Сказання про хрестохідців, що до Богородиці йдуть, або Чому йде хресна хода

19 серпня, в самий день Преображення Господнього, хрестохідці виходять в дорогу, щоб за сім днів подолати понад 200 кілометрів і до свята Успіння Божої Матері прийти в лавру. 

Сторонній спостерігач, дивлячись як ці стомлені багатокілометровими переходами, спрагою і спекою люди, йдуть дорогами нашої країни, може задати собі питання – для чого? Що вони шукають, навіщо йдуть?

Зазвичай, відповідаючи на ці питання ми, люди Церкви, говоримо, що вони йдуть для того, щоб отримати благодать Святого Духа. Для нас зрозуміло, що це означає. Але ось для «зовнішніх» – ні. Тому, що їм важко, а часом неможливо зрозуміти, який зв'язок існує між, наприклад, фізичним виснаженням і духовним вдосконаленням. І мова не тільки про пішу прощу, але і про піст. Як тілесне стомлення або тілесне утримання, впливає на душу? Це нерозуміння призводить до того, що людина відкидає піст, вважаючи його чимось незначним, а в підсумку, відкидає і будь-яку аскезу. Звичайно, так простіше. Але, чи благодатніше?

Церква весь час підкреслює, що тіло і дух – дуже міцно пов'язані і дуже сильно впливають один на одного.

Якщо ми з вами уважно почитаємо Біблію, то побачимо, що Господь Ісус Христос, а також пророки Мойсей, Ілля та інші, досить часто всходили для молитви на гори. Такі слова, як Фавор, Ермон, Єлеон, Синай – це назви гір, які зустрічаються на сторінках Святого Письма, і які відомі навіть тим, хто до Церкви не має ніякого відношення.

Питається, навіщо Христу або пророкам були потрібні гори? Хіба вони не могли молитися в будь-якому місці? Могли, і більш того – робили це. Але, разом з тим, чудово розуміли – між тілом і душею існує зв'язок. Адже, подобається це комусь чи ні, людина – цілісна істота, яке складається з душі і тіла. А, значить, і в молитві людина повинна являти свою цілісність.

Святитель Григорій Ніський порівнює Преображення Господнє з отриманням Мойсеєм Десяти Заповідей.

Саме тому в православній Церкві під час богослужіння задіяни всі п'ять почуттів і вся людська природа людини: дух і серце мають бути перед Богом, ніс чує ладан, слух насолоджується співом, очі дивляться на ікони, руки накладають святий хрест, уста приймають просфору або Тіло Христове. У православних храмах зазвичай віруючі стоять на молитві, тобто, навіть ноги задіяні. Тому немає нічого дивного в тому, що Христос для молитви піднімався на гори.

Особливою подією в Євангельській історії можна назвати Преображення, перед яким Христос, разом з трьома обраними апостолами, сходить на гору Фавор. Саме там відбувається одне з найбільших подій Нового Завіту.

Святитель Григорій Ніський порівнює Преображення Господнє з отриманням Мойсеєм Десяти Заповідей. За його словами, і в першому, і в другому випадку для спілкування з Богом людина повинна потрудитися, зробити аскетичний подвиг.

Тіло повинно брати участь в молитві.

Аскеза, аскетичний подвиг безпосередньо впливає на наш духовний стан – так вчать нас святі отці. У посланнях апостола Павла читаємо, що ми з вами є «храми Святого Духа». Тобто, наші тіла призначені для святості. І саме тому Церква свідчить про тілесне, а не про духовне, воскресіння мертвих. А значить, тіло повинно брати участь в молитві. Як? Через Хресний хід, в тому числі.

До речі, цей факт вже помітили і сучасні вчені, які говорять про психосоматику, тобто, про взаємозалежність психічних і тілесних проявів людської особистості. Наприклад, можна допустити, що людина, яка не посміхається і похмура більш схильна до ризику депресії, ніж та, яка посміхається і ніколи не сумує.

Таким чином, можна зробити висновок, що Хресний хід дозволяє християнину задіяти всі своє єство в молитві і предстоянні перед Богом. Це молитва не тільки устами, а всім своїм життям. І мета цієї духовної роботи – стати кращим, чистішим і, нарешті, досягти Преображення, щоб через нього стати причасником Божого єства. Ось що значить здобути благодать Святого Духа.

Молитва

Головна мета паломництва – це молитва. Хресний хід – це не спроба комусь щось довести, це не демонстрація сили чи ще чогось. Тому, відповідаючи на питання, навіщо ми йдемо, можна сказати і так: ми йдемо, щоб помолитися. В дорозі не відволікає мирська суєта, гаджети, телебачення та інтернет. Сім днів ми сконцентровані на молитві. Так, не завжди виходить бути уважним, не завжди молимося так, як належить, але, як би там не було, тут молишся на порядок більше і старанніше, ніж удома. Можна навіть сказати, що Хресний хід – це семиденне богослужіння, де храм – природа, купол – небо, а ті, хто моляться – паломники.

Головна мета паломництва – молитва.

Весь час, на всіх ділянках ходу, можна почути «Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного!» або «Пресвята Богородице, спаси нас!». Люди моляться і разом, і поодинці. Я бачив, як двоє маленьких дітей, років, напевно, з п'ять, співали молитви на повний голос, або як бабуся, яку через рюкзак і розгледіти було важко, молитовно просила у Бога милості. І я зрозумів: поки ці люди йдуть по нашій землі, поки вони освячують її своїми молитвами, наповнюють її своїми сльозами – ми живі, і ми щасливі.

Люди

Серед паломників є люди практично різного віку – від немовлят, до сивочолих старців. Є представники практично всіх соціальних прошарків нашої держави – багаті і бідні, освічені і не дуже. Багато молоді та підлітків, церковних і не церковних, хворих і здорових, сильних і слабких. Іншими словами – є всі. Хресний хід – це, свого роду, проекція нашого життя. Вірніше, це життя сконцентроване, втиснуте в 200 кілометрів і в сім днів. І тут, як і в житті, можна зустріти «всіх і вся».

Звичайно, у Хресній ході, як в житті, трапляється всяке – і хороше, і погане. І тому не треба його ідеалізувати, дивитися на нього як на щось досконале. Хрестохідці бувають різні, і вони далеко не святі. Однак в своїй більшості – це люди віруючі, а, значить, вони більш відкриті, у них більше радості і якоїсь «справжньості».

У цій Хресній ході мені довелося зустрічати професорів, докторів наук та ректорів відомих навчальних закладів України. І знаєте, я зрозумів слова Френсіса Бекона, про те, що глибокі знання приводять до Бога, а поверхневі – віддаляють від нього.

Йдеться саме про знання. Тому що крім них є ще простота, яка компенсує недолік вченості. І це теж можна бачити в Хресній ході – прості бабусі без освіти виявляються дуже часто мудрішими Нобелівських лауреатів.

З першого і до останнього дня, усюди, де ми йшли, нас зустрічали місцеві жителі. Вони виносили воду, пиріжки, пряники, яблука, огірки і помідори. Я багато разів бачив сльози на очах цих людей. І було зрозуміло, що Хресний хід і для них теж йде. Через хрестохідців, які проходять дорогами нашої країни, люди мають можливість доторкнутися до благодаті Божої. Хіба це не місіонерство?

Були й сумні місця на нашому шляху. Особливо боляче було проходити через ті села, в яких у нашій Церкві відібрали храми – Кугаївці і Бережанка. Зазвичай, біля цих храмів ми робили привали, але в цьому році їх не було. У Кугаївці я помітив декількох жінок, які, дивлячись як Хресний хід без звичної зупинки йде повз храм, плакали. Крім того, кинулося в очі, що церква в Кугаївці виглядає осиротілою, кинутою. Адже відібравши храм ці люди відібрали і благодать у нього. А без благодаті всі ми сироти.

Жертва

Протягом майже всього шляху проходження хрестохідців, узбіччями дороги стояли блоки з водою. Як виявилося пізніше, цю воду везли в трьох величезних двадцятитонних фурах. Всього 120 тисяч пляшок. Тільки за перший день шляху хрестохідці випили рівно половину цього обсягу. Що це за вода, і хто її везе я дізнався пізніше.

Виявляється, що вже другий рік поспіль якийсь бізнесмен напуває десятки тисяч людей тому, що йому явилася Божа Матір і сказала: «Дай води Моїм дітям». Не знаю, наскільки це правда, знаю тільки, що всі сім днів води у нас було вдосталь.

В Сатанові паломників годують біля храму і на великому стадіоні. Там я познайомився з жінкою, яка щороку приїжджає погодувати людей з Києва. Люди взагалі їдуть звідусіль і везуть для хрестохідців все, що можуть. Наприклад, в одному з найглухіших місць паломництва, в дуже маленькому селі в одну вулицю, де прочан ніколи не годують, тому що просто нікому, раптом з'явився фургон з ... апельсинами, газованою водою, солодкими булочками і бананами. А одна місцева жінка з онуками приготувала для мандрівників кілька відер чаю і кави.

А в передостанній день, вже за кілька кілометрів до Почаєва, у Хресній ході з'явилася вантажівка, на якій з Чернівецької єпархії привезли 120 ящиків бананів! Хіба це не милість Божа?

Владики

У минулому році вперше в Хресній ході взяв участь митрополит Кам'янець-Подільський і Городоцький Феодор (Гаюн), який подолав весь шлях від Довжка до Почаєва. Кажуть, що до нього тільки один єпископ пройшов з паломниками кілька кілометрів, і було це ще до революції 1917-го року. Цього року владика теж йшов. Причому, він з'являвся в Хресній ході найнесподіванішим чином.

Крім нього, так само, як і в минулому році, до паломників приєднався митрополит Тернопільський Сергій (Генсицький), а вже в останній день назустріч Хресного ходу вийшли митрополит Климент (Вечеря) та архієпископ Іов (Смакоуз). Виходить, вперше за більш ніж 200-річну історію Почаївського Хресного ходу, в ньому взяли участь відразу 4 архієреї, 3 з яких є митрополитами.

Треба сказати, що участь у цій події архіпастирів – величезна підтримка для паломників. Віруючі сподіваються, що в майбутньому до Хресного ходу приєднаються й інші архієреї.

Лавра

В цьому році, за свідченням лаврських ченців, в Почаїв прибуло близько 30 тисяч чоловік. Багато це чи мало? Не знаю. Однак, та радість, яка наздогнала хрестохідців біля воріт лаври, коли ми всі разом співали «Царице моя Преблагая», а потім раптово, без будь-якої команди, почали вітати один одного з Воскресінням Христа – цю радість важко передати! Про неї неможливо розповісти, її можна тільки пережити.

І заради цього варто потрудитися, пройти 250 кілометрів по жарі, збити ноги в кров, заробити кілька мозолів. Варто, бо колись Серафим Саровський сказав, що якби люди знали, що приготував Бог люблячим Його, то погодилися б весь залишок свого життя провести в ямі, наповненій хробаками.

Ми знаємо точно – Бог винагороджує за працю. І нагорода духовна, та пасхальна радість, яку ми пережили, увійшовши на територію Почаївської лаври – дорожче всіх матеріальних благ світу. Тому що саме в той момент кожен з нас відчув – Бог дуже близько, Він ближче, ніж нам здається, Він з нами, Він – рідний. У цей момент хотілося тільки одне – «зробити три кущі» і перебувати в цій радості завжди.

І хіба може бути щось більш важливе?

Автор фото: Слава Ярушевич.