Протоієрей Володимир Пучков: як спілкуватися з тими, що пішли в розкол
У будь-якій зраді – Церкви, близького чи спільного інтересу – завжди присутня зрада Христа.
Складно зараз православним у Вінницькій єпархії, де частина людей вже пішла в розкол слідом за колишнім правлячим архієреєм і деякими священиками. Розділення це відбувається у сім'ях, дружбах, виробничих і ділових відносинах. Як вірним УПЦ правильно спілкуватися з цими людьми в особистих, робочих, ділових і, звичайно ж, церковних стосунках?
Коментує ситуацію протоієрей Володимир Пучков, керівник прес-служби Вінницької єпархії УПЦ:
– Виходячи з того, що новостворена ПЦУ є по відношенню до нашої Церкви спробою легалізації розколу, то ніякого богослужбового спілкування з її членами бути, звичайно, не може. В особистих, дружніх, робочих та інших відносинах ситуація інша. І людей, які пішли в ПЦУ, можна розділити на кілька категорій.
Перша з них – ідейні. Якщо у когось є друзі, родичі і колеги з «ідейних», то нормальне спілкування з ними, напевно, розладналося ще рік-два-три тому. Тут проблема на половину вже вирішена, тому що такі люди через свої переконання вже частково дистанціювалися від тих, хто не розділяє радикалізм їхніх поглядів.
Якщо ж людина пішла туди вагання, нерозуміння, просто за інерцією (собор ближче – туди і піду), або виходячи зі щирої прихильності – це інша категорія. Тут ні в якому разі не варто розривати дружніх відносин, спілкування та іншого. Так, ми прекрасно розуміємо, що вони пішли в розкол. Але це їх протиставило Церкві, а не нас. Ми не перестали бути християнами. А християнин у всякій людині повинен бачити, в першу чергу, образ Божий. Якщо з людиною, що пішла у розкол, нас пов'язують узи спорідненості, дружби, багаторічної співпраці, і її погляди жодним чином не позначаються на стосунках, нерозумно було б нам ці відносини псувати.
«Зуміємо ми з цими людьми залишитися людьми?»
– У цій структурі і на сьогоднішній день, і, тим більше, в перспективі, люди навряд чи знайдуть все те, що вони знаходили досі в Українській Православній Церкві. У мене є досвід спілкування з тими, хто повернувся в Церкву з «Київського патріархату» – з мирянами і священиками. Майже всі в один голос кажуть: там, в розколі не було ні нормального людського спілкування, ні духовного життя, нічого того, за чим зазвичай йдуть до церкви.
А те, як сьогодні цей розкол насаджується, якими засобами, яким чином у нього намагаються загнати парафії, як схиляють священиків і агітують мирян, показує, що там в основі всього лежать брехня, фальш і лицемірство. Якщо методи залучення такі, то, швидше за все, внутрішня атмосфера, навіть якщо зараз вона, в якійсь мірі, терпима або навіть прийнятна, такою незабаром не буде. І люди, які пішли туди, незалежно від того, чи були вони проваджені щирими почуттями або якимись іншими мотивами, відчують там певний дискомфорт. У міру розуміння відчуття дискомфорту буде наростати. При цьому почне виникати думка: «А чому б не повернутися назад?» Спочатку боязко, потім впевненіше і впевненіше.
І ось тут від нас, православних УПЦ, теж багато що залежить. Зуміємо ми з цими людьми залишитися людьми?! Якщо вони з нашого боку побачать глухий радикалізм, заперечення і небажання спілкування, вони навряд чи захочуть повернутися, побоявшись не тільки нашого засудження, а й засудження Церкви взагалі.
Якщо ж ми зуміємо зберегти нормальне спілкування, не втрачаючи до цих людей прихильності, не розриваючи дружби, не позбавляючи їх можливості контакту, то цей аргумент, в кінцевому підсумку, може привернути до того, що назад вернутися можна. Це не соромно і не страшно, ніхто не буде їх картати і шепотітися за їхньою спиною. Тому, думаю, що якщо ми не зуміємо зберегти з ними людські стосунки, що перешкодить повернення в лоно Церкви хоча б когось, хто одумається, то відповідальність за це лежатиме безпосередньо на нас.
Розуміння чекати не варто
– Як Ви думаєте, ці люди розуміють, що зрадили Бога, зробили вибір між Христом і своїми інтересами?
– Думаю, що далеко не всі з них ставили перед собою запитання таким чином. Не можу сказати, що вони вибирали між Христом і чимось іншим. Думаю, вони вибирали щось, до чого вони схильні, але, вибираючи, вони все одно зраджували. Вони зраджували Церкву, дружбу, спорідненість, словом, те, що нас об'єднує. А в будь-якій зраді – Церкви, ближнього або спільних інтересів – завжди присутня зрада Христа. Тому при відсутності, можливо, явного противлення Богу, певні елементи зради Бога в цьому кроці, безумовно, присутні.
– Якщо Господь попустить, і все буде так, як обіцяють розкольники і влада: у Церкві віднімуть лаври, храми, вірних піддадуть всіляким репресіям, то ті, що пішли в розкол, зрозуміють, який вибір зробили вони і ті, хто залишився в УПЦ? Адже кожному: і священику, і мирянину, що зберігає вірність канонічній Церкві, є що втрачати з життєвих благ. Як Ви припускаєте, розкольники усвідомлюють різницю їхнього і нашого вибору?
– Чи розуміють вони, що робиться, в тому числі, і їхніми руками? Думаю, що ні. Ті, хто пішов за меркантильними мотивами, за вигодою, зі страху або боязні щось втратити, це люди цинічні. А цинічним людям все одно, питання моралі їм не цікаві. А ті, хто пішли щиро – за ідею, за переконаннями – цього не будуть помічати. Тому що там, де є ідейність, завжди є, в деякому роді, ейфорія. І ці люди, дивлячись на нас, щоб ми не терпіли, будуть думати, що ми винні самі. Вибір же був. І це наш свідомий вибір.
Вони вибрали одне, ми – інше, знаючи, з чим це пов'язано. Тому розуміння того, що буде відбуватися, в тому числі і через їхній вибір, чекати не варто. Однак ті, які зрозуміють, вже точно повернуться.
Щоб не відпасти від Христа
– Ми знаємо і віримо, що Нашу Церкву не здолають ворота пекла – так сказав Господь. Але якщо трапиться, що в Україні не залишиться канонічних храмів і вірян, куди повертатися розкольникам? Заради чого нам проявляти благодушність?
– Так, дійсно, у нас можуть відібрати все – храми, права, майно, можливості. Але у нас не можуть відняти Христа. Відпасти від Христа ми можемо тільки самі. Наприклад, якщо дозволимо собі забути, що будь-які розкольники: і ідейні, і цинічні, і байдужі – все одно залишаються людьми. А втрата нами людського ставлення до ближнього, ким би він не був, це втрата нами Христа. І якщо ми допустимо в серці образу, ненависть, презирство і щось подібне по відношенню до цих людей, ми позбавимо себе Христа. Незалежно від того, повернуться розкольники в лоно Церкви чи ні.
Не потрібно піддаватися емоціям
– Чи варто спілкуватися з людьми, які пішли в розкол, про те, чому вони зробили такий вибір, чи усвідомлюють його важливість, чи розуміють наслідки цього розколу для УПЦ і для себе особисто?
– Ось саме цю тему зачіпати не варто. Ця тема конфліктна. Донести – не донесете нічого, а ось посваритися привід буде.
– Залишилися церковні проекти, місіонерські, благодійні і т. п., в яких задіяні і миряни, які перейшли в ПЦУ. Як у такому разі будувати стосунки, чи можуть ці люди залишатися в проектах УПЦ?
– Церковні справи не ведуться стихійно. Завжди є священик, який благословляє або окормляє проект. І завжди можна зібратися вузьким колом, щоб прийняти спільне рішення, виходячи з міркувань доцільності, логіки і совісті. Але рішення потрібно приймати тоді, коли серце трохи заспокоїться. Будь-яке рішення, прийняте під впливом емоцій, почуттів, душевного неспокою, навіть якщо це правильне рішення, все одно спричинить за собою негативні наслідки. А тому немає ніякої гарантії, що про наслідки рішення, прийнятого зопалу, потім не доведеться шкодувати.
Тому спочатку потрібно заспокоїтися, внутрішньо прийняти ситуацію, а потім вже щось вирішувати.
Розмовляла Марина Богданова
