Розумна розмова про те, як стати безумцем
Як побудувати в глибині свого серця ізольований від зовнішнього світу храм для Пресвятої Трійці.
Покликання апостолів на проповідь через чудовий улов риб, про який ми читаємо в євангельському читанні в 16-ту неділю після П’ятидесятниці, дає нам їжу для роздумів про нашу Апостольську місію. В чому вона полягає і як повинна втілюватися?
Популяризувати Православ'я тими способами й методами, якими світ рекламує пепсі-колу і пральні порошки, нерозумно. Картинки, якими світ вабить до себе людські душі, будуть свідомо яскравіші, соковитіші, привабливіші, ніж наша проповідь в будь-якому її вигляді й формі.
Наша місія у Діснейленді гріха може бути тільки одна – перетворити ці красиві картинки в гній і виростити на цьому добриві райську квітку душі. Завдання Церкви сьогодні – вистояти у Христі. І завдяки цьому, можливо, й інші почнуть спасатися. Християнину потрібно всіма силами оберігати свою душу, не розчиняти її в концентрованій кислоті гріха, яка оточує нас звідусіль, і побудувати в глибині свого серця ізольований від зовнішнього світу храм для Пресвятої Трійці.
Сучасна цивілізація – продукт спільної творчості корпорації каінітів і диявола. Це штучно створена Матриця, в якій діють свої жорсткі, детерміновані закони. На вітрині цієї Матриці висять цінності, за які людям потрібно платити талантами, які Бог дав їм для духовного зростання. Людина живе й працює заради достатку, успіху, кар'єри, іміджу, рейтингу, престижу та ін. Їй важливо, щоб у неї було сексуально модельоване тіло, але їй байдуже неподобство своєї душі. Гроші – це антипод благодаті. Вони гарантують примарне щастя, визнання, любов і повагу світу. Але світу тимчасового, тлінного… І обдурена людина витрачає всі потенції душі й тіла на те, щоб «відповідати» вимірювальним лекалам вигаданої матриці.
Популяризувати Православ'я тими способами і методами, якими світ рекламує пепсі-колу і пральні порошки, нерозумно. Картинки, якими світ вабить до себе людські душі, будуть свідомо яскравіші, соковитіші, привабливіші, ніж наша проповідь у будь-якому її вигляді й формі.
Для початку потрібно зрозуміти: все, що висить на вітрині світових цінностей, є банальна демонська брехня. Боротися з цією брехнею, будучи частиною Матриці, неможливо. Поки ми погоджуємося слідувати системі цінностей цього світу, для диявола ми будемо лише об'єктами його роботи. Він буде маніпулювати нами, як своїми комп'ютерними солдатиками. При цьому сили зла дуже легко можуть нас приспати, вселивши в нашу свідомість фантазію, що «ми на боці Бога», що ми «спасаємося».
А насправді ми будемо лише намагатися відповідати штучно створеному дияволом ідеалу «хорошої» людини. Так, ми будемо продовжувати обурюватися замахом на суспільну мораль, вважати себе борцями за мораль, будемо боротися за право людини жити у злагоді зі своєю вірою, навіть будемо стійко «вичитувати» правила й ходити в храм. Але сатана при цьому буде нас зневажати і не чіпати, тому що знає – ми і так в його руках.
Щоб позбутися від його чіпких обіймів, потрібно «народитися згори» (Ін. 3, 3), тобто отримати свободу від Матриці. З нею нас пов'язують комунікації «похоті плоті, похоті очей і гордості життєвої». На ці три канали спрямована основна енергія цілепокладання людства. Задовольняючи кожну з цих трьох похотей, людина обмотує свою душу павутиною самості, в якій спустошується й згорає її душа. «Розсудливі» люди так і живуть. Це і є «мудрість земна, душевна, демонська» (Іак. 3, 15). Єдине, що може віруюча людина протиставити «розсудливості» Матриці, – власне безумство. Стати одним з тих «немудрих», яких Бог обрав, щоб осоромити мудрих (1Кор. 1, 27-28).
Сучасна преподобна юродива Тарсо часто говорила: «Я – ніщо. У мене нічого свого тут немає». Апостол Павло був «безумцем», тому що мав «розум Христов». І всі, хто наслідує Його приклад, стають божевільними для цього світу. За допомогою «безумства» апостол Павло побудував будинок своєї душі з міцного матеріалу, недоступного для будь-якої ворожої сили. Поставивши в «умети» (церк.-слов. «гній») свою освіченість, римське громадянство, становище в суспільстві, славу, він пив, як мед, паплюження, побиття, презирства й глузування.
Щоб позбутися від чіпких обіймів сатани, потрібно «народитися згори» (Ін. 3, 3), тобто отримати свободу від Матриці. З нею нас пов'язують комунікації «похоті плоті, похоті очей і гордості життєвої».
Якщо нас ще хвилює, що про нас скажуть люди, як оцінять, що подумають, чи будуть поважати, любити, цінувати, то ми не те що не «народилися згори», ми навіть ще не зачаті. Зачаття буде, коли ми почнемо радіти тому, від чого інші плачуть, дякувати Богові за те, чого всі бояться.
Юродива Тарсо рідко говорила прямо. Її мова була алегоричною, але всі, хто мав духовний розум, добре її розуміли.
Якось один чернець запитав: «Як спастися?» «Побудуй собі будинок із дощок, – відповіла Тарсо. – Я ж собі побудувала. Мій будинок по моєму зростанню. Дошки мені привіз брат – капітан корабля. Для корабля потрібен вантаж. Інакше він не зможе триматися на воді. Але потрібні дошки, ні в якому разі не цемент, не щебінь. Тому що цемент перетворюється на камінь». Монах зрозумів, що Тарсо говорить про дошки смирення. З презирства людей, з поношень Тарсо побудувала будинок своєї душі. Без цього вантажу смирення корабель душі вискочить з води життєвого моря, перевернеться й потоне. Потрібно смирення, а не цемент гордості, егоїзму і зарозумілості. Тому що вони перетворюються на камінь. Ніщо не в силах змінити людину з кам'яним серцем і зведеною в абсолют «власною думкою».
Тоді чернець спитав: «А як бути, якщо цемент вже перетворився на камінь і його неможливо розколоти?» Суть прихованої відповіді Тарсо полягала в тому, що тільки жорстокі скорботи можуть розбити тягар наших сердець. Іншого способу врятувати таку людину немає. Поки ми живемо в безпеці й достатку, поки ми здорові й забезпечені, нам здається, що ми самостійні й самодостатні. Ця думка цементує нашу самість і ущільнює каменність наших сердець. Але як тільки молот скорботи завдає ударів по цьому каменю, той відразу ж починає кришитися.
Потім чернець поставив ще запитання: «Тарсо, що потрібно для придбання любові?» «Потрібен біль», – відповіла преподобна.
Життя Тарсо стало ідеальним втіленням божевілля святих, явленому в сучасному збожеволілому від пияцтва пристрастей світі. Не всі можуть втілити цей ідеал у життя. На помисли одного ченця-схимника, який розумів, наскільки його подвиги малі порівняно з тим хрестом, який несе по життю Тарсо, вона відповіла: «Дитя моє, навіщо ти так думаєш? Я живу так, а ти інакше. Роби те, що можеш».
Ці слова сказані й кожному з нас. Ми повинні робити те, що можемо. Не наша міра кинути виклик «безумства» цьому збожеволілому світу, але ми можемо придбати спасительну «тупість» і «байдужість» по відношенню до його клоунади.