Сад тиші та амфітеатр смерті
Недільна проповідь на Євангельське читання у Неділю 24-ту після П'ятидесятниці.
«Учителю! Що мені зробити, щоб успадкувати вічне життя?» - це запитання, яке поставив Христу якийсь законник, ми чуємо у недільному Євангельському читанні .
Кому потрібна відповідь на це запитання зараз? Кого взагалі цікавить у цей страшний час душа? Людям важливіше знати, коли закінчиться війна або коли дадуть електрику, воду, тепло. Воно й зрозуміло, нас цікавлять насамперед проблеми, актуальні для того місця і часу, в якому перебуває наше тлінне тіло.
Можливо, якби ми частіше питали про те, що маємо зробити для свого спасіння у мирний час, то й війни зараз би не було.
Але, на жаль, для більшості людей, які виявилися втягнутими в цю бійню, питання вічного життя були нецікавими. Тому навряд чи хтось із них зрозуміє, що саме в цьому і полягає головна причина не лише війни в Україні, а й взагалі всього того, що сьогодні відбувається у світі.
Людство стало схоже на старе дерево, що всихає. На ньому лише де-не-де видно зелені листочки і майже немає добрих плодів. Наразі робиться остання і, найімовірніше, безуспішна спроба пробудити рух соків життя в цьому дереві. Якщо біль, скорбота, мука не викличе в людях страх Божий і покаяння, то це й призведе до кінця світу.
Поки живцем померлі творять свою мертву справу на землі – вбивають, руйнують, мучать, катують, називають чорне білим, а біле чорним, лукавлять, брешуть тощо, нам потрібно схопитися за цей залишок часу і знайти правильну відповідь на запитання, яке поставив законник Христу. Що ж я маю зробити? Як прожити у ці темні часи, щоб переселитися у світ світла?
Щоб увійти:
В страну, где нет ни тени зла,
Где нет раздоров и убийств,
Где жизнь души всегда чиста,
Как свежий, белый, новый лист.*
Тим більше, що часу для цього у нас, мабуть, залишилося зовсім мало. Поки воїни пекла збирають в пекельні засіки багатий урожай безглуздо прожитих життів, нам потрібно встигнути вхопитися за ризи Христа і одягнутися в «білий одяг», щоб не викинутись зі шлюбного бенкету туди, «де буде плач і скрегіт зубів» . Меч війни зараз косить усіх підряд, без розбору. Він не сортує убитих, а лише відправляє туди, де відбувається відокремлення праведників від грішників. Війна так само, як і епідемія, забирає життя як у добрих, так і злих. Бог завтра життя нікому не обіцяв.
Для того, щоб загиблих душ стало якнайбільше, на землі працюють професіонали. Вони маніпулюють нашою психікою, впливаючи на почуття і емоції, що викликають страх і ненависть, що виникає з нього.
Все це розбавляється відчаєм і зневірою, куди для пікантності додається пара крапель надії з натяком на її нездійсненність. Ми пам'ятаємо, як під час епідемії коронавірусу світові ЗМІ подавали новини таким чином, щоби придушити природний імунітет людини панічним страхом. Перенасиченість нашого розуму негативною інформацією вбивча сама по собі і вкрай небезпечна не тільки для духовного, а й для фізичного здоров'я.
Важливо навчитися користуватися духовним захисним комплектом, що закриває нас від того, що вносить у душу зніяковілість і викликає тугу. Все в цьому світі (і добре, і погане) має свій термін дії. Коли він закінчиться, ми зрозуміємо, що насправді нічого не було. Були лише двоє – Бог і я. А ще обставини життя, які чи наближали нас до Нього, чи віддаляли. Але й вони були побудовані таким чином, щоб ми, обираючи добро і спасіння, сходили на Небо, мудро користуючись свободою вибору. Один день життя тимчасового зараз цінніший за всю нерухому вічність, тому що тут і зараз він визначає, якою для нас буде ця вічність. У цьому полягає цінність земного життя.
Святі отці вчать: «Пам'ятай, до раю входить тільки смиренність. Тому якщо тебе ображають, гноблять, чинять із тобою несправедливо, обмовляють – мовчи. Пекло в душі, біль у тілі - не ний і нікому не скаржся. Терпи, дякуй, говори про себе: "У справах своїх приймаю. Згадай мене, Господи, в Царстві Твоєму"».
«Царство Боже всередині вас є», − каже Господь. Архімандрит Кирило (Павлов) навчав своїх духовних дітей передусім мирного настрою. Потрібно вирощувати в собі тишу так само, як і картоплю на городі. Пропалюй розум від помислів, збирай колорадських жуків мерзенних почуттів та потягів, поливай серце богомисленням, читанням Слова Божого та молитвою. Так і виросте в нашій душі чудовий сад тиші. У спокої слова і спокої почуттів, одягнувшись у мир благодаті, мертво оживши, отримавши друге хрещення, народившись наново, християнин набуває імунітету від смерті. Померлі живцем можуть розірвати його на частини, але він все одно залишиться недосяжним для їх злоби. «І ця є перемога, яка перемогла світ, наша віра» (1 Ін. 5:4). Тоді ми зможемо сказати: «Смерть, де твоє жало, пекло, де твоя перемога» (1 Кор. 15:55). Великдень – це не день календаря,
Душа, вкусившая в тиши
Уединения печаль,
Не хочет знать людской молвы,
Молитвой улетая вдаль.
Испив Архангельских блаженств,
Святую Бога Простоту,
Душа прощённая забудет
Навек людскую суету.*
Духовне серце не боїться бути скривдженим, адже в ньому є благодать Божа. Воно не злякається стати жертвою заради Христа, бо така жертва воістину перемагає своїх катів та мучителів. Воно без страху перемагає зло милосердям, тому що в милостивому і милому серці живе Сам Владика Христос.
Людина, яка вважає себе нормальною, нормальна для себе самої, але для Господа вона не така, якщо в ній немає віри і любові Христової і якщо в ній немає молитви і споглядання. Така «нормальна» людина сьогодні є, а завтра не знайдеш навіть тіні її, оскільки вона зникає з життя, як без кореня.
Віра вирощує безсмертний дух людський, даруючи йому визріти і споглядати Світло Небесне, щоб цей дух міг перетворюватися і обожнюватися Ним.
Душа дорожча за тіло, а дух дорожчий за всесвіт. І навіть коли ми за спасіння душі заплатимо головою, то це не дорога ціна: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10: 28). Якщо ми за істину приймемо смерть, то таку смерть Господь перетворить для нас у вічне життя. Якщо ж людина заради збереження власного життя обере зло, то таке життя згодом стане йому гіршим за смерть.
Якщо в серці не виросте град тиші, у ньому може утворитися амфітеатр смерті. Це те, чим зараз починає жити світ. Смерть веде себе в ньому, як всевладна пані, що викликає жах і льодяний страх. Сатана сидить на троні, розважаючись видовищем людей, які вбивають один одного від страху і ненависті. Чорти піддмухують цих гладіаторів, махаючи перед їхніми помутнілими поглядами прапорцями «справедливості» і «правди», пошитих у пекельних майстернях.
Два світи, дві реальності земного буття. У град тиші йде вузька дорога молитовного діяння. Той, хто відчує хай навіть краєчком душі красу безмовності та споглядання, нізащо не погодиться повернутися назад у мирську метушню та балаган. Така людина ні з ким не буде сперечатися, не стане нікому нічого доводити. Вона буде нести свою посудину серцевої тиші, боячись пропустити на землю хоча б малу краплю цієї дорогоцінної життєдайної води, що веде в життя вічне.
Він, як ніхто інший, розуміє, що егоїзм роздмухується від марності. Скажи своїй мові подібно до того, як Господь сказав морю: «Замовкни, перестань. І вітер затих, і стала велика тиша» (Мк. 4:39). Так і розум затихне разом із мовою. Тому нам слід заборонити своєму розуму хвилювати наше серце пристрастями і перестати затьмарювати його помислами, щоб стала в ньому велика тиша та спокій благодаті. Якщо ми спочатку замовкнемо в словах і вщухнемо в бажаннях, залишивши серцю лише тихі молитовні голоси, то виявимо, що в ньому таємно і дуже глибоко всередині перебуває наш дух, наша свідомість, яка є безмовністю.
«Порожнє безблагодатне серце – це місце постійної зневіри та смутку. Подібна зневіра, що оселилася в безблагодатному серці, вбиває душу перед смертю самого тіла. Пам'ять Божа радує і веселить серце і душу, тому безперервна покаянна молитва – найкраща пам'ять про Бога. Справжня радість можлива тільки в благодаті перетвореного духу, коли виконуються апостольські слова: «Завжди радійте» (1 Фес. 5: 16). Молитва – це дихання Небес, слізне покаяння – це благодатна злива, безмовність – відкрита брама Царства Небесного в перетвореному дусі. Тоді серце знаходить благодатну радість Христову, яка долає всяку зневіру та всякий смуток» (Старець Симон (Безкровний)).
* Автор віршів – Сергій Михайлов.
