Думки – це конвульсії свідомості, або Що значить бути чадом світла
Літургійне читання двадцять шостої неділі після П'ятидесятниці знову говорить нам про необхідність, поки ми в тілі, вести напружене духовне життя.
«Поводьтеся, як діти світла, і не беріть участи в неплідних ділах темряви... використовуючи час, дні бо лукаві!» (Еф. 5:8-16) – закликає нас апостол Павло.
Що означає бути чадом світла? Звідки повинне йти це світло? Від нашого розуму? Ні, пекло заповнене розумними людьми. Це світло має йти від нашого серця. У пеклі немає добрих, там немає смиренних. Богу не потрібна наша освіченість, Йому потрібна наша любов. Нам, черв'якам, які повзають по землі, Бог дає можливість виростити крила й стати Ангелами. Для цього нам належить пройти через багато скорботи.
Знаючи, що його чекають муки болю, страху, смертний жах вмирання, поневіряння, мудрий християнин вагу свого хреста починає розподіляти по днях і роках свого життя. Він свідомо і планомірно накладає на себе малу щоденну скорботу, щоб не збирати до кінця життя найбільшу. Що легше: не засуджувати, не об'їдатися, чи, живучи нестримано, потім за це відповідати на поневіряннях? Що страшніше: взяти на себе добровільне подвижництво, вибравши вузький шлях, чи почути на Страшному суді вислів про те, що «ти вже отримав свої блага в земному житті»?
Що легше: не засуджувати, не об'їдатися, чи, живучи нестримано, потім за це відповідати на поневіряннях?
Поблажливість до так званих «малих гріхів» і легковажне ставлення до свого спасіння – головна причина загибелі більшості людей. Спасіння душі – це пологи завдовжки в життя. Той, хто не тужиться народжувати в собі ангела, вироджується в біса. Інших варіантів немає. Ангел – м'який, біс – твердий. Душа, виткана зі світла, пластична, податлива. Скорботи її тиснуть, мнуть, розгортають, розмазують, а вона при цьому не ламається. Ця пластичність купується довгою навичкою і терпінням. Все тверде легко кришиться, а з гнучким не впорається ніяка зла сила.
Головна наша біда в тому, що наш розум зрадницьки тікає в тлінне «життя» зовнішнього світу. Древня чернеча традиція завжди знала про те, що знайти себе у Христі людина може тільки в самоті, далеко від суєти цього світу. Більшості з нас зробити це неможливо, але озброїтися увагою для свого спасіння ми просто зобов'язані.
Суть духовної повсякденної практики завжди знаходиться всередині нас самих. Головне, до чого повинен прагнути християнин, утримувати в усіх обставинах життя розум у Христі. Не дозволяти йому захоплюватися й відволікатися суєтними, безглуздими і різноманітними помислами, які атакують розум подібно до зграї комарів. «Навіть на мить зібрати розум і згадати про смерть краще, ніж все життя проповідувати про спасіння, забуваючи про те, що все схильне до смерті», – говорив старець Григорій Афонський.
Поблажливість до так званих «малих гріхів» і легковажне ставлення до свого спасіння – головна причина загибелі більшості людей.
На жаль, багато наших парафіян не бережуть своє серце від неуважності й відразу ж забувають про увагу до себе після виконання молитовного правила. Добре з увагою виконувати молитовне правило, але в сто крат вище зберігати молитву в трудах і спілкуванні між людьми. Святі отці вмовляють нас дбайливо ставитися до кожної миті нашого життя. Не втрачати ні секунди без духовної практики, поки ми ще перебуваємо в тілі.
Світ з його багатосуєтним піклуванням, тіло з його нестійким здоров'ям – наші зрадники. Вони в будь-який момент готові нас зрадити. Досконала ненависть навіть до тіні гріха, суворе дотримання в найнезначніших дрібницях заповідей Христа – постійний пульс православного життя. Початок і основа спасіння у Христі – безперервна покаянна молитовна практика. Що б не робив, куди б не йшов: «Господи, Іісусе Христе, помилуй мя…».
Єфрем Катунакський вчить нас так: «Уяви, що Христос прийшов світ судити, забрав своїх, розвернувся до тебе спиною і йде зі святими до небесного Світла. І з Його відходом ти починаєш занурюватися в холодну страшну темряву. Ти біжиш навздогін слідом за Спасителем і кричиш йому «Господи Іісусе Христе, помилуй мя…». Від твого крику, від того, чи зможе тебе почути Христос, залежить твоя вічна доля – ось та молитва, яка не повинна сходити з наших вуст.
Щоб знайти благодать, людині доводиться працювати над собою, як скульптору над кам'яною брилою
Бути людиною і не розвивати в собі добра – найбільша дурість і повний самообман. Люди в нашому світі діляться, на думку старця Григорія Афонського, на дві категорії. Перша: дивиться на людей і думає, «що доброго для себе я можу отримати від цієї людини?» Друга: запитує себе, «а що хорошого від себе я можу зробити для цієї людини?» Перші мучаться, поки не порозумнішають. Другі спасаються, поки не спасуться. Правда і те, що останніх на Землі залишилося дуже мало.
Щоб знайти благодать, людині доводиться працювати над собою, як скульптору над кам'яною брилою. Спочатку їй потрібно відсікти гріховні дії тіла, мови й розуму, потім відсікти гординю і, нарешті, всі пристрасті. Адже очевидно, що будь-яка прихильність до цього світу рано чи пізно закінчиться розчаруванням. Тільки божевільні, якими зараз є більшість із жителів нашої планети, будуть прагнути віддати всі свої думки, почуття і бажання зовнішньому світу. Кінець цих прагнень тільки один – відчай. Така доля рабів диявола, розум яких живе прахом цієї землі.
Будь-яка прив'язаність до цього світу рано чи пізно закінчиться розчаруванням.
Якщо ж людина починає всі свої рухи, внутрішні й зовнішні, здійснювати заради входження в Царство Христа, то кожна її дія стає кроком у Життя Вічне. Головним її союзником на цьому шляху стає пам'ять смертна, яка знищує її гордість і марнославство. А наймогутнішим ворогом – мирське мудрування і плотське мислення.
«Думки – це конвульсії свідомості, її затемнення, через що вона не може функціонувати нормально. Коли міркування мізерне, тоді слухають і не розуміють, намагаються зрозуміти і не можуть, моляться, а в душі не народжується благодать. Цього потрібно всіляко уникати. Для стяжання благодаті свідомість має бути наповнена не помислами, а Христом» – говорив старець Григорій Афонський. І неможливо з ним не погодитися.
