Сходи сходження на небо преподобного Іоанна Синайського
У 4-ту неділю Великого посту Церква святкує пам'ять Іоанна Ліствичника, праці якого належить одне з найбільш душекорисних творінь християнської літератури.
Іоанн Ліствичник, пам'яті якого присвячена ця неділя Великого Посту, залишив після себе класичний твір по православній аскетиці. Починає він свою працю з цілепокладання духовного життя. А воно, насамперед, полягає, на його думку, в тому, щоб перемогти в собі самість і себелюбство, цю основу егоїстичного розподілу особистості.
Преподобний Іоанн відразу попереджає нас про згубність крайнощів в духовному житті. Найкращий шлях – золота середина. Боротись потрібно так, щоб не брати на себе ту ношу, яку ми потім не в силах будемо понести, але і щоб не схилятися до зніженого і духовно малорухомого життя. Правильно обрана міра – основа нашого духовного подвигу.
Лише стосовно до покаяння преподобний Іоанн не покладає ніякої міри. Тут він пропонує триматися завжди тієї максимальної напруги, на яку тільки людина здатна. «Хто істинно трудиться про своє спасіння, той всякий день, в який він не оплакує гріхі свої, шанує втраченим, хоча б і здійснив у нім якісь добрі справи».
Правильно обрана міра – основа нашого духовного подвигу.
Святий описує своє відвідування обителі під назвою «Темниця», яку він іменує країною плачучих. Ті покаянні праці, які покладали ченці в цій обителі навіть для того часу, коли подвизався преподобний Іоанн були найвищою мірою подвигу. У «В'язниці» у ченців були «коліна, заціпенілі від багатьох поклонів; очі, потьмянілі і глибоко впалі; віки, позбавлені вій; щоки, вражені і обпалені гарячістю багатьох сліз; обличчя, зів'ялі й бліді, нічим не відрізнялися від мертвих...»
В цілому, на думку Іоанна Ліствичника, цінність покаяння вимірюється не кількістю понесених праць, але ступенем придбаного смирення. Однією із справ християнина є постійне оплакування самого себе.
«Багато хто отримав спасіння без прорікань і осіянь, без знамень і чудес, але без смирення ніхто не увійде в небесний чертог».
Головними ворогами душі преподобний Іоанн вважає пристрасті, які в ній гніздяться. Пристрасті – це природні імпульси душі, спотворені неналежним поводженням людини. По мірі подолання тієї чи іншої пристрасті купуються і протилежні їй чесноти. Святе смирення – це основа спасіння. «Багато хто отримав спасіння без прорікань і осіянь, без знамень і чудес, але без смирення ніхто не увійде в небесний чертог».
У кожній з трьох частин душі живуть відповідні їй пристрасті. У дратівливій частині знаходиться гнів, печаль, смуток. У жадальній – обжерливість, блуд, сріблолюбство. У розумній – марнославство і гордість.
Безпосереднє породження гніву – пам’ятозлобство – пов'язане з ним, як кільце в одному ланцюгу пристрастей.
У «Слові про гнів і безгнів’я» в «Ліствиці» преподобний Іоанн дає опис процесу розвитку пристрастей, пов'язаних з гнівом. Для позначення цієї пристрасті поряд зі словом «гнів», «злість» Іоанн Ліствичник використовує також «запальність», «лють», «дратівливість», між якими вимальовується така ж різниця, яка є між немовлям, дитиною і змужнілим юнаком: «Гнів – пригадування прихованої ненависті, бажання зробити зло образнику. Запальність – миттєве запалення серця... Дратівливість – легко мінливий рух норову в неподобство душі».
Безпосереднє породження гніву – пам’ятозлобство – пов'язане з ним, як кільце в одному ланцюгу пристрастей. Іоанн Ліствичник, визначаючи пам’ятозлобство, малює нам ряд яскравих епітетів, серед яких – «відчуження любові», «зберігання провин», «припинення моління».
З пам’ятозлобством несумісна ні молитва, ні покаяння.
Ворожнечу з любов'ю інакше можна назвати ненавистю до всіх оточуючих людей, унаслідок якої одержимі цією пристрастю довгий час, а може і все життя, з гіркотою і недоброзичливістю дивляться на своїх кривдників.
З пам’ятозлобством несумісна ні молитва, ні покаяння. Відзначаючи те, наскільки важко злопамятному просити прощення, Іоанн Ліствичник пропонує каятися і смирятися перед ближнім, принаймні, на словах, щоб згодом від лицемірного покаяння прийти до щирої любові.
Наступний за гнівом і пам’ятозлобством етап – лихослів'я – дитина цих пристрастей. Іоанн Лествичник називає лихослів'я тонкою недугою, оскільки зовні вона здається безпечною та незначною для душі, однак наслідки її важкі. Ліствичник порівнює цей порок із непомітною п'явкою, «яка висмоктує і поглинає кров любові». Люди з тяжкою, але зовні невидимою ношею лихослів'я, готові нападати на інших за дрібні, але зовні помітні недоліки.
Двері лихослів'ю і засудженню відкриває багатослівність.
Для лікування цієї хвороби Іоанн Ліствичник рекомендує піклуватися про свої гріхи і оплакувати їх, «хоча б побачив, що сліз з очей вийшла ціла річка Йордан», а у ближнього помічати лише чесноти, подібно збирачеві винограду, який їсть тільки стиглі ягоди. Нарешті, Іоанн Ліствичник пропонує краще не вірити своїм очам, ніж засуджувати, коли гріх відбувається явно.
Двері лихослів'ю і засудженню відкриває багатослівність. Цей порок провокує або посилює дію інших пристрастей. Іоанн Ліствичник називає його «троном марнославства», «слугою брехні», «предтечею сну», «закликанням зневіри». На думку преподобного, той, хто «знає пахощі сходження з небес вогню, як бджола диму, бігає людських зібрань».
З найбільш небезпечних наслідків неприборканості мови Іоанн Ліствичник називає брехню, яку він відносить до тяжких гріхів, оскільки вона свідчить про приховане у серці лукавство й лицемірство. Брехнею людина зв'язується з марнославством і возвеличенням. Брехун виправдовується благими намірами і навіть вважає, що неправдою здійснює праведну справу заради порятунку ближніх. Виганяється брехня страхом Божим і чуйною увагою до голосу совісті.
Обжерливість, за визначенням Івана Ліствичника, люта недуга, голова та двері усім пристрастям.
Смуток – заключна ланка цього ланцюга; він брехливий за природою і являє перед християнином перевернутий, спотворений світ. Смуток зводить наклеп на Самого Бога, ніби Він немилосердний і нелюдинолюбний. Ця думка повторюється у «Ліствиці» неодноразово: лукавство демонів полягає в тому, що до падіння вони представляють Бога людинолюбним, а після падіння – невблаганним.
Обжерливість, за визначенням Івана Ліствичника, люта недуга, голова та двері усім пристрастям, яка служить передумовою для розвитку ганебної блудної пристрасті. Пристрасть обжерливості ненаситна, безрозсудна, несамовита і люта, «людина не насичується, хоча би пожерла весь Єгипет і випила річку Ніл». Центральну роль у боротьбі з черевом грає утримання.
Аналіз блудної пристрасті, цього «первородного сина» ненажерливості, у «Ліствиці» оригінальний. Боротьба з розпустою за чистоту вимагає від подвижника засвоєння безтілесного єства, а також перетворення плотської любові в божественну любов, якою і відображаються нападки похоті. Очевидно, що ця зміна не може бути здійснена людськими силами, «бо неможлива річ, щоб хтось переміг свою природу».
Єство може перемогти лише Той, Хто більше єства, тому подвижник повинен неміч своєї природи покласти на Бога, і Він Сам розорить будинок плоті і збудує дім для душі. Іоанн Ліствичник виділяє кілька основних способів боротьби з блудною пристрастю: тілесний труд, стриманість, чування, смиренність і безгнівливість.
«Початок сріблолюбства – намір подавати милостиню, а кінець – ненависть до бідних».
Слідом за пристрастю блуду Іоанн Ліствичник пропонує розгляд «тисячоглавого демона» – сріблолюбства. Під сріблолюбством преподобний Іоанн передбачає не тільки пристрасть до накопичення грошей, але і всяку прихильність до земних благ, зажерливість в цілому. Ця прихильність до світу затьмарює розум подвижника. Іноді грошолюбство полонить душу подвижника благими цілями, наприклад збирати гроші на храм або заради їх роздачі бідним. Іоанн Ліствичник викриває цей обман в афористичному вислові: «Початок грошолюбства – намір подавати милостиню, а кінець – ненависть до бідних».
Кінцевою ланкою згаданого ланцюга вад і прямим наслідком обжерливості є бездушність. Духовну бездушність, за подобою омертвіння хворих органів тіла при відсутності лікування, Іоанн Ліствичник визначає як крайню ступінь зневаги. Нечутливість впроваджується в саму природу людини. Преподобний Іоанн закликає озброїтися проти неї безперестанною молитвою і страхом Божим і подвизатися проти застарілих пристрастей, які послужили причинами її виникнення.
Марнославство полягає в тому, що людина замість догоджати Богу постійно бажає красуватися перед людьми, що марно й безглуздо.
Остання група пристрастей має підставою марнославство, яке народжує гордість і, врешті-решт, призводить до богохульства. Відмінність між марнославством і гордістю він бачить таке ж, «яке між дитиною і чоловіком, між пшеницю і хлібом, тому що одне – початок, а інше – кінець». Марнославство полягає в тому, що людина замість догоджати Богу постійно бажає красуватися перед людьми, що суєтно й безглуздо. Марнославство знецінює будь-які чесноти, знищує плід подвигів.
Із зростаючого марнославства розвивається гордість: «...початок гордості – кінець марнославства». Гордість – найстрашніша пристрасть, яка може опанувати душею подвижника.
Горда людина бачить себе не тільки вище за людей, зневажаючи їх, але і вище Самого Творця, відкидаючи Його допомогу і сподіваючись на свої сили. Ця недуга називається божевільною, так як хвалитись чужим, тобто даним від Бога – дійсно брехня і затьмарення розуму. Поширеним небажаним наслідком укоріненої гордості є позбавлення розуму. Іоанн Ліствичник зазначає, що лікування цієї пристрасті вкрай важко: горда людина ніколи не визнає себе такою, тому навіть святий не може допомогти їй, тільки Сам Бог.
Гордість – найстрашніша пристрасть, яка може опанувати душею.
Далі преподобний Іоанн описує ступені чеснот. Три ступені Ліствиці, в яких розбираються християнські чесноти, за обсягом дорівнюють попереднім шістнадцяти, в яких йде мова про боротьбу з пристрастями.
Основа і початок духовного життя – це смирення. Йому передує лагідність, подібно до того, як сходу сонця передує зоря. Іоанн Ліствичник характеризує лагідність, як «незмінний розподіл розуму, який і в честі, і в безчесті перебуває однаковим», тому вона протистоїть будь-яким формам дратівливості і гніву, зміцнює в подвижника терпіння, вчить його любові до ближніх.
Покірливий чоловік здобував дитячу простоту у поводженні і став нездатним до лукавства, а нелукавий перебуває в стані первісної чистоти. Досягнувши ступеню смиренномудрості, подвижник входить у якісно новий стан, який неможливо точно передати словами, його можна осягнути лише особистим досвідом. Він стає недоступним для демонів, оскільки жоден гріховний помисел не може спокусити смиренне серце. По суті, смирення зводить людину в стан, в якому вона не може впасти.
Смирення не виникає раптово, йому передує багато праці, і починає проявлятися воно задовго до розкриття в душі надприродних станів. Подібно до того, як гордість супроводжує будь-який гріх, так і смирення – будь-які чесноти. Розум, вкорінений у волі Божій, поступово пізнає себе, а в досконалих його осяяннях поширюється також на оточуючих. Такому подвижнику відкривається правильне поняття про свій реальний духовний вік, загострюється почуття найменших провин. Пізнавши себе, він далекий від гордості і бачить кожну людину ліпшою за себе. Іоанн Ліствичник зазначає, що лише в православ'ї можна здобути справжню смиренномудрість. За його словами, не може стати смиренним іновірець або єретик, так само як вогонь може загорітися від снігу.
Останні 4 ступені «Ліствиці», що оповідають про безмовність, молитву, безпристрасність і любов, описують вищі стадії особистого з'єднання з Богом. Така людина постійно стоїть перед Богом і служить Йому.
Молитва є основною діяльністю християн. Продовжуючи давню традицію християнських апологетів, що підкреслювали вселенську значимість молитви, Іоанн Ліствичник говорить, що молитва є «утвердженням світу». Будучи єднанням і розмовою з Богом, молитва вимагає глибокої підготовки. «На хартії моління нашого та накреслимо насамперед щиру подяку; другим віршем нехай буде сповідання душевне». Подяка виявляється підставою молитви, а невдячність – однією з перешкод до отримання просимого.
Іоанн Ліствичник один з перших письменників, який прямо говорить про молитву Іісусову.
Іоанн Ліствичник виділяє рівні, або етапи, молитви. Це:
- відкидання думок,
- заключення розуму в словах молитви,
- захоплення до Господа.
Вищі етапи він називає різними іменами, говорячи про «внутрішню», «істинну», «ревну» і «чисту» молитву, однак не роз'яснює ці визначення.
Неодноразово згадується в «Ліствиці» безперервна молитва. При цьому вона не може замінити регулярну статутну молитву – навпаки, вона допомагає їй. Молитовна практика, така як роздуми над псаломськими віршами, може тривати навіть уві сні. Іоанн Ліствичник вчить також про особливу безперестанну і єдинослівну молитву, супутню безмовності і що полягає в безперестанній думці про Іісуса. Він – один з перших письменників, який прямо говорить про молитву Іісусову.
Любов описується у Іоанна Ліствичника як вершина аскетичного життя.
Безпристрасність є кінцевим результатом духовної брані. У безпристрасній душі панує божественна гармонія: почуття підпорядковані розуму, а розум піднімається «над всією тваррю», вся душа стоїть перед обличчям Господнім, і навіть тіло стає нетлінним. Досягши цього стану, людина має в собі Бога, Який керує її словами, справами і думками. Для Ліствичника безпристрасність позначає збирання всіх роз'єднаних прагнень душі і перетворення їх в єдине прагнення любові. Найкоротшим шляхом до нього є смирення. Любов же описується у Іоанна Ліствичника як вершина аскетичного життя.
Преподобний Іоанн Ліствичник, як і багато інших святих отців, праці яких стали класичними посібниками з аскетики, був насамперед практиком. Він зміг передати нам свій живий досвід дослідження глибин духовного життя. Але, щоб до кінця зрозуміти безцінну спадщину святих отців, потрібно проникнути не скільки в букву, скільки в дух їхнього життя, у чому нехай допоможе нам Бог.
