Як повернути молодь до Церкви. Важливі відповіді на складні питання

22 липня 2019 року за Києвом почав свою роботу  II Всеукраїнський фестиваль православної молоді ORTHOFEST-2019. У цьому році на захід, організований Синодальним відділом УПЦ у справах молоді, зібралося 400 учасників з усіх областей України віком від 16 до 35 років. У минулому році ORTHOFEST-2018 зібрав теж близько 300 осіб.

Три сотні молодих людей, зібраних з усіх областей України, для такої Церкви, як наша – це мало. Ми не говоримо зараз про сам факт існування фестивалю (ORTHOFEST – це добре, і це, поки, єдиний захід подібного роду, який у нас є), а тільки про кількість його учасників. Їх дійсно мало.

Найсумніше, що проблема відсутності молоді в Церкві знайома не тільки Україні, і не тільки православним. На жаль, сьогодні це ледь не загальна «хвороба» всіх релігійних організацій Європи.

Згідно з доповіддю Паризького католицького інституту та Центру вивчення релігії і соціології ім. Бенедикта XVI про ставлення сучасної європейської молоді до релігії, можна констатувати, що християнство в Європі за великим рахунком мертве, а в 12 з 22 країн частка нерелігійних людей перевищує 50%.

В Україні віруючими себе вважають близько 71% населення, що більше, ніж у багатьох країнах Європи. Однак, при цьому, віра наших співвітчизників настільки розмита, настільки неоформлена, що її, в принципі, і вірою назвати складно.

Крім того, дослідники, які займалися релігійністю студентської молоді України пришли до висновку, що «релігійний світогляд значної частини студентської молоді – особливо тих, хто схильний слідувати своєрідній «моді», зовнішній, показній релігійності, відрізняються багато в чому розмитістю, невизначеністю, відсутністю ясного змісту... Існує перспектива відходу студента від релігії взагалі або його вільнодумства в релігії».

Не сильно відрізняється картина і в сусідній, переважно православній, Росії. Так, напередодні свята в честь преподобного Сергія Радонезького Святіший Патріарх Кирил відвідав фестиваль православної молоді «Доброліто – 2019». Під час зустрічі з молоддю, патріарх назвав число тих, кого можна віднести до «активу» нашої Церкви – 50 000 чоловік: «Нещодавно мені представили детальну статистику, і цифри ніби як великі – сьогодні в Руській Православній Церкві молодіжний актив становить майже 50 тисяч осіб. Ніби непогано, але адже це тільки актив, це не вся молодь, але якщо все це розділити на загальну кількість молодих людей православного походження, а часто ще й православного виховання, то пропорції будуть не на нашу користь. Тому нам потрібно активізувати молодіжну роботу в єпархіях, в парафіях. Потрібно створювати молодіжні об'єднання. Потрібно, щоб православна молодь відчула особисту відповідальність – кожна молода людина – за майбутнє Церкви, а значить, і за майбутнє нашого народу і нашої країни».

Церква, молодь і цифри

50 000 – ця цифра, яка представлена в офіційних єпархіальних звітах Руської Православної Церкви. В УПЦ таких звітів немає, а якщо б і були, то вони не повинні нас обманювати, тому що не завжди відповідають дійсності. Даний факт прекрасно розуміє і наше священноначаліє. Адже, чого гріха таїти, не секрет, що до «молодих» в периферійних єпархіях можуть зараховувати людей віком за 40, а то і просто приписувати кілька цифр до непривабливих, реальних даних.

Дійсно, ніяких звітів не треба тому, хто регулярно ходить в храм. Він і без бюрократичних записок прекрасно бачить на власні очі, що молоді стало менше ніж, скажімо, років 20 тому. Сьогодні, «молоддю» продовжують вважати «хлопців», які прийшли в храм зі студентської лави на початку 90-х. Вони вже давно подорослішали, обзавелися сім'ями, але продовжують входити в «молодіжні активи».

Проблема в тому, що на зміну їм майже ніхто не приходить. Більш того, навіть їх власні діти, як тільки кидають материнську або батьківську руку, разом з нею кидають і храм, а потім і Церкву.

Наприклад, можна помітити, що немовлят, які причащаються, в середньостатистичному міському храмі може бути близько 100 чоловік, в той час як кількість всіх присутніх на службі у віці від 15 до 20 років навряд чи перевищить два, від сили три, десятка людей. Підкреслимо – не 2-3 десятка тих, хто причащаються (таких ледь п'ять-шість чоловік набереться), а присутніх! Ось це і є реальні цифри.

Виходить, що з тієї сотні немовлят через 15 років в Церкві, в кращому випадку, залишиться 20. Та й то, залишаться, швидше за все ті, хто якось задіяний в храмі – співає на криласі, паномарить або іподияконствує, бере участь в якихось храмових проектах. Всіх інших просто змиє «житейське море». Звичайно, буває і так, що, подорослішавши, діти постійних парафіян все-таки ходять в храм. Але, на жаль, роблять це за інерцією і за звичкою, а не в силу релігійного почуття. Або, що частіше, не ходять взагалі.

Дух свободи і отці

Звичайно, багато років, проведені дітьми в храмі і біля нього, не проходять безслідно. Ті, хто виріс під стінами храму, стають більш-менш адекватними молодими людьми, навіть якщо тепер живуть поза цими стінами. Вони «не в тюрмі», і «не наркомани» – це аргумент. Але вони і не в храмі – це факт. Чому ж з віком бажання і потреба відвідувати храмові богослужіння відпадає? Або, поставимо питання ширше – чому пропадає бажання ідентифікувати себе з Церквою? В чому проблема?

В кінці 80-х, коли Біблію ще не можна було вільно купити, але про неї вже можна було напівпошепки розмовляти, в Церкву прийшла величезна кількість молодих людей, щиро зацікавлених тоді ще таємничим і, може, від того і привабливим Православ'ям.

Християнство не було для них лише абстрактним вченням про любов до ворогів, а Євангеліє не зводилося виключно до етики. Їм хотілося чіткої релігійної конкретики в абсолютно відчутній оболонці. До етики вони незмінно додавали пошук життєвої філософії і логічної обгрунтованості буття. Тобто, їм не потрібна була розмита абстракція про те, що Євангеліє – розвиненіше Махабхарати (яку тоді теж почали видавати), вони хотіли доторкнутися до нього на досвіді, і розуміли, що зробити це можна тільки через традицію. Протестантизм, зі своїм вульгарним і огульним запереченням стародавньої християнської традиції, з відсутністю духовного досвіду і сакраментального виміру життя, такої можливості не давав.

Тоді, в кінці 80-і на початку 90-х, Церква володіла духом і даром свободи.

Саме тому молоді люди почали відкривати для себе Православ'я з усіма «наслідками», що випливають: від читання Добротолюбія і заняття Ісусовою молитвою, до науково-археологічних поїздок в Кижі і паламітско-варлаамітських суперечок в гуртожитках на зйомних квартирах.

Церква поставала їм якимось острівцем свободи, організацією, яка не тільки не вписується в «існуючу систему речей», а й пропонує зовсім інший, відмінний від офіційного, погляд на світ. Тоді, в кінці 80-і на початку 90-х, Церква володіла духом і даром свободи. Ті, хто тоді тільки переступав пороги православних храмів, ставали членами напівпартизанських організації, які проповідували «Царство не від світу цього».

Церква дійсно намагалася дати відповіді на існуючі питання сучасності. Саме тому, в пошуку «нових форм» Церква зверталася до «старих» святих отціх і таких же «старих» богословських та історичних проблем. Халкідон, Григорій Палама, Максим Сповідник і Діонісій Ареопагіт тоді згадувалися частіше, ніж безвісні «афонські старці», «останні часи» і «антихрист». «Святі отці» сприймалися тоді в якості авторитетів з різних питань тлумачення Святого Письма або складного розуміння теологічної термінології. Ні, святі отці для Церкви 90-х – це керівництво, часом буквальне, до дії і життя.

Їх читали не для того, щоб захищатися від «лібералів» та інших «реформаторів», а щоб застосовувати в повсякденному бутті. І цей факт треба підкреслити особливо.

Молитва, богослов'я і любов

Так, Ісусовою молитвою дійсно пробували займатися. Без наставників, без необхідного досвіду, часто без належних знань, але намагалися, принаймні.

Ігумен одного монастиря у Франції згадував, що відразу після того, як французькою мовою з'явилася книга «Відверті розповіді мандрівника духовному своєму отцю» тижня не проходило, щоб хтось із молодих людей не стукав у ворота обителі і не просився постригти його в чернецтво.

Я не стверджую, що це добре, тому що ті рішення, які приймаються в стані екзальтації – недовговічні і неміцні. Саме тому Христос відправляє апостолів спочатку в Галилею, а тільки потім – на проповідь. Важливий сам факт бажання стати ченцем, змінити своє життя. Більш того, важливим є ставлення до Православ'я, як до способу змінити це саме життя. Православ'я сприймалося не тільки як світоглядна теорія, але ще і як практичний досвід.

Сьогодні ж ця сама практика молитви Ісусової обросла стількома приписами, застереженнями і охоронними «грамотами», що практично зникла з життя Церкви. Молитва з необхідності живого спілкування з Богом перетворилася в набір механічних інструкцій, велика частина яких зводиться не до того, як треба, а до того, як не можна.

Проповіді, тексти та виступи цих людей створювали те, без чого неможливий живий і непідробний інтерес до чого-небудь, а до Православ'я особливо – здивування.

Те ж саме можна сказати і про богослов'я. ХХ століття, без перебільшення, це, в богословському сенсі, вік Глубоковського, Флоровського, архімандрита Софронія (Сахарова), Шмемана, Афанасьєва, Булгакова, Мейендорфа, митрополита Антонія (Блума). Вони не займалися виключно теоретичними питаннями, вірніше, їх теоретичні питання, навіть найскрупульозніші і вузькоспеціальні, зачіпали практичні сфери життя. Але, найголовніше, проповіді, тексти та виступи цих людей створювали те, без чого неможливий живий і непідробний інтерес до чого-небудь, а до Православ'я особливо – здивування.

Ті, хто читав їхні книги дуже часто ловив себе на думці, що «ось воно що означає як, а я-то думав...». Те ж саме можна сказати і про раннього Кураєва. Вони вміли писати для «чайників» в богослов'ї. Але робили це так віртуозно, що їх книги читали і професори, і студенти світських вузів.

Сьогодні ж світська людина, який бере сучасну книгу, що претендує на богословську глибину (а такі є взагалі?) в кращому випадку стикається з черговим набором викриттів і нудно позіхає, в гіршому – обурюється, і своє неприйняття висловлених автором думок переносить на неприйняття Церкви взагалі.

В наш час християнам, в кращому випадку, пояснюють хто такий ворог, в яких випадках його можна ненавидіти, а в яких терпіти.

Поясню іншими словами. Візьмемо заповідь про любов до ворогів. Так, християнам пояснювали чому треба любити, говорили про любов взагалі і намагалися дати відповідь на питання «як любити своїх ворогів». У наш час християнам, в кращому випадку, пояснюють хто такий ворог, в яких випадках його можна ненавидіти, а в яких терпіти. Не любити, підкреслюю, а терпіти. Речі, самі бачите, дуже різні. Сьогодні, у вік технологічного буму, про любов все частіше говорять з позиції сили. Любов – це свого роду поблажливість, подачка (навіть не подарунок) того, хто може й «бритвою по очах».

Але справжня любов можлива або тоді, коли Євангеліє будуть не тільки цілувати і цитувати, але і читати, або тоді, коли з сильних сьогодні, християни перетворяться в слабких завтра. Іншими словами, любити без залишку ми зможемо в тому випадку, якщо у нас іншого виходу не буде. Така вже природа людини.

Тому, другий і третій момент, які ми відзначимо – це богослов'я для світських людей і любов до ворогів.

Життя повинно жити

Можливо, саме підпільність, якесь відчуття резервації і гетто, і створювали той антураж для Православної Церкви, який в підсумку сприяв приходу інтелігенції.

Тоді, в 80-х, іномовність приваблювала більше, ніж пряма мова. У всьому шукали приховані смисли і натяки. Навіть в піснях Висоцького. Ці розмови на кухні про те, що «Жираф великий, йому видніше...» і наступні за цим питання «А ти зрозумів? Я зрозумів, а ти?» – малювали уяві співрозмовників картину, в якій є місце спільноті тих, хто по-справжньому «розуміє». І православні тоді вміли показати, що Церква і є те середовище, де по-справжньому розуміють речі, які відбуваються.

Це важливий момент. Сьогодні ж, Церква – це спільнота тих, хто відмовляється що-небудь розуміти, тому що або знає всі відповіді, визначено і чітко, або і знати не хоче – є, як є і все. У цьому випадку «жираф» – це всього лише експонат зоопарку і ніяких прихованих смислів в ньому немає і бути не може. Всім і так все ясно. А сама пісня – дурна.

Ця «ясність» і небажання шукати приховані смисли за буденними речами вже давно лякає. Тому що там, де немає пошуку, там немає і думки, немає і життя. Відсутністю пошуку пам'ятник відрізняється від його живого прототипу. Пам'ятник вже сидить, і посадити його ще якось неможливо. А Православ'я – це не пам'ятник! І сидіти воно не повинно! Воно повинно жити, пульсувати, шукати відповіді на питання сучасності і жити разом з людиною. Тільки тоді воно буде цікавим.

Сьогодні Церква повинна не просто давати в якості відповідей готові святоотецькі цитати, а повинна спробувати зрозуміти проблему і з висоти (або глибини) такого розуміння прокоментувати її в святоотецькому дусі. Тоді Церквою, як живим організмом, а не пам'ятником, зацікавляться нові Аверинцеви, Бібіхіни, Лосєви і Седакови. Тоді в Церкву прийдуть молоді люди, які шукають конкретних і чітких відповідей, а не абстрактних порад, які шукають таємницю і містику, хочуть служити і змінюватися.

І що найдивніше – саме покоління тих, хто був молодий в 90-х не змогли утримати молодь в храмах. Як їм це вдалося? Та дуже просто - за ці роки Православ'я перетворилося зі школи Любові та Істини, яка дає свободу, в систему, яка не намагається кожен день переосмислювати своє місце в світі, яка не намагається дати відповідь на питання – а що сьогодні ми, християни, повинні сказати світові про Христа і Євангелії?

Богослов'я сучасності

Отець Іван Мейєндорф якось сказав, що «святий отець – це той, хто зумів мовою сучасності донести до інших сенс Євангелія». Ось, до чого повинні прагнути ми, люди нашої Церкви.

Іншими словами, існуючому богослов'ю і богословам треба не тільки і стільки відповідати на питання сучасності, скільки говорити про те, про що, власне, і має говорити богослов'я – про Бога. На полицях церковних крамниць ми з вами, найчастіше, зустрінемо книги трьох типів – праці святих отців, одкровення старців, і бесіди про сучасні проблеми людини. Богослови намагаються вирішити питання евтаназії, лгбт, наркоманії, алкоглізму, розлучень, ігроманії тощо. І нехай, це теж треба.

Але, погодьтеся, хороший лікар займається не лікуванням симптомів, а викоріненням хвороби. Лудомания, гомосексуалізм і аморальність – тільки симптоми тієї хвороби, яка вразила сучасне людство, і ім'я якої «секуляризація». Тому, замість того, щоб писати як боротися зі своєю алкозалежністю, богослов повинен писати про те, як жити з Христом в Церкві. Тоді і алкоголізму не буде.

Молоді потрібен не просто всезнаючий ментор, а провідник в інший світ, який може показати красу Христа, Євангелія і Церкви.

Де, питається, книги про Христа, Євангеліє, Воскресіння, Втілення, Церкву, П'ятидесятницю, сенс життя в кінці кінців? Нам просто необхідні праці, які б ставили перед людиною серйозні питання і пропонували шляхи спільного, з Церквою, пошуку відповідей на них. Не треба боятися говорити про нетварні Божественні енергії, про дві природи у Христі або про троїчность Бога. Навпаки, саме про це і повинна проповідувати Церква.

Візьміть праці Кирила Єрусалимського або Афанасія Великого. Адже вони писали для своїх сучасників, для людей, які багато в чому були не схожі на нас. Але, це не означає, що сьогодні їх слова не можуть бути сказані нам – це означає тільки, що потрібна їх інтерпретація і адаптація для людей епохи гаджетів і інтернету.

Ось і цим і треба займатися. Цього, хоч як би дивно не звучали такі слова, шукає наша молодь. Їй потрібен не просто всезнаючий ментор, а провідник в інший світ, який може показати красу Христа, Євангелія і Церкви.

Крім того, Сам Христос дає нам свого роду євангельську формулу, орієнтація на яку повинна стати основою проповіді – «Я є Шлях, Істина і Життя». Кожна молода людина шукає шлях, по якому йому належить пройти, прагне пізнати і відкрити для себе істину, і майже завжди знаходиться в пошуках сенсу життя. І ось, все це є в Христі – Він той Шлях, який призводить до Отця, Він та Істина, яка все говорить про Бога, людину і світ, і Він же єдиний сенс Життя і саме справжнє Життя.

Ось про це нам треба говорити в наших храмах. І тоді жодна людина не покине Церкву. Адже, де ще можна знайти Шлях, Істину і Життя?