Спасти й вберегти: від чого береже Христос
Із сучасною людиною часто буває досить важко говорити про Христа. Важко, але не неможливо. І спробувати, безумовно, варто.
Нинішній світ все міряє поняттям вигоди, тому почавши розмову про Церкву, про Бога, Євхаристію є ризик почути запитання: «Навіщо мені все це?» «Як же, для того, щоб спастися, щоб не потрапити в пекло» – скажете Ви. І можете у відповідь почути: «Від чого мене потрібно спасатися? Я здоровий, не тону, ніякий спаситель мені не потрібен. А з того світу ще ніхто не повертався, хто знає, чи є там дійсно пекло, чи ні».
Найабсурдніше у цій сентенції те, що досвід переживання пекла є в кожної людини.
Що таке особистість?
Власне, релігія виникає як певна форма протесту людини. Фізики скажуть нам, що існує закон збереження маси, закон збереження енергії. Проте чи існує закон збереження мого я, моєї особистості?
Релігія, віра і є відповіддю на цей запит людини: як ти повинен жити для того, щоб збереглася твоя особистість, твоє я.
Упродовж історії люди по-різному формулювали поняття про людину, про її особистість. Арістотель сказав, що людина – це сума її вчинків. Маркс сказав, що людина – це певна така виробнича функція. Сучасний лібералізм стверджує, що людина – це набір соціальних ролей і установок.
Християнство ж говорить, що людина – це жива душа. У ній ховається наш скарб, щось живе і цінне, що ми так добре відчували в дитинстві й що, на жаль, з роками відчувається все слабкіше. Це те, про що в Євангелії говориться як про внутрішню людину, людину потаємного серця. І для того, щоб це наше внутрішнє серце жило, воно має любити!
Усі наші вчинки, соціальна поведінка, сімейне життя зводиться саме до поняття любові. Ми її шукаємо, просимо, вимагаємо, віддаємо, нав'язуємо, бережемо. Ми намагаємося досягти якихось кар'єрних висот тому, що хочемо, щоб нас визнало суспільство, щоб воно нас любило. Ми намагаємося заробити багато грошей, часто, вважаючи, що нас можна любити тільки багатими. Ми ображаємося, коли не помічають нашої любові. Тому ми з упевненістю можемо сказати, що нас у цьому житті визначає любов, а саме – те, куди спрямований її вектор. Саме спрямованість нашої любові визначає і якість нашого земного життя, і райську або пекельну долю у вічності.
Трагедія пекла
На перший погляд, сама можливість існування пекла може здатися парадоксом: як той Бог, Який дав людям заповіді підставити праву щоку, якщо вдарять по лівій, як той Бог, Який втілився і помер за людину на хресті, як цей Бог може засудити людину на пекельну долю? Вся справа в тому, що як рай, так і пекло починають жити в людині вже тут, на землі.
У житії преподобного Макарія Великого описаний дуже примітний випадок: одного разу, йдучи по пустелі, він ненароком зачепив ногою череп, який, серед іншого, сказав преподобному Макарію наступне: «Ти – Макарій, тут у пеклі всі тебе знають. Тут горить вогонь до самого неба й коли ти молишся, цей вогонь трохи стихає, й ми можемо бачити обличчя один одного й у цьому знаходимо розраду».
З цього епізоду з життя преподобного Макарія можна зробити висновок: пекло – це стан вічної самотності.
Хтось, читаючи ці рядки скаже: «Ну, знову ж ваші всі ці християнські казки ... Череп в них заговорив». Однак, якщо ми згадаємо, що основою будь-якого гріха є гордість, то зрозуміємо, що трагедія пекла полягає в тому, що Бог посилає людині «любити» те, що вона хоче! Якщо людина за життя навчилася бачити і любити тільки себе, Господь дозволяє їй і після смерті залишитися з тим, що вона полюбила, наодинці з самим собою.
Адже, каже Христос у Євангелії: «Елико аще свяжу на земле, будут связана на небеси: и елико аще разрешите на земле, будут разрешена на небесех». Тобто, якою створите свою особистість, такими і у вічність прийдете. Якщо людина навчилася за час земного життя любити гроші, кар'єру, розваги, а у вічності всього цього немає. Бажання є, тому, що ці прагнення жили в людині під час її земного життя, а можливості задовольнити їх немає, адже у вічності є тільки Бог і люди.
Якщо людина не навчилася любити Бога й ближнього, то ми можемо сказати, що в вічності її дійсно чекає трагедія, оскільки пекло – це місце, де любити нічого.
Пристрасть – руйнує
Але не тільки наше вічне життя може бути зруйноване в результаті любові до чогось земного. Кожен із нас бачив і переживав на власному досвіді те, що відбувається з людиною, якщо вона любить, скажімо, алкоголь, наркотики або ж знаходить захоплення в заздрості, образах, марнославстві. Руйнується здоров'я й особистість. Можна сказати, що те, що аскетика називає пристрастю (слово пристрасть походить від слова страждати) є досвідом не правильної любові, залежності. Це і є досвідом переживання пекла тут на землі.
Як сказав колись Блаженний Августин: «Всі біди людства через те, що ми користуємося тим, чим повинні насолоджуватися і насолоджуємося тим, чим повинні користуватися».
Тобто, метою свого земного життя ми робимо накопичення якихось земних благ, хоча вони, всього лише, повинні допомогти досягти вічного життя й саме така неправильна постановка цілей, така неправильна любов змушує нас страждати отут на землі.
Ось чому Церква закликає нас у першу чергу любити Бога. Тому, що любов до Христа спасає нас від досвіду неправильної любові!
