Синдром вахтера: «Дух адміністративного захоплення не дай мені...»
Любити керувати – значить просувати свою волю всупереч або на шкоду волі інших людей. Ф. М. Достоєвський дотепно назвав цей феномен «адміністративним захопленням».
Середньостатистичний українець, м'яко кажучи, без особливого ентузіазму сприймає необхідність відвідування різного роду інстанцій. Заради дріб'язкових питань доводиться вистоювати годинні черги і мати в наявності всі документи, починаючи мало не з зачаття. І не приведи вас Господь заповнити форму з помилкою за зразком, з якого однозначно зрозуміло тільки те, що це – зразок.
За наявності зв'язків та/або надання певної матеріальної допомоги процедура тут же в рази спрощується: вже не так важливі всі ці папери, і робиться все насправді не три тижні, а півтора дні.
Службовець буває готовий витратити масу свого робочого часу, щоб зробити ваше відвідування безрезультатним, при цьому не в змозі приділити п'ять хвилин, достатніх для роз'яснення або залагодження питання.
Проте фінансова зацікавленість далеко не завжди є причиною проходження всіх кіл пекла бюрократичних процедур. Часто перепони створюють працівники, яким в будь-якому випадку нічого не перепаде – домовляються зазвичай з начальниками, тобто з тими, хто щось вирішує, а не з простими смертними. Тим не менш, службовець буває готовий витратити масу свого робочого часу, щоб зробити ваше відвідування безрезультатним, при цьому не в змозі приділити п'ять хвилин, достатніх для роз'яснення або залагодження питання. До того ж неозброєним оком видно, наскільки ваше фіаско йому приємно. І ось саме це нестерпне бажання максимально ускладнити відвідувачеві життя викликає прикрість і здивування.
Окрім дрібних клерків за цим заняттям охоче витрачають час вахтери і охоронці. Вам можуть влаштувати такий допит, ніби ви з найнеблагочестивішими намірами намагаєтеся незаконно прорватися, як мінімум, до особи королівської крові.
Хочеш перевірити людину – наділи її владою.
Було б, звичайно, несправедливо скидати всіх в одну купу, але чомусь саме серед цих професій відсоток капосників «з принципу» б'є всі рекорди. Невже на ці посади існує спецвідбір? Звичайно ж, ні. Все набагато простіше. На цих місцях люди отримують владу. Маленьку, але все ж. А, як відомо, хочеш перевірити людину – наділи її владою.
Ф. М. Достоєвський дотепно назвав цей феномен «адміністративним захопленням». Визначення дається в романі «Біси» від імені Павла Верховинського: «…поставте яку-небудь останню нікчемність у продаж яких-небудь паскудних квитків на залізницю, і ця нікчемність негайно ж визнає себе в праві дивитися на вас Юпітером, коли ви підете брати квиток […]. «Дай-но, мовляв, я покажу над тобою мою владу»... І це в них до адміністративного захоплення доходить... […] я ось прочитав, що якийсь дяк, в одній із наших закордонних церков, […] вигнав, тобто буквально вигнав з церкви одне чудове англійське сімейство […] перед самим початком великопісного богослужіння […]… тільки з того приводу, що «тинятися іноземцям по російським церквам є непорядок, і щоб приходили у вказаний час…» і довів до непритомності… Цей дяк був у припадку адміністративного захоплення…»
Звичайно, характеристика Верховинського, отакого біса-підбурювача, що зневажає всіх і вся, звучить вкрай зневажливо – остання нікчемність. Але по суті твердження вірне. Поводяться так, як правило, люди, які за людськими мірками нічого особливого собою не являють. Може, тому Господь і призначає таких людей на низькі посади, що, будь вони з такою жагою влади на більш-менш високій позиції, мало б не здалося нікому?
Великим постом читалася молитва прп. Єфрема Сиріна, в якій одне з прохань до Творця – не дати нам дух любоначалія або, іншими словами, владолюбства, бажання володарювати та керувати іншими.
Любити керувати означає просувати свою волю всупереч або на шкоду волі інших людей. Загалом-то все сходиться: допомагати вам любителі адміністративного захоплення не можуть, бо тоді їхня воля над вашою не запанує. Виходить, початковою метою є найпростіше бажання зробити по-своєму. Особливо, якщо в колективі даний індивід особливою пошаною не користується і не має повноцінного права голосу в сім'ї. Де ж йому ще бідному реалізувати свою пристрасть до влади?
Нам часто здається, що ми відстоюємо істину, хоча насправді просто хочемо, щоб було по-нашому.
З іншого боку, якщо людина не сидить за казенним столом і не вимагає через віконце виконання чергової хитромудрої вимоги, це зовсім не означає, що вона не заражена пристрастю владолюбства. Інакше б не виділялася вона окремо у великопісній молитві як одна з ключових. Значить тією чи іншою мірою, це стосується всіх.
Симптоми досить характерні і впізнавані – це бажання будь-що наполягти на своєму. Якщо ви любите сперечатися, то придивіться до себе: можливо, владолюбство – ваш коник. Нам часто здається, що ми відстоюємо істину, хоча насправді просто хочемо, щоб було по-нашому, і тому всіма силами намагаємося зламати волю співрозмовника. І нехай до адміністративного захоплення це, на щастя, доходить далеко не у всіх, але хвороба-то та ж сама. Всього лише легше протікає.
Христос сказав: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі керують ними; але між вами нехай не буде так: а хто хоче між вами бути великим, нехай буде вам слугою, і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом» (Мф. 20:25-27).
Мабуть, деякі люди просто не в змозі мислити поза категоріями природного відбору.
У світі прийнято панувати і намагатися підпорядкувати собі іншого, але практику цю Господь не схвалює. У наведеному уривку критики християнства намагаються угледіти установку до рабського світогляду. Мабуть, вони просто не в змозі мислити поза категоріями природного відбору. Звичайно, якщо не сприймати інших людей, як унікальних особистостей, які мають не меншу цінність, ніж ти сам, то вони з легкістю переводяться в категорію ресурсу. І тоді більш слабкими можна маніпулювати, а з більш сильними – домовлятися і підлаштовуватися. Закон курника в дії.
Якщо ж побачити в ближньому образ Божий і зрозуміти, що для Бога всі однаково рівні й любимі, то намагатися когось під себе підім'яти або перед кимось підлабузнюватися, означатиме заперечення цього принципу рівності. І навпаки, служіння ближньому – є повага його волі як рівного собі і реалізація заповіді: «у всьому, як хочете, щоб до вас ставилися люди, так ставтеся і ви до них» (Мф. 7:12). Так, в нашому занепалому світі за цим принципом мало хто живе, але якщо всі кидають повз смітника, то це не означає, що це норма і всім слід робити те ж саме.
Але як, скажіть на милість, побачити ближнього в цій злісній тріумфальній «найостаннішій нікчемності», що звеличується над тобою і насолоджується своєю швидкоплинною і ефемерною владою? Як розглянути образ Божий в людині, яка свідомо і з задоволенням принижує і ображає тебе? Але Спаситель і тут не залишає нам вибору: «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, благотворіть тих, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто ображає і гонить вас» (Мф. 5:44). Скажете, вищий пілотаж? Не те слово. З іншого боку, якщо в шість років одразу не можеш з легкістю вирішувати інтеграли, то це зовсім не означає, що немає сенсу взагалі в школу ходити.
Аскетика взагалі закликає дякувати і всіляко вихваляти будь-кого, хто тебе роздраконив.
Тут ще можна багато говорити про те, чому саме нас зачіпають ті чи інші слова, та чи завжди вони насправді несправедливі. Безвідносно адекватності того, від кого ці промови виходять. Аскетика взагалі закликає дякувати і всіляко вихваляти будь-кого, хто тебе роздраконив, адже цим він допоміг виявити симптом духовної хвороби. Якщо людину щось дратує, значить щось не в порядку всередині неї самої. Кісточка від вишні, потрапивши на хворий зуб, заподіює дикого болю не тому, що погана сама по собі, а тому, що зуб не зайвим було б полікувати. Тверда некомфортна їжа якраз не дає про це забути. Точно так само і з тими, хто нас дратує.
Євангеліє завжди перевертає наш зрозумілий і логічний світ з ніг на голову, що в загальному-то і є доказом того, що він «не від світу цього». Якби його писали люди за своїм розумінням, то в ньому все було б послідовно, структуровано і зрозуміло. А так сиди і думай, як наступного разу не сказати і навіть не подумати, куди йти цій не зовсім галантній немолодій людини, яку полонило адміністративне захоплення. І ще спробуй прийняти факт, що сам теж неправий, раз так засмутився.
Євангельські заповіді – це не абстрактні теоретичні викладки, а самі що не є практичні поради. Вони не завжди зрозумілі і часто суперечать нашому уявленню про здоровий глузд. Однак нам не заважає приймати ліки відсутність навіть віддаленого розуміння, що таке фармакокінетика і фармакодинаміка. Нам треба, щоб підшлункова перестала хворіти, а у всіх цих тонкощах нехай розбираються знавці. Пігулки діють – і цього достатньо.
Євангельські заповіді – це не абстрактні теоретичні викладки, а самі що не є практичні поради.
Так і в питаннях віри. Нам даються практичні духовні поради, які випробувані поколіннями християн і ефективність яких доведена безліччю подвижників. Наше завдання – застосувати їх у своєму житті. Не для того, щоб Бога задовольнити, а для того, щоб очистити і зцілити свою душу, і внаслідок цього стати ближче до Нього, уподібнитися Йому.
Господь говорив: «Отче! прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). А ось роздратування, осуд і презирство великий російський класик недарма вклав в уста біса Верховинського.
Нам вибирати, на кого рівнятися.
