Точка зору: карантин і євхаристія
На словах легко міркувати про пустельників, затворників, Марію Єгипетську. Але чим у реальності загрожує нам перспектива, хай тимчасово, лишитися без храму і Євхаристії?
Отже, коронавірус з не найважливішої теми міжнародних новин перетворився в реальність сьогоднішньої України. Реальність, що одних лякає, інших дратує і всіх обтяжує. Режим карантину, обмеження в звичному й буденному, повсюдна напруга...
І, поряд з цим, такі незвичні профілактичні заходи в Церкві: порожні храми, парафіяни в медичних масках, служби на вулиці. І, мало того, вже майже тиждень носиться в повітрі інформація, що можливе посилення профілактичного режиму може призвести мало не до закриття храмів на період карантину. Є від чого напружитися.
Однак, настільки несподівано звалившись на нашу голову, карантин може бути вельми корисний саме для нас, православних. І зовсім не тим, що, акуратно дотримуючись карантинного режиму, ми убезпечимо себе й своїх близьких. Карантин – прекрасна можливість подивитися на звичні речі під незвичним кутом.
Безперестанний рух, поспіх, прагнення завжди бігти попереду паровоза, навіть якщо паровоз вигаданий, не дають людині можливості поглянути ні вгору, ні всередину себе.
Біда сучасної людини в тому, що, будучи зануреною в суєту, несучись по життю бігом і не дозволяючи собі зайвий раз передихнути, вона нічого не бачить навколо себе. Безперестанний рух, поспіх, прагнення завжди бігти попереду паровоза, навіть якщо паровоз вигаданий, не дають людині можливості поглянути ні вгору, ні всередину себе. Людина з часом звикає до речей, що здаються звичайними, непорушними і само собою зрозумілими. Краса природи, любов близьких, здоров'я, радість батьківства (материнства)... Все це й окремо, і разом – безцінний Божий дар. Але хто думає про це в процесі бігу по життю?
Приблизно те ж у нас і в церковному житті. Для нас, в переважній більшості, Церква – свого роду життєва константа. У покоління 60-70-80-х років немає досвіду обмежень у церковному житті, припинення богослужінь, закриття (нехай навіть тимчасового) храмів. Вільний доступ до храмів, святинь, служб, таїнств – все це сама собою зрозуміла норма й ніяк інакше.
Людина з часом звикає до речей, що здавалися звичайними, непорушними і само собою зрозумілими.
Хто й коли в звичному бачив Божий дар? Хто і коли цінував само собою зрозумілі речі? І ось роками ми з легким серцем пропускали навіть недільні літургії, запросто запізнювалися або йшли задовго до кінця. Скільки з нас таких, хто, навіть готуючись до Причастя, міг дозволити собі з'явитися в храмі не перед початком літургії, а перед початком читання Євангелія. А міркування про необов'язковість відвідування всенічної, якщо не причащаєшся? А звичка, що стала поганою традицією, йти з тієї ж всеношної відразу після помазання? Та й чи перелічиш всі?
І раптом – у храмі не більше десяти осіб, причащаємося не масово, на горизонті замаячила перспектива припинення богослужінь по всій країні...
Як мало, виявляється, нам потрібно, щоб ми враз перестали відчувати себе доморощеними релігійними філософами, кімнатними богословами і літургістами парафіяльного масштабу.
Ось тут-то й стало зрозуміло, що «само собою зрозуміле», насправді, найголовніше. Це на словах легко міркувати про пустельників, затворників і Марію Єгипетську, а в реальності лише одна перспектива тимчасово залишитися без храму, без Євхаристії, без цих нескінченних всенічних, зрештою, вселяє в душу страх, невпевненість і відчуття втрати ґрунту під ногами.
Як мало, виявляється, нам потрібно, щоб ми враз перестали відчувати себе доморощеними релігійними філософами, кімнатними богословами і літургістами парафіяльного масштабу. І зрозуміли, чого насправді варті ті «великі й багаті милості», яких ми просимо у Бога за кожним богослужінням, яке, в свою чергу, і саме – Божий дар, що анітрохи не втратив життєвої необхідності, не дивлячись на звичність і неоціненість.
Є над чим замислитися, чи не правда?
