Томос очима волинян: об'єднання – тільки після покаяння розкольників
Що думають ті, для кого «стараються» Президент і його команда в отриманні Томосу? СПЖ опитав звичайних парафіян храмів УПЦ. Сьогодні це Волинь.
СПЖ продовжує знайомити читачів із думкою парафіян Української Православної Церкви з питання ініціативи Петра Порошенка про створення нової церковної структури. Українська автокефалія вже кілька місяців залишається топовою темою в ЗМІ. Свої думки висловлюють політики, ієрархи, провідні ток-шоу, різного роду експерти. Але ось парадокс – практично всі вони до Церкви не мають ніякого відношення: у кращому випадку це «захожани», а частіше про Томос говорять мусульмани, уніати і атеїсти.
Але рідко у кого виникає запитання: а як ставиться до Томосу простий церковний народ? Що думають ті, для яких, власне, «силкується» Президент України і його команда? Ми вирішили влаштувати низку опитувань серед звичайних парафіян храмів УПЦ в різних регіонах України. Сьогодні пропонуємо вам думку вірян Волині. Всім їм було запропоновано відповісти на одне запитання:
«Як Ви ставитеся до перспективи створення в Україні нової єдиної церкви із структур УПЦ КП і УАПЦ, яких Константинопольський патріархат назвав канонічними, і бачите для себе можливим варіант переходу туди?»
Луцьк, кафедральный собор Всіх Святих Землі Волинської
Світлана, парафіянка кафедрального собору:
Що стосується єдиної Церкви – ну як вони покаються, тоді і буде єдина. Нашій Церкві Православній – дві тисячі років, а їхній скільки? І я, і мої діти з малих літ ходили в храм, в православний, де служать на церковно-слов'янській. Сьогодні мій син – військовий, дотримується православної віри. А мою маму колись за радянської влади викликав у школу наш директор з'ясовувати, чому вона приводила мене на службу. Ми жили в Колках, церква була закрита, і ми ходили в сусіднє село, де відбувалися служби. Я пам'ятаю, як у Луцьку після розколу в 1992 році у нас залишився тільки один Свято-Покровський храм, і то він був опечатаний, ми молилися на вулиці біля нього. І ми все це пережили: і комуністів, і розкол, так переживемо і те, що робиться зараз. А як створювати Українську Церкву? Так за канонами, так має бути.
Євгенія, парафіянка кафедрального собору:
Наша сім'я віддала значну суму для того, щоб зараз тут будувався храм. Нещодавно в місті окремі маргінальні особистості говорили про те, що потрібно «захопити московський собор», при тому, що він ще недобудований, взагалі незрозуміло, навіщо їм це. Просто зайвий раз розбурхати людей? Я це сприймаю як замах на свою власність, адже в кладці собору закладені наші сімейні ресурси. Тепер, судячи з усього, нас хочуть «об'єднати» з людьми, які таке собі дозволяють по відношенню до чужого майна. Не бачу ніяких перспектив, з такими людьми неможливо вести будь-які переговори або мати спільні справи.
Луцьк, храм ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість»
Олена, парафіянка громади на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість»:
Я вже близько десяти років відвідую капличку УПЦ, яка діє при медичному закладі в Луцьку, і звикла ходити саме сюди, чути службу церковно-слов'янською мовою. У нас на роботі теж є каплиця, Київського патріархату, я іноді бачу в будівлі їхнього настоятеля, він справляє приємне враження. Але ніяких змін у церковному житті я не хочу. Якщо щось зміниться в Церкві і це відіб'ється на нашій громаді, просто перестану ходити. Я не розумію, навіщо потрібно насильно щось міняти. Вони хочуть вести свою службу українською, нехай ведуть, нехай йдуть своєю дорогою і будують своє – це просто і логічно, а нас залишать у спокої.
Угринів Волинської області, Хрестовоздвиженський храм
Світлана, парафіянка Свято-Хрестовоздвиженської громади УПЦ:
Об'єднання – це просто смішно. Не може бути ніякого об'єднання з розкольниками, і Церква не визнає Томос, і навіть я, грішна, своїм малим розумом не можу його визнати, те, як це робиться. Повинно бути покаяння, без нього людину, відлучену від Церкви, не можуть допустити навіть до Причастя. Я не хочу ні російської церкви, ні української, ні польської, ні німецької, які ще можуть придумати, я хочу Христової Церкви, тієї, до якої я прийшла в сорок років і привела своїх дітей. Якщо вони порушили хоч трохи, вони вже відійшли від неї, і я це розумію, навіть така грішна людина, як я, що має хоч трішки віри. Мови бути не може про Томос для розкольника, який 25 років тероризує Україну, який відвів від Церкви за собою мільйони людей, про яке об'єднання мова? Я читаю Євангеліє, у мене є свій духівник, який відкрив шлях до Церкви мені, моїй дитині. Так нехай роблять що хочуть, що обіцяють, нехай розпинають, нехай погрожують нам. Поки я жива, я знаю, і знають мої діти, що я не піду до них, і мене після смерті не внесуть до них, нехай буду відспівана під небом Господнім, але не буду мати з ними справи, щоб після земного життя бути з Господом.
Маневицький округ Волинської єпархії УПЦ
Отець Тарасій, благочинний Маневицького округу Волинської єпархії УПЦ, душпастир ув'язнених:
У своїх проповідях у храмі я завжди кажу, що немає більшої радості для Всевишнього, ніж бачити, як повертаються до Христа заблукалі душі. Саме так має виглядати зцілення розколу. Бо істинно віруючі люди завжди прагнуть до об'єднання навколо Спасителя, однак ми хотіли б бачити, як це станеться законним канонічним шляхом. Що стосується нашої душпастирської роботи, то наше благочиння окормляє досить специфічну ділянку – в'язнів, які відбувають свої терміни в місцях ув'язнення, розташованих на нашій території. Так сюди ніхто з інших конфесій і не прагне. На моїй пам'яті був тільки один випадок, близько десяти років тому, коли в нашу каплицю в колонії прибув греко-католицький служитель з Ковеля, і то він був лише одного разу, оскільки не знайшов своєї пастви: сюди не потрапляють засуджені жителі регіонів, в яких активно діє його конфесія – в основному тут перебувають уродженці Сходу. Крім того, в нашому краї мало представлений і Київський патріархат. Якщо у них на район тільки чотири громади, а у нас лише в благочинні – а це половина району – майже тридцять храмів, то зрозуміло, що нам простіше зібрати і привезти в колонію на Великдень передачу від вірян, ніж їм.
Луцьк, Свято-Покровський храм
Галина, парафіянка Свято-Покровського кафедрального храму:
Коли ми в 1991 році переїхали до Луцька, то ще деякий час відвідували Свято-Троїцький собор. А потім його захопили нещасні, ошукані люди, з допомогою яких філаретівці відбили центральний міський храм. З тих пір ноги нашої там не було. Спочатку ходили в Покровку, в останні роки відвідуємо також і споруджуваний замість захопленого собор Всіх Святих. Все було спокійно і тихо, поки не поновилися атаки на Церкву. Останнім часом тільки жахаємося тому, що робить Константинополь. Після всього, що сталося, не може бути об'єднання з тими, хто нас ображав і забирав наші храми, якщо вони самі не усвідомлюють всього, що сталося, що вони робили. А так виходить, що вони намагаються взяти гарний фантик від Стамбула і загорнутися в нього, але їх сутність не зміниться від цього.
Печихвости Волинської області, Свято-Введенський храм
Катерина, парафіянка Свято-Введенської громади УПЦ села Печихвости:
Мені незрозуміло, чому приходити до нас і «наводити порядок» повинні якісь іноземці. Я не вірю, що Томос щось змінить: ні загалом у країні, ні у нас в селі. Вся справа в людях. Нам потрібно самим домовлятися між собою і самим вирішувати наші питання, в тому числі проблему розколу. А те, що з якоїсь чужої країни до нас прийшли незнайомі, чужі нам люди, і зараз проводять якісь дії – це неправильно і це нічого не дасть.
