Три дні з життя отця Єпіфанія: Коли Господь – свідок битви

«Господи, Іісусе Христе, Сине Божий, молитов заради Пречистия Твоєї Матері, преподобних і богоносних отець наших і всіх святих помилуй нас. Амінь», – закінчив ранкові молитви отець Єпіфаній. Останнім часом молилось важко. Звичні з юності слова, які раніше легким струмочком виливалися з самого серця ієромонаха, зараз падали, немов важкі камені. Батюшка останній раз осінив себе хресним знаменням і закрив канонник. На сході запалювався новий день і він обіцяв аж ніяк не райдужні події.

Чайник з шипінням вимкнувся, викинувши в холод кухні хмаринку гарячої пари. Отець Єпіфаній заварив каву за старою звичкою – прямо в чашці. Тарілка вівсяної каші, дві скибки хліба з маслом і медом. «Треба підсолодити душу», – пожартував сам над собою. Останнім часом настоятелю старовинного храму в селі N і справді доводилося несолодко. Несолодкий – м'яко кажучи.

Отець Єпіфаній відклав Євангеліє і взяв у руки мобільний. Телефонував голова сільради. «І до нас докотилося?», – нехорошим передчуттям відгукнулося в душі...

Все почалося з телефонного дзвінка: в той день дзвін благовіст з динаміка старенького самсунга зруйнував звичну ранкову тишу. Отець Єпіфаній відклав Євангеліє і взяв у руки мобільний. Телефонував голова сільради. «І до нас докотилося?», – нехорошим передчуттям відгукнулося в душі, але батюшка, як завжди, радо пробасував в трубку вітання, а вже через кілька хвилин поспішав по нерозчищеній засніженій дорозі до будівлі сільської адміністрації.

– Ну що, отець Єпіфаній, – з порогу перейшов до справи Петро Тимофійович, голова N-ської сільської ради. – Ось і прийшов той знаковий момент, про який молилися і якого чекали наші діди і прадіди тисячу років. Нарешті ми звільнилися від московського ярма. Нарешті ми маємо свою національну церкву, визнану вселенським православ'ям. Нарешті ми маємо Томос. Сам президент привіз з Константинополя! – потикав пальцем вгору Петро Тимофійович. – Тепер – «остаточне прощавай» церкві окупанта. Незалежній країні – незалежну церкву!

Отець Єпіфаній опішив від великої кількості гасел, що сипалися з вуст голови села. Тимофійович був старим битим вовком, спритно встигав міняти шапки з приходом кожної нової влади і, завдяки цьому, втримався на посаді і тепер. Люди, звиклі до його манери спілкування і розуміють, як можна підійти до голови сільради, щоб отримати бажане, не поспішали міняти Тимофійовича на посаді керівника села та майже одноголосно обирали його з каденції в каденцію. Та й міняти особливо не було кому. Колгосп – основне місце роботи селян – успішно розвалився в 90-ті, люди роз'їхалися на заробітки по Польщах та Італіях, а молодь втекла з сільської глибинки, як від прокази. За останній рік в рамках активного реформування в селі закрили школу, а зараз під загрозою ліквідації виявився і ФАП, але, схоже, Петра Тимофійовича тепер більше хвилювало церковне питання.

Втім, досі до храму очільник села не виявляв особливого інтересу, приходячи лише на Покрову – престольне свято, щоб привітати селян. Тим більше дивно було чути з його уст такі заявочки.

Отець Єпіфаній спробував було заперечити Петру Тимофійовичу, але той і слухати не хотів: аргументи ієромонаха, здавалося, пролітали повз нього, навіть не зачіпаючи.

– Ти, отець Єпіфаній, у нас людина не нова: скільки вже тут, майже, 20 років? Ось і повинен прислухатися до думки громади. Досить озиратися на Москву і на Кирила! Досить молитися за Путіна і його військо! Тепер у нас є своя церква, ПЦУ називається, і свій настоятель. Тезка твій, до речі, – не вгамовувався чиновник.

– Предстоятель, – автоматично виправив батюшка.

– Що? Та яка різниця! Послухай, отче Єпіфаній, для тебе прийшов час серйозних змін. Кажуть, першій парафії, що перейшла, навіть дадуть пару тисяч на потреби громади і настоятеля не образять, будеш жити, як сир в маслі.

– "Не хлібом одним буде жити людина, але всяким словом, що виходить з вуст Божих», – відповів отець Єпіфаній.

– Та залиш ти свої цитати! – як від лимона скривився Тимофійович. – Треба переходити в нову церкву. Справжню, українську. Вся громада так вирішила. А хто ти без громади, сам подумай, – хитро примружився голова сільради, – живеш у церковній хаті, сам монах. Громада тебе найняла, їй і служи.

– «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи», – знову процитував ранкове читання ієромонах.

– Ну от не хочеш ти по-хорошому! Значить, будемо по-поганому, – презирливо хмикнув Петро Тимофійович. – Бач, молитовник знайшовся! Думаєш, тебе врятують твої молитви? Ну помолися-помолися, яви диво, – відвернувся він до вікна.

«Не спокушай Господа Бога твого», – подумав отець Єпіфаній і мовчки пішов до дверей кабінету. – Залишайтеся з Богом, – посміхнувся, закриваючи двері.

Вбіг переляканий паламар: «Біда, батюшка!»

Вдома зусиллям волі змусив себе по-швидкому перекусити і взявся готуватися до завтрашньої служби.

– Преподобного Антонія Великого, – подивився в календар. – Преподобне отче Антоніє, моли Бога за мене, – перехрестився ієромонах…

Наступного дня, ледве встигнувши спожити Святі Дари, отець Єпіфаній почув шум з храму. Вбіг переляканий паламар: «Біда, батюшка!» А далі був якийсь сюр: в кілька хвилин церкву наповнили в своїй більшості незнайомі священику люди: нечисленні парафіяни виявилися затиснутими в куточку. Крики, крики, голосування, оплески. Голос отця Єпіфанія за спільною метушнею майже не було чути. А потім храм опечатала поліція.

Коли батюшка повернувся додому, у вікна вже заглядав вечір. На серці лежав камінь. Хотілося сховатися від усього світу, навіть не сховатися – втекти на край світу. Але куди втечеш від власних думок і нескінченного болю? Зазвичай, отець Єпіфаній рятувався книгами і молитвою. Ось і зараз навмання висмикнув з книжкової полиці. «Синаксарь: Житія святих Православної Церкви» – відблискувало в сутінках кімнати золоте тиснення на новенькій синій обкладинці. Книга починалася великим житієм преподобного Антонія Великого.

 – Не залишаєш ти мене, отче преподобний, – потепліло на душі у отця Єпіфанія. З семінарських років батюшка любив життєпис отця всіх ченців. Воно здавалося йому красивою казкою, від якої віяло духом пустелі і пригод. Життя великого святого було настільки сповнене різноманітних чудових явищ, що отець Єпіфаній часом дивувався, наскільки буття древніх подвижників відрізнялося від нинішнього життя. Здавалося, що їхній час був якимось особливим – часом, коли Господь був більш щедрий на дари духу і як би без міри виливав їх на кожного християнина.

«Преподобний Антоній, перша квітка пустелі, народився близько 251 року в невеликому селі Кома в долині річки Ніл. Його батьки були християнами, багатими і благородними за походженням, і виховали сина у вірі і страсі Божому...».

– У страсі Божому, – батюшка вголос повторив останню фразу і задумався. – А чи є в наших серцях цей страх. Чи є він у моєму серці? Не знаю…

– Війна. Йде справжня війна. А чи припинялася вона? – знову відірвався від читання отець Єпіфаній. – Методи диявола не змінилися, як не змінилася і не зменшилася любов Христова до нас.

Ієромонах уважно, немов вперше, читав сторінку за сторінкою. Ось преподобний залишив рідну домівку, ось роздав маєток і усамітнився в пустельному місці. Ось диявол, що «заздрить всім добрим справам людським», почав проти нього війну.

– Війна. Йде справжня війна. А чи припинялася вона? – знову відірвався від читання отець Єпіфаній. – Методи диявола не змінилися, як не змінилася і не зменшилася любов Христова до нас. Божевільний сміх демонів чути і в нашому житті; їх мета все та ж – залякати, збити людину з правильного шляху, звергнути в зневіру, налаштувати людей один проти одного.

«Треба боятися тільки Бога, а демонів зневажати і мало не боятися їх. Навіть чим більше страхів виробляють вони, тим сильніше будемо подвизаться проти них. Бо сильне знаряддя – праве життя і віра в Бога».

– Наставниче ченців, зміцни і мене на моєму шляху, – перехрестився отець Єпіфаній.

«Скорбота охопила серце преподобного Антонія, коли одного разу його учні, бачачи, з якою великою ревністю подвизаються в пустелі незліченна кількість ченців, запитали у нього: «Отче! Чи довго триватимуть ці ревнощі і старанність до чеснот, яких так ретельно докладаємо ми і всі ці безліч ченців, майже без винятку?» Тоді Преподобний, зідхаючи та рясні проливаючи сльози, сповістив їм страшне пророцтво про стан християнства в наступні часи; про те, що вузький і тісний шлях чесноти буде багатьма залишений, через що багато-хто піде потягом своїх розуму та тіла. Однак, додав він, на фоні цього загального відступу між християнами тих часів деякі будуть далеко краще і досконаліше нас: бо блаженніший той, хто міг схибити – і не зблудив, зробити зло – і не зробив, ніж той, перед очима якого були незліченні приклади подвижництва, якими він як би мимоволі захоплювався до добра».

... Наступного ранку отець Єпіфаній з жменькою бабусь, які не побажали переходити куди-небудь, прийшов до старої верби навпроти входу в храм, щоб відслужити молебень. Церковні ворота були наглухо зав'язані ланцюгом з великим амбарним замком. На душі було тривожно, але тепло, незважаючи на колючий мороз і незвичну обстановку. Вуса і борода батюшки швидко вкрилися інеєм:

– Морозко, а не священик, – гірко посміхнувся отець Єпіфаній. – Так, отче. Бачиш, як в казці живемо, – закутана в пухову хустку, спробувала розвеселити засмученого настоятеля Іванівна – незмінний регент. – Не горюй, прорвемося.

Зимова ідилія швидко закінчилася. «Миром Господу помолимось», – звернувся отець Єпіфаній, коли ззаду почувся рев автомобільних моторів: судячи з усього, вчорашні непрохані гості знову вирішили розповісти «московському попу» про те, що він не правий. «Про Богом хранимей країні нашій, православних властех і воїнстві єя Господу помолимося!" – намагаючись приховати зрадницьке тремтіння голосу, вимовляв єктенію ієромонах.

Проповідь отця Єпіфанія потонула в сварках і криках натовпу. Спотворені криком і ненавистю обличчя здавалися страшними масками, а все, що відбувається – безглуздим карнавалом...

– От гад, за Путіна молиться! – закричав незнайомий чоловік, обмотаний прапором. – Москаль проклятий! Валіза, вокзал, Росія! – підтримала його рум'яна жінка в лосинах і хутряному береті. Так, під крики і постійне «Слава нації – смерть ворогам» абияк вдалося завершити молебень. Коли всі, хто молились, опустилися в сніг в колінопреклонному «Царице моя преблагая...», хлопці в камуфляжі голосно і безладно затягнули гімн. Проповідь отця Єпіфанія потонула в сварках і криках натовпу. Спотворені криком і ненавистю обличчя здавалися страшними масками, а все, що відбувається – безглуздим карнавалом...

Ледве переступивши поріг будинку, отець Єпіфаній сповз по стінці: «Господи, невже Ти мене залишив?» Сил вже не було…

«І він боровся відчайдушно, він боровся з усіх сил, і нарешті, ці сили в ньому виснажилися, не тільки духовні, але і тілесні, і він ліг на голу землю, відчуваючи, що боротися більше не може. І в цей момент перед ним постав Спаситель Христос, і вся темрява просвітилася його присутністю, весь жах відійшов. І тоді, безсилий навіть встати перед Ним і поклонитися Йому, Антоній вигукнув: «Де ж Ти був, Господи? Чому Ти не зупинив цю битву раніше?» На що Христос йому відповідав: «Я був тут, поруч з тобою. Але Я хотів бути свідком твоєї битви. Оскільки ти боровся з такою мужністю, я буду відтепер назавжди твоїм захисником і прославлю ім'я твоє на землі».

...Це історія багатьох священиків, які в непрості періоди часу відстоювали віру Христову. Це історія від апостолів і до нашого часу. Це історія сповідників, подвижників, мучеників, всіх, хто ставав на шлях боротьби з дияволом. Це історія преподобного Антонія і тих, кому зараз доводиться захищати єдність Христової Церкви у всіх куточках нашої країни. І слова, звернені до преподобного, нині звернені до кожного з нас: «Я тут, Я з вами, Я свідок вашої битви і боротьби. Будьте мужні. Я буду захисником вашим і прославлю ім'я ваше".