Чотири ознаки кінця світу, про які не йде мова в Євангелії
Сьогоднішня наша розповідь про людину, яку добре пам'ятають багато киян, насельники та гості лаври, схиархімандрита Іларіона (Дзюбаніна) (5.03.1924-21.10.2007).
Народився отець Іларіон (в миру Володимир) у 1924 році в місті Щигри Курської області. Через кілька років сім'я Дзюбаніних переїжджає до Харкова. У 1937 році Володимир закінчив сім класів. Ріс, за його словами, босяком, в Бога не вірив, але війна все у його житті поміняла. Якось, у перерві між жорстокими боями, він, молодий солдат, розламав принесений з польової кухні хліб і знайшов в ньому написаний чиєюсь рукою дев'яностий псалом і приписку «Воїн, читай цей псалом, і ні куля тебе не візьме, ні багнет».
Потім була страшна битва на Курській дузі. Володимир, пам'ятаючи отримане повчання, безперервно читав дев'яностий псалом. Навколо нього плавився метал, розліталися на шматки товариші, які стояли поруч, земля гарячково тремтіла, гул снарядів і гуркіт вибухів заглушав крики поранених, а він залишався неушкодженим. Пізніше отець Іларіон буде говорити, що на війні він пройшов через вогонь, воду і Курську дугу. Перебуваючи в пеклі страшних боїв, Володимир дав обітницю Божій Матері – якщо залишуся живий, буду до кінця своїх днів служити Богу.
Демобілізувався він у 1947 році, а у 1950 приїхав до Києво-Печерської лаври. Побачив руїни Успенського собору, Лаврську дзвіницю, серце його защеміло. До Володимира підійшов лаврський благочинний, старий фронтовик, який також пройшов війну від початку до кінця. Воїни зрозуміли один одного без зайвих слів. Так у двадцять сім років Володимир приймає постриг з ім'ям Ігнатій і стає насельником лаври. З милості Божої, його духівниками стали великі київські старці, які викували з його душі справжнього подвижника благочестя. Спочатку монах Ігнатій окормлявся у схимонаха Даміана (Корнійчука). А після смерті свого старця, його духівником став схиархімандрит Прохор (Дубровський).
Та й серед братії, яка оточила отця Іосифа, будуть монахи, які в недалекому майбутньому також прославляться святістю життя. Різними шляхами вони прийшли у лавру. Цікавий в цьому плані для повчання приклад отця Піора (у хрещенні Миколая).
Він був старший за отця Іосифа, народився в 1918 році. Ріс атеїстом і богоборцем. Але його мати Агрипина була людиною глибоко віруючою і гаряче молила Бога про напоумлення сина. Одного разу Микола, сильно образивши матір, сів на ліжко і закурив. Тут сталося щось неймовірне. Він своїми очима побачив, як під ногами у нього розвезлася темна безодня, звідти вискочили біси і, схопивши його, потягли за собою. У цієї пекельної глибини вони пред'явили йому звинувачення у всіх гріхах, які Микола зробив із самого дитинства.
Проходячи митарства, він не отримав виправдання ні на одному з них. Микола на власні очі бачив страшні реалії пекельного світу. У цей самий час на землі його тіло металося, він кричав, вив, а лікарі нічим йому не могли допомогти. Коли ж Микола був підведений до самого краю чорної прірви, куди його повинні були скинути, то десь далеко, на самому верху, ніби хтось відкрив маленьке віконце, звідки пішов світ. З цього вікна пролунав голос: «За молитвами твоєї матері...».
Після цих слів Микола повернувся на землю. Душа його була в жаху від побаченого. Після пережитого життя Миколи змінилося радикально. Він почав молитися, ходити в храм, причащатися. Дружина спочатку посадила його в психіатричну лікарню, а потім подала на розлучення. Самого ж Миколу Матір Божа привела до себе в Києво-Печерську Лавру. Після її закриття отець Піоро тридцять два роки прожив в Чувашії, куди до нього їздили багато віруючих, як до благодатного і прозорливого старця. Помер отець Піоро 28 листопада 1993 року.
Чернець же Ігнатій духовно зростав під опікою своїх старців і згодом набув глибоке смирення, любов і духовну чуйність. Коли лавру закрили, його перевели в Почаїв. Потім, щоб уберегти від арешту КДБ, до Харкова, де він прослужив п'ятнадцять років.
Чимось монах Ігнатій нагадував преподобного Амвросія Оптинського. Його душа була охоплена любов'ю до людей, яку він іноді висловлював з тонким гумором. У вісімдесятих роках в Почаївський монастир прибула на екскурсію група офіцерів на чолі з генералом. Офіцери вишикувалися в шеренгу, коли в дверях з'явився отець Ігнатій. Чернець попрямував стройовим кроком до генерала. Генерал скомандував «струнко», віддав честь ченцю і представився: «Начальник штабу Червонопрапорного Прикарпатського військового округу генерал-лейтенант Грачов». Отець Ігнатій чітко і за статутом урочисто відрубав: «Воїн Царя Небесного, архідиякон Ігнатій, монастиря Почаївського».
Коли в 1988 році Києво-Печерську лавру знову відкрили, отець Ігнатій повернувся в рідну обитель. На той час це вже був благодатний прозорливий старець. Якось, проводячи екскурсію в печерах лаври, отець Ігнатій побачив молоду жінку, яка плакала біля мощей. Старець погладив її по голові зі словами:
– Бідненька ти, бідненька.
Дівчина припала до ніг старця, а той їй раптом сказав:
– А ти все-таки дитинку не вбивай.
– Як же мені бути, батюшка? – запитала вона.
– Та ти не бійся, що заміж потім не візьмуть. Візьмуть, ще як візьмуть, ти головне дитинку народи, а там складеться все, як потрібно.
Старець бачив людей наскрізь, він прозрівав не тільки те, що діється в душі людини, яка стояла перед ним, а й те, що відбувається за межами стін його келії. Одного разу старець несподівано сказав келійнику:
– Бери гостинці і бігом за мною.
Келійник ледве встигав бігти за старцем. Той вийшов за стіни чернечого корпусу, де стояла його духовна дочка, яку туди не пускали. Жінка в цей час молитовно зверталася до старця, щоб той її почув і вийшов назустріч.
Після прийняття схими з ім'ям Іларіон дари благодаті, якими Бог нагородив старця, посилилися багаторазово. До нього почали стікатися люди з усієї країни. Своєю душею через багато кілометрів він зіткався з душами прославлених нині останніх Глинських старців, з сучасними йому подвижниками Афону і Кавказу.
Всіх випадків його дивовижної духовної прозорливості описати неможливо. Ось лише один з них. Підходить прикластися до ікони Богородиці якась жінка. Старець підбігає і прямо з-під носа вихоплює у неї ікону, не дозволяючи до неї навіть доторкнутися. Все замешкалися. Схиархідіякон Іларіон тремтячим голосом каже жінці:
– Ти дочку гидоті вчиш і до Богородиці йдеш, думаєш Вона тебе простить?
Жінка, нічого не сказавши, вибігла з храму. Начальство стало допитувати старця про причини такої «поганої» поведінки. Той відповів, що ця дама вчить дочку блудити з начальником заради високої посади, і на картах гадати.
– А ви що, цю жінку знаєте?
– Звідки мені її знати, якщо вона взагалі перший раз у храм прийшла... – відповів старець.
Був час, коли отць Іларіон серйозно захворів. Його відвезли в лікарню, і оскільки лікарі сказали, що шансів вижити у нього немає, то намісник лаври наказав робити йому труну. Але після причастя старець видужав, повернувся в Лавру і коли дізнався, що йому вже зробили труну, забрав її до себе в келію. Коли у нього залишалися ночувати приїжджі монахи, старець питав гостя:
– Ти де спочивати бажаєш – на ліжку або в труні? У труні, воно до Бога ближче буде...
У старця було сім класів освіти, і він не закінчував більше ніяких навчальних закладів. Але при цьому пройшов таку духовну школу мистецтва святості, що до нього приходили за порадою люди з вченими ступенями і які не одну вищу освіту. Тому що старець говорив з ними про те, що йому відкривав сам Бог.
«Раніше вчених було мало, зате розумних багато. А в наш час, навпаки», – зітхав старець. Ілюстрацією цього афоризму старця є такий епізод. В кінці дев'яностих років до нього прийшов доктор наук, який знав п'ять іноземних мов. Питання у нього до отця Іларіона було просте:
– Шановний, підкажіть, де тут сприятливе середовище, мені потрібно самонавідну ауру почистити.
Старець повільно витягнув з кишені носовичок, смачно висякався, поклав його неспішно назад і відповів:
– Сьогодні, дорогенький, не середа, а п'ятниця. А «почистити»... Це вам до отця Ахілла в Почаїв потрібно, на вичитку.
У отця Іларіона була на диво чіпка пам'ять. Він пам'ятав імена всіх, хто у нього хоча б раз сповідався. Були випадки, коли він підходив до молодого ченця і просив, щоб той його сповідував. Чернець починав сповідувати старця і зі страхом і жахом вислуховував у всіх подробицях свої власні гріхи, які він або забув, або соромився раніше сповідувати.
Старець всім рекомендував читати невпинно Ісусову молитву, як кращий засіб для очищення серця від помислів і ворожих підступів.
«І до грішника, і до прокаженого, і до ушкодженого розумом, і до кримінального злочинця, і до язичника май повагу, як до образу Божого. Яке тобі діло до їхніх немочів і недоліків. Стеж краще за собою, щоб тобі не мати недоліку в любові», – вчив старець своїх духовних чад.
«Піклування Боже поширюється на всіх людей, – говорив старець, – тому бійтеся когось засуджувати. Хто знає, може ти сам загинеш, а він спасеться».
«Світ рухається до кінця, і зла в ньому буде чим далі, тим більше», – не раз говорив отець Іларіон своїм учням.
«За церковним переданням, є чотири ознаки кінця світу. Перший: засохне дуб Мамврійський. Другий: перестане сходити благодатний вогонь в Єрусалимі перед Пасхою. Третій: буде відновлений Єрусалимський храм. Четвертий: Іверська ікона Божої Матері – Вратарниця Афона – піде зі Святої Гори». «Діточки, якби ви знали, як близько те, що Господь визначив до завершення світу, ви б не жили зараз суєтою. Найнебезпечніший, руйнівний і в'язкий стан для духовного життя – це суєта. Вона поглинає час і сили так потрібні нам для спасіння», – говорив старець тим, хто до нього звертався за порадою.
У серпні 2006 року в зв'язку з погіршенням здоров'я отець Іларіон переїхав в Стеблівську обитель Черкаської області. Він говорив сестрам-монахиням: «Я приїхав, дітки, до вас помирати».
Старець відійшов в інший світ в неділю після літургії 21 жовтня 2007 року. «Дітки мої, не залишайте мене ніколи. І я вас не залишу. Моліться за мене, грішного. А я за всіх вас буду молитися», – було останнім заповітом схиархідіякона Іларіона. Пам'ятаючи ці слова, ми припадаємо до нього з проханням:
«Отче Іларіоне, моли Бога за нас, грішних».
