям відкрито те, що не можуть осягнути мудреці та розумники цього світу (Мф. 11:25-26; Лк. 10:21). Невинна дитина – лист Бога до кожного з нас. Не тільки наші діти, а й дитинчата звірів відкривають перед нами таємницю невинності й святості всього творіння, яке існувало до того, як гріх увійшов у світ. Тому так зворушливо на них дивитися, так радує душу їхня простота, чистота і захоплення отриманим даром життя.
Але мине трохи часу, і все це кудись зникне.
Метаморфоза дитинства
Подивіться на чудового білявого хлопчика, який, ніжно обійнявши сестричку, світлим дитячим поглядом із легкою доброю посмішкою дивиться на нас зі старого фото. Він навіть зовні нагадує маленьке янголятко. Але мине час, і цей ангел перетвориться на демона, який писатиме Молотову та іншим членам ЦК РКП(б) про те, що чим більше вдасться розстріляти представників «реакційного духовенства і буржуазії», тим краще. (Лист В.І. Леніна від 19 березня 1922 р.)
Кінець дитинства збігається з початком самоствердження власної «гідності». Коли наше Я починає поступово сповнюватися образами, переконаннями, задоволеннями, думками, думками, претензіями, невдоволенням, амбіціями тощо.
Пухлина нашого егоїстичного досвіду розростеться метастазами пристрастей у душі, гіпертрофує інтелект, вилазить назовні гострими кутами «думки про себе». Захворівши самою собою, людина починає самостверджуватись, судити, оцінювати, зневажати, звеличуватися, багатіти грошима, дипломами, майном, посадами, поки не донесе до своєї могили весь цей порох. Тому Христос і закликає нас залишити багатство цього світу, що гине, для того, щоб повернутися до первісної блаженної бідності дитинства.
Але повернутися туди не так просто, тим більше що та стежка, якою ми прийшли в доросле життя, вже давно заросла лопухами та бур'яном.
Вічні питання
«Де я був до того, як став бути?» – питав я самого себе в сім років, лежачи в тіні кущів малини, що густо розрослися. Спробую відповісти собі через сорок сім років. Я був думкою, задумом, який жив у Бозі завжди. Оскільки Бог був, є і буде завжди, і в Ньому Самому немає жодних змін, то виходить, що і я в Ньому живу вічно. Тому що думки Бога також не зазнають жодних змін. Бог не думає, Він є Той, Хто Є.
І ще задовго до того, як я з'явився в цьому світі, Він готував для мене місце в ньому, через історію, події, долі безлічі поколінь. У цьому є одному Йому знаємий сенс, який я теж мушу якось зрозуміти, щоб не прожити своє життя даремно.
Я не брав жодної участі у своєму виникненні, і це дивно для мене. Я не можу увійти в думку Творця про мене, проте я і є ця сама Його думка. Тепер мені потрібно через молитву і досвід життя навчитися взаємодіяти з Богом, який мислить про мене.
Це і є головним таїнством життя кожної людини.
Пізнання та розуміння
Першим послухом на цьому шляху для нас є входження в річку часу, дотик, причастя до таємниці життя через світ, створений Творцем. З дитинства людина пізнає світ Божий серцем. Вона бачить у всьому сущому четвертий вимір, тінь якого лягає від Сонця вічності. Пройде зовсім небагато часу, і спочатку дитячий садок, а потім і школа поховають це пізнання і заб'ють у місце поховання осиновий кілок.
Вони привчать дитину думати головою, а не серцем. І почне вона зубрити на шкільній лаві, де там у квіточки знаходиться маточка, де тичинка, де квітколожа, а де квітконіжка. Світ перетвориться з дива творіння на розчленований безжальним скальпелем науки труп, копатися в якому не буде жодного інтересу.
Наші пращури, ще не зіпсовані отрутою наукових даних, знали про птахів, дерева, рослини і тварин набагато більше, ніж сучасні академіки всі разом узяті. Але ми ці знання давно згубили. На зміну знанням про світ прийшли наукові відомості, усереднену суму яких треба було отримати, пройшовши курс середньої освіти.
Але наші діти позбавлені навіть цього. Нині мозок дитини мало не з дитинства поринає у світ цифрових технологій – цієї диявольської фантазії, альтернативи Богом створеного світу. Так формується нове мислення нового світового порядку, оскільки синапси мозкових волокон завдяки зануренню у віртуальні світи нинішнього покоління програмуються інакше, ніж це було протягом усієї історії людства.
Людина як цінність, як диво, як образ Божий, перетворилася, на думку А. Шопенгауера, лише на «тривалий слід злягання». Колись мами, бабусі розповідали дітям на ніч казки, тепер няньками для дітей стали планшети та смартфони.
Ненависть світу до дитинства
Світ, що лежить у злі, не любить дитинства і робить все, що від нього залежить, щоб діти були позбавлені того, що їм дано по праву народження. Невипадково першими мучениками за Христа стали Вифлеємські немовлята. Дитина приходить у світ як жива ікона Бога. Кожне з немовлят виходить із горнила материнської утроби з обличчям, накресленим пензлем Господнім. Але потім мода, школа, нав'язані світом стандарти «краси» спотворять його всіма доступними світу засобами.
Але незважаючи ні на що, десь у самих глибинах людської душі живе дитя, яке Бог запропонував нам взяти за зразок того, що наповнює Царство Небесне (Мф. 18:1-9). «Звернення в дитину» не можна зводити лише до дитячої незлобності, слухняності та наївної простоти. Йдеться не про виховання почуттів, а про повернення до людяності, до любові, через яку ми прийшли в буття, до царської дитячості, яку ми проміняли на рабство світу.
Але головне – це те, що діти носять у собі ще не витрачену Божу любов як запоруку, дану їм від Духа Святого. Тому дитині присутність Божа відкривається через творіння особисто їй як таїнство, через одкровення і здивування.
Ми не раз чули на проповідях про те, як преподобний Серафим Саровський молився на камені, як він звершував суворі подвиги, долаючи бісівські спокуси, але чомусь дуже рідко згадуємо, як батюшка Серафим грав у хованки з дітьми. Уникаючи спілкування зі нудними дорослими, преподобний старець ніколи не відмовляв у спілкуванні дітям і любив із ними грати в дитячі ігри. І цей приклад може набагато більше розкрити суть святості, аніж розповіді про чудеса, звершені старцем.
Дитині не потрібна релігія
Прийшовши у світ, дитина насамперед починає плакати. Але трохи згодом вона вчиться усміхатися – спочатку мамі, а потім усьому, що її оточує. Розуміння світу викликає у дітей безліч питань, на які ми не знаємо правильних відповідей. Відповідь на запитання «Що це?» знав тільки первозданний Адам, який бачив сутність творіння і нарікав йому Імена. Ми ці Імена вже давно забули, нам відомі лише прізвиська у формі бездушних визначень.
Дитина не потребує релігії, одягненої в догмати, перекази, та ще й вкритої коростою держави. Їй не потрібен ритуал і богословські визначення. Нещодавно прийшовши у світ, діти ще до кінця не відокремлені стіною від нетутешнього життя. Їхнє «тепер» якимось таємничим і незбагненним чином пов'язане з тим, що буде «потім», коли «часу вже не буде» (Об'явл. 10:6).
Немовля ще розуміє мову творіння, яка спочатку була вкладена в кожного з нас. На відміну від дорослого, дитина вміє чути і бачити світ. На жаль, з віком вона почне чути лише саму себе, ставши німою і глухою до всіх тих знаків і мОв, на яких до неї звертається буття. Світ довкола нас продовжує звучати, як і раніше, але ми вже не розуміємо його слів. До нас доходять тільки його крик і стогін у вигляді землетрусів, катаклізмів та інших лих, справжньою причиною яких є людський егоїзм і жорстокість до Божого творіння.
Звернутися і стати як дитя означає навчитися істинному спілкуванню з Богом і світом навколо нас мовою любові. Шлях Церкви почався з поклоніння волхвів і пастухів Богонемовляті, новонародженому Богу, замотаному в пелюшки. Але й завершиться цей шлях поклонінням «малих цих» – дітей, які відкинули свою тяжку гріховну дорослість перед порогом Божого Царства.
