Батьківська субота: смерть як сенс життя
Ми наближаємося до Великого посту й однією з останніх сходинок на цьому шляху стає Вселенська батьківська субота, яка припала цього року на 22 лютого.
Крім молитви за покійних цей день для мене стає часом, коли думки про смерть активізуються в голові з якоюсь особливою ясністю й очевидністю.
Сьогодні на планеті чимало людей народжується, але також і чимало вмирає. Іноді здається, що смерть панує десь там, в катівнях хосписів, онкодиспансерів, реанімацій і моргів. Весь навколишній антураж повсякденного життя спрямований на те, щоб прикрити непривабливість смерті, зробити вигляд, що її нема, накинути «шори» на «очі» і змусити людину в це повірити.
Суспільство споживання у своїй масі абсолютно байдуже до страждань і болю інших. Звинувачувати когось у цьому безглуздо, так вже ми влаштовані. Точніше, такими вже нас зробив всякий гріх, вибудуваний на «фундаменті» гордості і самолюбства. Господь закликає людину протистояти пороку безперервно, використовуючи для цього різні способи. Хтось чує Божий поклик і починає ворушитися, а хтось продовжує робити вигляд, що нічого «такого» не відбувається. Але перед обличчям смерті приходять в себе всі без винятку. Не дарма ще святитель Лука казав, що лише смерть може наповнити величчю навіть найнезначніші моменти нашого життя.
Так, усім нам хочеться пожити добре.
І тут ми стикаємося з дивним парадоксом: всю свою історію людство бореться з різними хворобами, намагається подолати їх, кидаючи на цю справу доступні фізичні та інтелектуальні сили, але ось той факт, що у нас на планеті епідемія смерті, сьогодні помічають лише деякі. До решти ж це усвідомлення частіше приходить тоді, коли вже пізно. Так, усім нам хочеться пожити добре. Погляд багатьох звернений до успішних і багатих, буває, що від того в душі починають проростати зачатки заздрості.
Але не забуваймо, що в суспільстві ми носимо «маски». Частіше ж ошукані очікуваннями, постійно незадоволені цим, люди, немов по болотним купинах «скачуть» від нещастя до нещастя, щоб, врешті-решт, «прискакати» до віковічного фінішу всякого життя – смерті.
Святитель Лука казав, що лише смерть може наповнити величчю навіть найнезначніші моменти нашого життя.
Тільки ось в «цивілізованому» суспільстві сьогодні говорити про це стало якось непристойно. Французький вчений-історик Філіп Ар’єс назвав смерть ганебною хворобою, звістку про яку прийнято тримати в таємниці. У підсумку все доходить до абсурду, коли люди і самі не хочуть і часто своїх вмираючих родичів не готують до переходу у вічність, до останнього приховуючи факт, що хвороба вже безповоротно руйнує це земне тіло. При цьому поява священика навіть поруч з видужуючим хворим сприймається як підготовка до смерті, якої, знову ж таки, краще уникнути, щоб зайвий раз не налякати людину. Проте переляк може в підсумку виявитися тією останньою можливістю, інструментом, що дозволяє людині, нарешті, задуматися про майбутню вічність і звернутися до Бога.
Що нас найбільше лякає в смерті? Звичайно ж – невідомість, бо ми безсилі проти неї. Але при цьому ми хвилюємося про нагальні потреби: готуємося до іспиту в університеті, до співбесіди з роботодавцем, переживаємо про втрачену роботу, про зіпсовану кофтину, про розбиту машину, про нероблене, некуплене, непереглянуте. Ці хвилювання заповнюють наш розум, змушують нервувати, відбирають сон, душевні, фізичні, емоційні та інтелектуальні сили. Але тільки про найголовніше випробування ми воліємо мовчати і робити вигляд, жити так, ніби воно ніколи не настане, хоча ми всі прекрасно розуміємо, що помремо.
Що нас найбільше лякає в смерті?
«Будь готовий до того, що Господь щодня може зажадати твою душу, – пише святитель Іоанн Златоуст, – не роби так, щоб покаятися, а завтра забути про це, сьогодні плакати, а завтра танцювати, сьогодні постувати, а завтра впиватися вином».
Наше легковажне ставлення до смерті – це продукт сучасної культури, яка, перша в історії людства, ігнорує її. У свідомості багатьох людей смерть перестала бути точкою відліку нового життя, межею між життям і життям. За словом отця Олександра Шмемана більшість сьогодні вірить «у яке-небудь посмертне існування», але при цьому не живе так, щоб це «існування» постійно мати перед собою.
Смерть у сучасному світі втратила всякий сенс, стала сприйматися як повна погибель, яку, лише можливо, переживуть які-небудь «залишки» людини, але не вся людина. Від того й доводиться чути розпачливі крики і безнадійний плач на похоронах. І навіть коли священик намагається донести до родичів покійного якісь слова розради і надії, дати зрозуміти, що це далеко не кінець, всі його промови швидко втрачають чинність, як тільки «кермо правління» беруть розпорядники похорону, заточені на загострення почуття безнадійної втрати.
У свідомості багатьох людей смерть перестала бути точкою відліку нового життя, межею між життям і життям.
Це «химера» сучасної культури. Спочатку вона замовчує смерть, приховує її всіма можливими способами, дає зрозуміти, що смерті, ніби як, немає, а коли така непідготовлена людина обличчям до обличчя зіткнеться зі смертю, тут же добиває його і виштовхує на задвірки, подалі від «цивілізованого» суспільства. Що ж, наслідки такого відношення не можуть пройти безслідно. Хотілося б знову звернутися до слів отця Олександра: «Позбавлена сенсу, втративши значення події, що додає сенсу життю, смерть у нашій культурі перетворилася на невроз, хворобу, яка потребує лікування. Незважаючи на прикрашання її похоронною індустрією, незважаючи на «гуманізацію» її апостолами всього «природного» і «натурального», смерть зберігає свою присутність в світі, але саме як невроз».
Наслідком такого становища є видача «карт-бланшу» на свою діяльність різного роду «паразитам» в особі психоаналітиків і психологів, кабінети яких ніколи не пустують. Звичайно ж, я не можу говорити про всіх, часом і серед психологів зустрічаються гідні люди, але в масі все-таки доводиться говорити саме про «паразитування». Ціни на їхні послуги зазвичай досить значні, а результат якщо не нульовий, то мінімальний.
Що б нам не говорили про доведену необхідність самореалізації, вихід із зони комфорту, соціальної адаптації, ідентичності та інших накопиченнях секулярної науки, в глибині душі кожна людина розуміє, що якщо немає ніякого сенсу в смерті, немає ніякого сенсу в житті. «Звідси прихований відчай і агресія, утопізм, розпуста і в кінцевому підсумку дурість, які і є істинним фоном, темна підсвідомість нашої на вигляд щасливої і раціональної секуляристської культури», – підсумовує отець Олександр Шмеман.
Якщо немає ніякого сенсу в смерті, немає ніякого сенсу в житті.
Хоча ми, християни, і не схильні до настільки легковажного ставлення до смерті, але, думаю, що все сказане, певною мірою, відноситься і до нас. Тому, стикаючись зі смертю і «потойбічним» світом у своїх посилених молитвах Вселенської суботи, згадаймо, що Церква – це не «бункер», в який ми тікаємо від світу, що Вона створена Христом, щоб перетворювати людські серця і світ у цілому.
Поминальні дні, смерть знайомих і рідних, похорон – крім молитов – це завжди гарний привід завести розмову про смерть і вічність, дати можливість зневіреним людям знайти опору в житті і надію на життя майбутнє. Від того, думаю, і молитовників, і особистого подвигу стане більше, а формальних «відписок», покладених у кульочки з продуктами – менше.
Наостанок, у якості мотиватора, хотілося б привести слова святителя Іоанна Златоуста: «Християнине, ти воїн і невпинно стоїш у строю, а воїн, який боїться смерті, ніколи не зробить нічого доблесного».
