Канон Андрія Критського. День перший: можливість досягти справжньої свободи
Про постові традиції, «попільному» початок посту і про свободу, без якої неможливо стати на шлях до святості – в матеріалі протоієрея Володимира Долгих.
2 березня у православних християн розпочався Великий піст. У понеділок статутом покладається читання першої частини покаянного канону преподобного Андрія Критського. Про сенси, які ми можемо отримати з цього літургійного твору й хотілося б трохи поговорити.
Звернімося до найперших віршів канону. Преподобний Андрій запитує сам себе: «З чого почну оплакувати злощасного життя мого діяння? Який покладу початок, Христе, нинішній пісні плачевній?». Ці Слова вказують нам на початок покаяння, яке засноване на ясному усвідомленні своєї порочності і, як наслідок, пошуку зцілення.
Далі преподобний Андрій звертається вже до власної душі: «Прийди, окаянна душе, з тілом своїм, сповідайся Сотворителеві всього й покинь нарешті колишню нерозсудливість, і з каяттям принеси Богові сльози». Всі ці вірші нам зрозумілі, а їхній зміст очевидний, але смисловий акцент хотілося б трохи змістити і поговорити про свободу.
У Римській Церкві Великий піст починається не з понеділка, а з середи, що отримала назву Попелястої.
Згадаємо про деякі традиції християн західного і східного обрядів. У Римській Церкві Великий піст починається не з понеділка, а з середи, що отримала назву Попелястої. З IV століття в цей день годиться посипання голови або помазання чола попелом. Ясно, що ця традиція символізує покаянний настрій, нагадування про смерть і готовність до аскетичних праць. У Греції ж, у всякому разі в колишні часи, понеділок першої седмиці Великого посту був днем, коли народ перший раз після зими сім'ями виїжджав у сільські горбисті місцевості і запускав повітряних зміїв.
Коли про це читаєш, то відразу виникає запитання: Які взагалі можуть бути повітряні змії? Як можливо поєднати покаяння з розвагою? Краще вже голову попелом посипати, тим більше що спогад про смерть завжди корисний для духовного життя. Але давайте не поспішати з висновками. Повернемося до розглянутих слів канону і поставимо собі запитання: без чого неможливо усвідомлення власної гріховності? Без чого неможливо звернення до Творця, утримання від нерозсудливості і принесення покаяння? Все це неможливо без свободи волі. Саме цю свободу і символізує перший день, який проводиться православними греками на свіжому повітрі, саме цю свободу символізують і ширяючі на тлі блакитного весняного неба повітряні змії.
«Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Ін. 8, 32)
Згадаймо слова Христа: «Пізнайте істину, і істина зробить вас вільними» (Ін. 8, 32). Свобода тут лежить на двох кінцях: з одного боку вона є певний початок, тобто без вільного зволення неможливо покласти початок покаянню, з іншого ж боку – саме покаяння і навернення до Бога робить нас вільними, перш за все, як казав праведний Іоанн Кронштадтський, від гріха, адже «брехня (у всьому) поневолює нас гріху, і всякий гріх є брехня».
У багатьох з нас настрій на Великий піст пов'язаний з деякою «похмурістю», мовляв, треба добряче попрацювати, потерпіти. Це, звичайно ж, все важливо, але давайте згадаємо, що піст також стійко асоціюється з запахами весни, зі співом птахів, з часом коли і дихати стає легше. В цей час і молитися виходить уважніше, і на службу в храм ми біжимо з натхненням, і красу навколишнього світу ми починаємо помічати, і сваритися ні з ким зовсім не хочеться, і люди, з їх нескінченними недоліками, не дратують. Адже недарма в одному з богослужбових співів сирної седмиці є такі слова: «Починається весна посту, розпускаються квіти покаяння». Згадаймо ще, що в буквальному перекладі з грецької мови покаяння (μετάνοια) означає «зміну розуму» і ми побачимо, що покаяння – це не попіл, але розкрита квітка.
Якщо ми не біжимо до нашого Спасителя, геть від рабства гріха, то ми в цьому рабстві в’язнем все більше і більше.
Митрополит Калліст (Уер) каже, що «Великий піст – це час, коли ми вчимося бути вільними». Ми переживаємо свободу як якусь безпосередню даність, але вона також щось, чого потрібно вчитися. Навчитися ж їй неможливо без покаяння, без звернення до Бога.
У питаннях вічності не буває «відтінків», там дійсно «чорно-біле» і якщо ми не біжимо до нашого Спасителя, геть від рабства гріха, то ми в цьому рабстві в’язнем все більше і більше. У духовному житті важлива динаміка, інтенсивність якої залежить від здібностей, бажання й відваги кожного окремого християнина. Але ми не маємо права стояти на місці, точніше у нас це навіть і не вийде, адже ще блаженний Августин писав, що «той, хто нехтує малим, поступово падає». У цьому невеликому судженні міститься глибоке розуміння ваги несення тягаря справжньої свободи.
Календарна весна поступово вступає в свої права у нас за вікном, але ось настання «весни душі» можливий лише в результаті граничного напруження свободи волі. Навіть невелике розслаблення загрожує падінням і відразу помітити його не завжди вийде, так як цей процес відбувається поступово.
Людство в своєму первісному гріхопадінні вже не впоралося з великим даром свободи.
Думаю, що саме тому з перших днів посту Церква ставить нас в такі умови, при яких ймовірність розслаблення зводиться до мінімуму. Людство в своєму первісному гріхопадінні вже не впоралося з великим даром свободи. Тому щоденне читання канону, всі ті образи в ньому містяться – це, мабуть, найкращі «поводи» для нашої свободи, що дозволяють направити її до найголовнішої мети всіх аскетичних вправ – Христа.
Тепер потрібно торкнутися достатньо банальної, але важливої для покаяння теми страху. Святитель Амвросій Медіоланський писав: «Страх призводить до свободи, свобода – до віри, віра – до любові, любов забезпечує усиновлення, усиновлення – спадок». Ми, природно, відносимося до першої «ланки» розглянутого «ланцюжка», а тому і про спадщину Царства Небесного говорити нам не доводиться. Дай Бог, щоб ця чергова Чотиридесятниця, хоча б на йоту, стала для нас двигуном переміщення від страху до свободи.
І тут знову нам на допомогу приходять слова Великого канону. Жах повинен оволодіти мною від того, пише преподобний Андрій Критський у другій пісні, що я грішніший за усіх людей, своїми солодколюбними прагненнями, спотворив красу розуму, перетворивши його в прах, охоплений бурею зла я порвав свій перший одяг, витканий мені Самим Господом і тепер я ходжу в «рванні» цьому даному мені змієм, працюють на хребті моєму всі ватажки зла і далі продовжують своє беззаконня.
«Страх призводить до свободи, свобода – до віри, віра – до любові, любов забезпечує усиновлення, усиновлення – спадок».
Якщо вдуматися в ці слова, з усією гостротою відчути, що вони мають пряме відношення до мене, то стає дійсно страшно. Тільки страх цей не повинен поневолювати, але звільняти. Господь чекає на нас з розпростертими обіймами, двері ж Царства Небесного ще відкриті, цей світ ще здатний народжувати його громадян, а значить і християнська надія ще жива, і справа нашого спасіння в наших руках.
Тому в четвертій пісні преподобний Андрій Критський і закликає свою душу, і наші душі піднестися, помислити про свої справи і пролити краплі сліз, тому що «драбина, яку бачив у давнину великий серед патріархів, вказує, душа моя, на діяльний підйом і на розумне сходження; тому, якщо бажаєш жити в діях, і в пізнанні, і в спогляданні, – обновись».
Говорити про Великий канон можна ще багато, але давайте, в перший день його читання, в перший день посту, згадаємо, що настав час радості від того, що ми вступили на шлях напруженої духовної роботи, але, разом з тим, на шлях справжньої свободи і Богоспілкування.
Нехай покаяння починається зі страху, але багато хто з нас, вже на підставі власного досвіду знає, що переживши його і дихати стає легше, і «крила виростають, а потім не хочеться, щоб і піст закінчувався.
