Як навчитися не соромитися своєї віри
На літургії 15 листопада читається уривок з Євангелія від Луки, що містить в собі важливі зауваження щодо наших взаємин із зовнішнім світом.
Правила, зазначені Христом, досить прості в розумінні, але, як зазвичай це буває, їх втілення в життя зіткається з певними труднощами.
Почнемо з того, що звернемося безпосередньо до євангельского тексту: «Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто вбивають тіло і потім більш нічого не можуть зробити; але скажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, вкинути в геєнну, кажу вам, того бійтеся. Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із ні один не забутий. А у вас і волосся на голові пораховано. Не бійтеся: вартніші ви за багатьох горобців. Кажу ж вам: Кожного, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає перед Анголами Божими. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед ангелами Божими» (Лк.12, 4-9).
Коли читаєш ці рядки, спадає думка про те, що відносяться вони до цілком певних гоніннь, в яких християнам потрібно робити конкретний вибір між вірністю Спасителю і життям. Це, звичайно ж, правильно, тому екзегет і православний публіцист XIX століття Дмитро Павлович Боголєпов пише, що в такому випадку християни повинні підбадьорюватися словами Христа, бо люди не можуть позбавити їх тіла і не можуть зашкодити душі, а можливість вічного блаженства єдино залежить лише від Бога, образити Якого і потрібно боятися.
Можливість вічного блаженства єдино залежить лише від Бога, образити Якого і потрібно боятися.
Однак сьогодні, навіть без відвертих гонінь, світ ставить християн в такі умови, коли просто стало немодно бути віруючим. Всякий, хто хоче бути «прогресивною» людиною, повинен сповідувати якщо не атеїзм, то хоча б агностицизм, а також критично-пихато і зверхньо ставитися до прояву будь-якої релігійності.
Кажу я це не від власного розуму, а виходячи з деякого досвіду спілкування з людьми, особливо з молоддю. Молодих людей, на жаль, в храмах сьогодні меншість і їм буває досить важко протистояти досить агресивному секулярному середовищу своїх однокласників в школі або одногрупників в університеті. Що ж, на втіху Д. Боголєпов вказує нам ще два євангельських факти:
- Про тих, хто відкрито сповідують Христа, невпинно дбає всеблагий і премудрий Божий Промисел.
-
Мужнього Христового сповідника очікує нагорода – бути сповіданим від Нього.
У контексті наведених аргументів варто також звернути увагу на слова Аполлінарія Лаодикійського, який говорив, що «нагорода від Бога перевершує [всяку іншу], бо не одне і те ж сповідувати перед людьми і бути сповіданим перед Богом. Відповідно і страх перед зреченими. Справді, жахливо, коли відрікаються від Господа перед обличчям Бога ті, хто вважає, що вони раби Господні, прийнявши на себе це звання як пусте іменування. Слід, щоб віруючий сповідував серцем і вустами, оскільки серцем вірує до праведності, а устами сповідує до спасіння».
«Слід, щоб віруючий сповідував серцем і вустами, оскільки серцем вірує до праведності, а устами сповідує до спасіння».
Тут же святитель Іоанн Златоуст задається питанням: чому Богу недостатньо сердечної віри? Навіщо Він вимагає ще і зовнішнього сповідання? І тут же сам відповідає: «Щоб помазати нас до відваги, зробити велику любов і старанність, і підняти».
Звичайно ж, тут не йде мова про те, щоб кидатися з проповідями на рідних, колег, знайомих і друзів. Але добре б кожному з нас замислиться над простими, здавалося б, речами. Наприклад, як часто нам доводилося соромитися перехреститися, проїжджаючи в маршрутці повз храм. Як часто ми мовчали, коли в компанії обговорювалося життя Церкви або просто звучали непристойні жарти на адресу того, що нам дорого? Як часто нам було ніяково помолитися перед їжею в гостях або кафе? Як часто ми підлаштовувалися під поведінку навколишнього суспільства, боячись відкрито висловитися про свою церковність?
Подібні випадки можна перераховувати ще довго, але, напевно, кожен християнин, на шляху свого становлення, стикався з ними. При цьому, десь ще не володіючи належною мужністю, ми всіляко намагалися проводити співбесіду з собою, щоб знайти будь-які виправдувальні аргументи на кшталт: «мене все одно ніхто не стане слухати» або ж «навіщо спокушати людей, раптом буде ще гірше». Ясна річ, що ніяких виправдань тут не може бути.
Ще священномученик Кипріан Карфагенський в своїй «Книзі про занепалих» писав: «Сам Господь говорить: Хто посоромиться Мене... того посоромиться також Син Людський. А християнин той, хто себе таким вважає, але християнином бути соромиться або відчуває страх? Як може бути з Христом той, хто наблизитися до Христа соромиться або ж побоюється?».
Не володіючи належною мужністю, ми всіляко намагалися проводити співбесіду з собою, щоб знайти будь-які виправдувальні аргументи.
Щоб надати трохи більше впевненості віруючим людям варто підкреслити, що більшість «критиканів» християнства свої аргументи черпають з соцмереж або ж популістських ресурсів, для яких кількість переглядів важливіша змістовного контенту. Тому всі вони (аргументи), як правило, завжди одні й ті ж, не мають серйозної доказової бази і легко розсипаються при простому, але вдумливому аналізі.
З іншого ж боку, люди не соромляться матюкатися на всю вулицю, плювати і сякатися під ноги, лаятися між собою через дрібниці, кидати сміття за пару метрів до урни, грубіянити один одному, сидіти в громадському транспорті, коли над ними нависає живіт вагітної жінки. І при всіх цих непотребах більшість мовчить, опустивши очі або навіть сприймає як норму життя. Чи нам при цьому соромитися своєї віри? Питання, по-моєму, риторичне.
Ось ще один надихаючий уривок з творів святителя Лева Великого: «У чому для нас є надія на вічне життя в тому і образ терпіння. Якщо ми страждаємо з Ним, то з Ним і зацарюємо; бо, як каже апостол, тому, хто говорить, що він перебуває у Христі, личить чинити так, як це робив Він. До того ж ми діємо за образом псевдопророцтва, якщо не слідуєм звичаям Того, Чиїм ім'ям хвалимося».
Останнє про що хотілося б сказати, це те, що описані ситуації повинні тільки стимулювати нас до глибшого пізнання власної віри. Можна з упевненістю сказати, що християнство цілісно, розумно, і гармонійно. Коли за натхненням і окриленістю слід занурення в богослов'я, як невід'ємну частину релігійного досвіду, то це формує в людині хороший інтелектуальний стрижень, який згодом не дозволить нам соромитися Христа і додасть внутрішньої впевненості на шляху сповідання або місіонерства.
Важливо також пам'ятати, що може скластися і така ситуація, коли для когось із оточуючих нас людей наше свідчення віри буде фактично єдиною можливістю почути про Бога. Про наслідки мовчання тут, думаю, говорити не потрібно, вони і так кожному зрозумілі.
При всіх труднощах і випробуваннях земного шляху давайте не забувати, що ярмо Христове – благо, а тягар – легкий (Мф.11,30) і нагорода не змусить себе чекати. «Тому, – пише святитель Іоанн Златоуст, – будемо наполегливо працювати в тому, щоб не втратити такої слави. І в цьому немає нічого важкого, якщо тільки ми захочемо; нічого обтяжливого, якщо будемо уважні. А коли терпимо, то з Ним і царювати будемо. Що ж означає терпимо? Якщо будемо переносити скорботи, гоніння, якщо будемо йти тісним шляхом. Тісний шлях сам по собі важкий, але від нашої рішучості і надії на майбутнє він робиться легким».
