Як вимолити покійних родичів із пекла
Після смерті моєї бабусі вона почала снитися родичам у дуже жалюгідному стані, просячи допомоги. І ось ми стали кожен день молитися за її упокій.
Минув час, і вона наснилася своїй донці. На питання про те, «як вона там» бабуся відповіла «Спочатку було дуже погано, темно, холодно, страшно, млосно (було в її лексиконі таке слово за життя), а тепер дуже добре».
Ми не подвижники, не святі, і не зна які молитвеники. Ми прості й грішні люди, без найменшого натяку на щось особливе. І молилися ми так само просто, читали молитви з молитовника, я служив літію – все як завжди. Та, як би то сьогодні сказали, «це працює». І це важливо знати всім нам! Бог чує навіть нас – простих, грішних, недосконалих, людей, дуже далеких від справжньої святості. І не тільки чує, а й приймає наші молитви, милує, прощає. Звісно, таких оповідань можна сьогодні прочитати сотні, але одна справа читання, а друга – власний досвід.
Якби ми знали і розуміли наскільки важливі для покійних наші молитви, ми б не згадували про них тільки в поминальні дні. Кожен день ми годуємо себе і своїх дітей для того, щоб жити. Чи не помолитися про рідних – це все одно, що не дати їм поїсти, залишити голодними.
У житті старця Харалампія Діонісіатского, учня старця Йосипа Ісихаста, був такий випадок.
Якось одного брата з монастиря став мучити помисел сумніву. Він думав: «Ось ми тут цілісінькими ночами молимося, служимо, постимося тощо. Це звичайно для нас добре, але кому від цього ще якась користь?» Із цими думками він пішов спати. А наступного дня брат пішов до старця Харалампія, щоб сповідувати ці помисли, але Геронда його випередив своєю розповіддю.
У сильному хвилюванні отець Харалампій почав розповідати, що Бог йому сьогодні дав страшне ведіння.
«Коли я стояв на молитві, – говорить старець, то якоїсь миті мені здалося, що я перебуваю у величезній трапезній. Якісь двері, більше схожі на церковні врата, були беспосередньо переді мною. У трапезній зібралася величезна кількість народу. Люди терпляче стояли і ніби чекали на свою чергу, щоб підійти до мене. Сам я був схожий на начальника пекарів, ви теж були біля мене, різали якісь великі хліби, схожі на просфори, і подавали їх мені. Присутні в трапезній вишукались у дві черги. В одній з них були померлі, в другій – живі. Кожному, хто підходив, я давав по шматку хліба на благословення. Радісні вони відходили в сторону. Я помітив, що там були всі, хто записаний у нашому синодику.»
Чернець зрозумів, що це ведіння було йому дано через старця. Коли ж він сповідав ті сумніви, які його охопили, старець розповів йому також історію свого духовного вчителя, старця Йосипа Ісихаста.
У світі у отця Йосипа була двоюрідна сестра. Життя у неї в духовному сенсі склалася не дуже вдало, але старець її любив. Померла вона погано. Гримасувала, кривлялася, говорила дуже погані слова. В такому жахливому стані вона і померла. Старець плакав за нею. «Я думав, – каже батько Харалампій, – що він сумує через її смерть. Та старець, знаючи мої думки сказав: «Я плачу не тому, що вона померла, а том, що вона пішла в пекло на муки».
Проте, старець наклав на себе строгий піст і став молитися за неї на вервиці. І одного разу отець Харалампій побачив як старець Йосип буквально світитися від радості.
– Що трапилося, Герондо (Отець)?
– Зараз розповім, дитя моє, – відповідає старець.
– Всі ці дні я невпинно молився і перебував в недосипанні, пості й сльозах за своєю сестричкою, і сьогодні сподобився радісного і дивного ведіння. Під час молитви я побачив свою сестру живою. З великою радістю вона повідомила мені, що сьогодні день її визволення. «Я звільняюся від мук і йду в рай», – сказала вона. І це не все. В цю ж мить виник переді мною блаженний папа Георгій. Це отець святого життя, у якого було сильне бажання визволяти грішників з пекла. Щодня він здійснював літургію і згадував тисячі імен. Також він часто ходив на цвинтарі й служив за покійними літії та панахиди. Отже, з'явившись мені, він сказав: «Це ж треба, це ж треба... досі я вважав, що спочилим можна допомогти тільки поминанням їх на Божественних Літургіях і панахидах. Нині ж я побачив, що можна рятувати і молитвою на вервиці!» Цим ведіннямм я переконався, що моя сестричка врятувалася, але Бог дав мені побачити й силу молитов на вервиці, яка може визволити душу з пекла.
У цих духовних повчаннях для нас є і практична користь. Як молитися за покійних, щоб принести їм користь? Старець дає практичну пораду – тягніть вервицю. Сто Ісусових молитов, «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, упокій душу раба твого (називайте ім'я)» займуть не більше п'ятнадцяти хвилин. І протягом перших сорока днів, після смерті – можна було б читати і по тисячу – це не більше ніж півтори години, не так вже й багато заради порятунку душі дорогої людини.
Про користь такої праці говорив і старець Харалампій: «Молитва на вервиці за брата, родича чи друга може його душу звільнити з пекла. Таку силу має молитва», – вчив він своїх учнів. В цьому власному досвіді старець переконався, молячись на вервиці за свого діда. З'явившись уві сні, дід його поцілував і сказав: «Дякую тобі, дитя моє. Нині я перебуваю в кращому стані». Незабаром старець побачив уві сні і свою бабусю. Вона поцілувала його руку і каже: «Дитя моє, помолись і за мене, щоб я прийшла туди, де зараз твій дід». «Я їх бачив зовсім живими, хоча знав, що вони померли», – говорив старець.
Та вкрай рідко сьогодні можна почути запитання про те, що читати за померлим і як правильно молитися. Найчастіше запитують – коли знімати рушники з дзеркал, коли мити підлогу, чи потрібно освячувати квартиру після покійного. І звичайно ж «пєчатаніє могили». Боюся, що чимало людей і священика запрошують на відспівування не для того, щоб допомогти покійному пройти долиною смерті, а для того, щоб він не надумав навідуватися назад. І накладання печаті – це ніби фіксація незворотності процесу і констатація факту остаточного неповернення. Ми стали гірше неандертальців і мешканців кам'яного віку. Ті не лише вірили в посмертне існування душ покійних предків, покійні зримо для них брали участь в домашніх радах, до них зверталися з молитвами за допомогою. Для цього в земляних будинках круглої форми їм відводився спеціальний сектор, де стояли черепи покійних. Нерідко їх моделювали гіпсом,щоб зриміше було видно риси обличчя покійного. Душі мертвих не наводили жах, це були покровителі роду. І для деяких нинішніх християн головне – «запєчатать». Хоча все те, що відбувається на відспівуванні під цією «печаткою» має глибинний символічний сенс: «Господня Земля і все те, що її наповнює, всесвіт і все, що перебуває в ньому...». Так промовляє священик, посипаючи могилу землею.
Отже, для того, щоб душа покійного мала користь, потрібні труд і молитва. І чим глибше пішла душа в пекельну прірву, тим цей труд копіткіший і тривалий. Ми, звісно, не можемо знати про те, які були суди Божі на тому боці могили, але маємо право припускати це, знаючи про те, як людина прожила своє життя. При цьому потрібно розуміти, що є така глибина пекла, куди наші молитви вже не долинуть. І краще залишити це, поклавшись в усьому на Промисел Божий. Навіть великі святі не могли собі дозволити те, про що нам навіть мріяти не варто.
Преподобний Йосип Ісіхаст, після одкровення даного йому Духом Святим, сказав про свого учня, Єфрема Катунського, такі слова: «Дитя моє, ти маєш не просто душевну чистоту, а непорочність». І ось цей невинний монах одного разу гаряче молився за свою двоюрідну сестру Ганну, яка в земному житті зв'язалася з магією. Отець Єфрем вопиял: «Ісусе Христе, заради Крові, яку ти пролив на Хресті, помилуй цю душу». Та сам Господь зупинив його. «За таку зухвалість, – згадував старець, – я дістав хорошого ляпаса, цілком призначеного мені. Бог все терпить, – але від магії – тримайся якомога далі!.. Дещо схоже спробував я ще раз, і знову накликав на себе гнів Божий, але схаменувся, встиг випросити прощення і уникнути покарання. Страх і жах все це».
Учні Йосипа Ісихаста, Єфрем і Харалампій, щодня служили літургію, на проскомидії поминали сотні імен. І своєю чергою наставляли так робити вже своїх учнів, наводили їм у приклад отця Миколу Планіса (1851–1932), прославленого Елладської Церквою в 1992 році. Все життя цього простого малоосвіченого священика було однією безперервною літургією. Безліч разів старці вчили своїх учнів необхідності та важливості проскомидійного і літургійного поминання християн, і відводили цьому чималу частину служби. Приходячи на літургію набагато раніше, ці старці іноді годинами виймали частички просфор за здравіє і за упокій. Синодики їхні було списано тисячами імен.
Звісно, добре було б прожити життя так, щоб вже не турбуватися будуть за тебе потім молитися чи ні. Щоб доля душі була і без того благодатною та світлою. Однак, на жаль, так прожити життя виходить далеко не в кожного. Тож оскільки ми пов'язані з нашими покійними предками зв’язками любові та пам'яті, ми зобов'язані робити все від нас залежне, щоб дати їм хліб молитви і заступництво за них перед Богом.
